Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Що я казав? Що? — тріумфував Чистяков. — Я казав, що Яків Архипович не вклепається. Казав?! Ну, казав?
— Казав, казав… Почуваєш ти себе як? Зможеш довести Тетерю додому? А то, дивись, він зовсім розкис.
— Хіба ви мене не знаєте? Я вип'ю відро і пройду, не заточившись, по одній дошці. Я…
— Знайшов чим хвастати! Тебе серйозно питають: як себе почуваєш?
— Дай боже кожному. Нормально. Повний порядочок…
— Тоді забирай Тетерю і на таксі підкинь додому.
— Де він живе?
— Друга Дачна, тридцять вісім.
Чистяков безцеремонно розштовхав Тетерю і, насунувши йому на голову картуза, потяг до виходу.
— Куди ти… мене? Куди? — буркотів той. — Я не хочу… Відчепись…
— Додому. В ліжко.
— Спати пора, спати пора, — загугнявив Тетеря.
— Ну й компанія! — осудливо мовив Макогон. — І чого з тим п'яницею церемонишся? Можеш зі мною погодитись, можеш не погодитись, але коли-небудь Жорка підведе…
— Сам бачу. Але де взяти людину з машиною? Може, в тебе є хтось на прикметі?
— Звідки? А втім, треба подумати. Першого стрічного не візьмеш.
— В тім і справа! Скільки шукаю, а ніхто підхожий не трапляється. Звичайно, ми з тобою можемо купити «Москвича» або «Волгу», та сам розумієш… Почнуть шарпати… Людям очі не закриєш. Звідки у мене машина, якщо я одержую сотню на місяць? Чи в тебе, провідника на залізниці?
— А в Чистякова звідки?
— Не його… Довга історія, довго розповідати… Ти, Опанасе, попередь своїх, щоб сиділи, як миші в норах, анічичирк. Все припинити: і продаж, і пошиття.
— Розумію. Сьогодні ж об'їду.
— Як думаєш з ратином? Багато його в тебе?
— Чимало. Та не хвилюйся. Схований так, що й сам чорт не знайде.
— Ох і пече, — трохи попустив галстук Чернушкін і, засунувши руку в кишеню по хусточку, раптом розсердився. — Будь він проклятий! Нагородив мене подаруночком.
— Чим нагородив?
— У мене його пістолет, — стишивши голос, прошепотів Сергій Олександрович.
— Ти мені не казав, що забрав у Тетері пістолет.
— Тут не дивно, забудеш, як тебе самого звати. Краще підкажи, куди його подіти, як його позбутися.
— Дай мені, заховаю. Знадобиться.
Чернушкін озирнувся на всі боки і швидко передав браунінг Макогонові. Ледве встиг той сховати пістолет, як до столика підкотився Бабченко.
— Ох-ох-ох, — показавши золоті зуби, гепнувся він на стілець, — вірте не вірте, півгодини простовбичив на стоянці. Нема й нема таксі. О, боржомчик! — взяв він пляшку в руки. — Та ще й холодненький! Чудово! В роті все пересохло. — І пожадливо випив одну за одною дві склянки. — Як у вас? Де Тетеря та Жора?
— Живі й здорові! Скажи краще, де ти вештався? — суворо спитав Чернушкін.
— Ой, пережив я, братці… Усе життя пам'ятатиму. Як погналися за мною, такого дьору дав… Це з моїм черевцем.
— Треба було в машину сісти! — із злістю кинув Чернушкін.
— Е, голова потім працює! І сам згодом подумав: треба було, дурневі, в машину вскочити, а то ж надало мені бігти навмання. І все якісь рови, яри. Начебто хтось навмисне їх для мене повикопував. Ось! — нахилив він виблискуючу на сонці голову. — Подивіться, яка гуля. Упав я на якусь крокву… Мало, то там ще й огорожа з колючого дроту. Штани на клапті пошматував. Забруднився страшенно. Дружина охнула, коли побачила…
— Щось непомітно, — посміхнувся Макогон, розглядаючи новий, сталевого кольору костюм Бабченка.
— Переодягся вже.
— Стривай, Опанасе! — зморщився Чернушкін. — Якове, дружина була в міліції?
— В міліції? Що вона там забула?
— Ти не роби здивованих очей. Вона сама сказала Жорі по телефону, що збирається туди.
— То це був Жорка! А дружина казала, що з роботи.
— Я його послав подзвонити, — похмуро пояснив Чернушкін. — Скажу по правді, зараз трохи охолонув, а тоді попадись мені на очі, відбивну б з тебе зробив.
— Можеш заспокоїтись… В міліцію вона не ходила… Ну, опинився я на якомусь будівництві. Темрява, хоч в око стрель. Куди не поткнуся — паркан і паркан. Хотів перелізти — високо. Тут випадково на діру натрапив. Ледь-ледь протиснувся… Йду сам не знаю куди. Навколо ані душі, спитати нікого, якісь склади і склади. Бачу — сторож. «Спитаю, — думаю, — куди мене занесло». Але схаменувся. Краще промовчати. Як це так: ходить людина вночі і сама не знає де. Прикурив у нього і пішов далі. Побачив табличку «Кузнечна вулиця», згадав, що недалеко пристань. У залах повештався… Потім у буфет зайшов. Там до ранку просидів. В такій штовханині не легко було мене розшукати, а за вас боявся. Адже сам чув постріл…
— Це не в нас стріляли, — вже примирливо пояснив Чернушкін.
— В кого ж?
— Тетеря стріляв… У міліціонера.
— Та ну?! — губи в Бабченка по-зрадницьки затремтіли. Неслухняні пальці все ніяк не могли запалити сірника. Від його бравого вигляду не лишилося й сліду. — Адже за таке — вишка. Вся міліція нас шукає… А у мене в магазині чотири пальта! Де їх подіти?
— Підготуй, — наказав Чернушкін. — Завтра вранці заскочимо, заберемо. І не панікуй. Спокій.
— Палиця завжди на два кінці, — глибокодумно зауважив Макогон, — я б, наприклад, на місці міліцейських начальників… — Очиці його хитро заблищали. — Здається, ми їх можемо обкрутити навколо пальця. Ану лишень, присувайтеся ближче…
РОЗШУКИ УСКЛАДНЮЮТЬСЯ
Повідомлень про крадіжку ратину до управління міліції не надійшло. Це давало підстави зробити висновок, що злочинців слід шукати серед працівників торгівлі, ательє мод або швейних фабрик міста. Але розшуки були не такою вже простою справою. В місті нараховувалося 123 промтоварних магазини і вісім оптових баз, які одержували в цьому році ратин. Десятки працівників міліції із зразками вкраденого ратину об'їжджали магазини й бази, та поки що всі зусилля ні до чого не привели. В перевірених організаціях ратин був іншої якості і кольору, ніж покинутий злочинцями на Загорській вулиці. Лишались 40 ательє мод і три швейні фабрики. Там діла було не менше як на місяць…
Розшуки блакитної «Победи» теж досі не дали жодних наслідків, хоча працівники автоінспекції вже оглянули більш як сотню автомобілів.
Підполковник Луговий два дні провів у автодорожному інституті. Разом з охоронником Балашовим вони передивлялись фотографії в особистих справах 850 студентів заочних і стаціонарних факультетів. Деякі фотографії викликали сумнів в охоронника, і Луговий такі справи клав убік. Всього їх відібрали двадцять сім. Проте це було тільки початком. Адже згідно з кримінально-процесуальним кодексом підполковник зобов'язаний був показати Балашову кожного запідозреного студента зокрема, і все це треба було оформити окремим протоколом.
Коли пішов останній студент, Балашов вибачливим тоном мовив:
— Не гнівайтесь на мене, товаришу начальник… Сам бачу, погано вийшло, і ви зі мною лише час згаяли. Набрехав мені той негідник, що вчиться у нас.
— Виходить, обдурив він вас. Але чого я маю на вас гніватись? Звичайно, шкода часу… Ну що ж… в нашій роботі й таке трапляється. Для того, щоб відкопати істину, часто-густо доводиться перевіряти десятки різних сигналів, заяв, припущень. Без цього не буває. Але працювали ми з вами недаремно. Уявіть собі, що він дійсно сказав вам правду, а ми б не звернули уваги… Для нас є правилом — обов'язкова перевірка будь-якої заяви, навіть коли вона на перший погляд здається не зовсім імовірною.
— Як же ви тепер розшукаєте його? Адже в нашому місті людей мало не мільйон…
— Важко, звичайно, — визнав підполковник. — Але повинні, зобов'язані знайти.
З автодорожного інституту Андрій Остапович заїхав в управління легкої промисловості раднаргоспу, де застав майора Кульбича.
— Товаришу підполковник, — доповів Кульбич, — закінчив вибірку за нарядами. Ратин в цьому році надходив у 25 ательє мод і на дві швейні фабрики: «Труд» і «Спартак». Ось список. Копію віддав Олійникові і доручив його групі сьогодні ж перевірити ательє.
