Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович (книги бесплатно без онлайн txt) 📗
— Ну, — розчаровано протягнув Генка, — я думав ти піхви бачив, а то якесь віяло.
— Виходить, — сказав Славик, — було рівняння з двома невідомими, а тепер з трьома: перше — Філін, друге — Нікітський, третє — віяло. Ти зрозумій, Мишко, якщо це не той Філін, то все інше теж фантазія.
Генка підтримав Славика:
— Правильно, Мишко. Можливо, все це тобі здалося?
Мишко не відповідав. Він сперся на край комода, покритого білою салфеткою, обшитою мереживом, що звисало по боках.
На комоді стояло квадратне дзеркало з круглими гранями і зеленим листком у верхньому лівому кутку. Лежав клубок ниток, із встромленою в нього довгою голкою. Стояли старовинні фотографії в овальних рамках, з витисненими золотом прізвищами фотографів. Прізвища були різні, але фон на всіх фотографіях однаковий — поміж сірими фіранками ставок з далекою, оповитою туманом альтанкою.
«Звичайно, Славко правий, — думав Мишко. — А все ж таки тут щось є»…. Він подивився на Генку й сказав:
— Якби ти не сварився з тіткою, то ми б дещо дізналися про Філіна.
— Як так?
— А так. Адже вона знає Філіна. Хоч би сказала: з Ревська він чи ні.
— А чому ж вона не скаже? Скаже.
— Еге ж, вона з тобою і розмовляти тепер не захоче.
— Вона не захоче? Зі мною? Погано ти її знаєш. Вона все давним-давно забула, тим більше я вибачився. До неї тільки особливий підхід потрібний. От зараз побачиш…
У кімнату повернулася Агріппіна Тихонівна. Вона увалено подивилася на хлопців, що принишкли, і почала прибирати з столу.
Генка зробив вигляд, що продовжує перервану розповідь:
— Я йому кажу: «Твій батько спекулянт, і весь ваш рід. спекулянтський. Вас, кажуть, увесь Ревськ знає…»
— Це ти про кого? — спитала Агріппіна Тихонівна.
— Про Борку Філіна. — Генка підвів на Агріппіну Тихонівну невинні, простодушні очі. — Я йому кажу: «Ваше прізвище весь Ревськ знає». А він мені: «Ми, каже, в цьому Ревську ніколи й не були і знать нічого не знаємо»…
Хлопці запитливо втупилися очима в Агріппіну Тихонівну. Вона сердито тріпнула скатертю і сказала:
— І які у тебе з ним справи? Адже скільки разів говорила: не водися з цим Боркою Філіним, не доведе він тебе до пуття.
— А чого він бреше? Раз із Ревська, то й скажи з Ревська. Для чого брехати?
— Ну, він сам, можливо, і не був у Ревську, — сказала Агріппіна Тихонівна.
— Я й не кажу, що був, але ж його батько з Ревська. Для чого ж брехать?
— А він, може, і не знає про свого батька.
— Але ж сам Філін тут же сидів. Сміється і говорить: «Ми, каже, корінні москвичі, пролетарі…»
— Це що, вони — пролетарі? — не витримала нарешті Агріппіна Тихонівна. — Та його ж, Філіна, батько стражником, жандармом у Ревську служив, а він, бачиш, тепер як під робітника підробляється! Пролетарі…
— Це хто ж, сам Філін жандармом був? — спитав Мишко.
— Не сам він, а його батько. Ну, та яблуко від яблуні недалеко падає. А ви тримайтесь подалі від них.
Агріппіна Тихонівна згорнула скатерть і вийшла з кімнати.
— Бачили? — Генка підморгнув їй вслід. — А ви говорили. Все сказала! Я свою тітку знаю. Тепер все ясно. Це той самий Філін. Виходить, і Нікітський тут, і піхви. Відчуваю, відчуваю, що скарб близько! — Від задоволення він потирав руки.
— Не зовсім усе ясно, — заперечив Славик. — Адже ти сам казав, що в Ревську Філіних повно. Можливо, це інший Філін.
— Еге ж! — махнув головою Генка. — Жандармський виродок. Факт, що той самий…
— Гаразд, — весело сказав Мишко, — можливо, не той, а можливо, що й той. У всякому випадку, він з Ревська. А тепер дізнаємося, чи служив він на лінкорі «Императрица Мария», чи не служив.
— А як ми це взнаємо? — спитав Генка.
— Це простіше простого. Невже у Борки-жили не вивідаємо?
Розділ 36
НА КРАСНІЙ ПРЄСНІ
Як і було вирішено, в неділю друзі пішли на Пантелеївку, в друкарню, подивитися загін юних піонерів. Електроенергії невистачало, і в неділю трамваї не ходили. Хлопці вийшли з дому рано-вранці і швидко покрокували вздовж Арбату. Оповита сірим туманом простяглася попереду вулиця. Був той ранній час, коли на вулиці нікого немає. Навіть двірники ще не вийшли зі своїми мітлами.
Охоплені радісною свіжістю ранку, хлопці бадьоро крокували по Арбату. Каблуки постукували по холодному дзвінкому асфальту. Кроки гучно відлунювались на безлюдній вулиці. Маленькі постаті хлопців, відбиваючись, миготіли в численних шибках вітрин.
«Як дивно бачити Арбат безлюдним», думав Мишко. Він зовсім маленький, вузький і тихий. Тільки тепер по-справжньому видно його будинки. Мишко оглянувся. Он кіно «Карнавал». За ним будинок Військового трибуналу. А ось будинок, де жив Олександр Сергійович Пушкін. Звичайний двоповерховий будинок, нічим не примітний. Навіть дивно, що в ньому жив Пушкін. Пушкін, звичайно, ходив по Арбату, як і всі люди, і ніхто з цього не дивувався. А якби з’явився тепер Пушкін на Арбаті — ото метушня зчинилася б! Вся б Москва збіглася!
— Подивимось, що це за піонери такі, — базікав Генка, — подивимося. Можливо, там нічого особливого і немає: сидять собі і квіточки вишивають, як дівчатка з дитбудинку.
— Авжеж! — відповів. Мишко. — Це ж комуністична організація, зрозумів? Значить, вони чим-небудь серйозним займаються.
— Все-таки якось незручно йти туди, — сказав Славик.
— Чому це незручно?
— Ну, так. — Славик знизав плечима. — Спитають, хто такі, чого прийшли. Незручно якось.
— Дуже зручно! — рішуче відповів Мишко. — Що тут такого! Можливо, ми теж хочемо бути піонерами. Хіба ми не маємо права?
Хлопці замовкли. Невидиме, піднімалося за будинками чудове вранішнє сонце, його косі промені відкидали величезні прямокутні тіні будинків. Тіні ці рухалися, скорочуючись і наближаючись до одного боку вулиці, в той час як другий заливався яскравим, сліпучим світлом.
Вулиця оживала. З поштового відділення виходили листоноші з товстими шкіряними сумками, туго набитими газетами. Брязкаючи бідонами, пройшли молочниці. Проїхав обоз ломових коней.
Ось і Кудринська площа.
— Дивись, Генко! — Мишко показав на будинок, що стояв на розі весь порешечений кулями і осколками снарядів. — Знаєш, що це?
— Що?
— Тут у Жовтневу революцію найбільші бої були. Наші по кадетах з гармат лупили. Ми з Славком бачили… Пам’ятаєш, Славко?
— Я тут не був тоді, — признався Славик, — і, по-моєму, ти теж не був.
— Я? Скільки разів! Ми сюди з Шурком бігали. Одного разу повну шапку гільз набрали. Щоправда, це було дуже давно — мені тоді було вісім років. А ти, звичайно, не бачив. Ти дома сидів. Тебе мама не пускала…
Хлопці прийшли на Пантелеївку.
Крізь широкі вікна друкарні було видно великі зали, уставлені машинами. В цехах було порожньо. Над ворітьми висіла вивіска: «Друкарня Мосполіграфтресту». Хлопці ввійшли в прохідну.
У тісному дощаному приміщенні, за низьким бар’єром, сидів чоловік, очевидно сторож, і сьорбав з великої миски суп.
Тут же крутилася дівчинка років десяти з маленькими кісками, зав’язаними червоною стрічкою.
Коли хлопці ввійшли, сторож підвів голову, тильним боком долоні витер вуса і запитливо подивився на хлопців.
— Скажіть, будь ласка, — звернувся до нього Мишко, — де тут міститься загін юних піонерів?
— Піонерів? — Сторож знову взявся за ложку. — А ви відкіль — з райкому чи як?
— Та… ми… тут… — зам’явся Мишко, — ми в справі.
Дівчинка з цікавістю дивилася на хлопців. Сторож доїв суп, відсунув миску і сказав:
— Є у нас такі — піонери. Тільки в клубі вони, мабуть, у себе…
— Ви не скажете, де цей клуб?
Дівчинка здивовано глянула. Сторож хмикнув і запитав:
— Ви що ж, клубу нашого не знаєте?
— Та, — зам’явся Мишко, — ми з другого району. Ми з Хамовників.
— А-а… — протягнув сторож. — Ну-ну… На Садовій клуб їхній, тут недалеко.
— На якій Садовій!
— От смішні! — захихикала раптом дівчинка. — Клубу не знають! Татусю, вони клубу не знають!
