Вітряк - Чернишев Славчо (электронная книга txt) 📗
— Дами й панове! Прошу вас подивитись праворуч і ліворуч!
Лампа освітила дві великі ями.
— Сто віків до нашої ери капітан Моко, будучи вікінгом, відкрив вхід у підземне царство й знайшов тут, в оцих ямах, скарб царя Дарія. Хто не вірить, прошу зі мною до чорта в комору, де стоять, як у музеї, золоті амфори, плащаниці й золотий гідроплан царя Дарія. Бажаючі є?
Ні, таких не було. Моко плів нісенітницю, і люди краще б погодились, щоб Моко й насправді викопав скарб царя Дарія, ніж продовжувати тіпатись від страху в темряві підземного царства.
Біля виходу в першій печері Сашо угледів Кіра Привида, який байдуже курив, осяяний жовтим світлом.
Пізно ввечері Сашо повернувся додому. Колка з Андрієм сиділи в кабінеті й міркували, як добратися до печер. Сашо зняв гітару й сів на підвіконні. Він не брав участі в розмові, доки не прийшов Максим, голодний і злий, бо нічого не вистежив.
Бренькнувши багатозначно по струнах, Сашо сказав:
— Я був у печерах…
Усі троє запитально подивилися на нього.
— Невже? — іронічно закинув Колка. — Що це на тебе найшло?
— Був! Що? Не вірите?
— Слухай, досить язиком молоти! — розсердився Максим.
— Кажу ж вам, що був. Плавав Моковою шхуною…
Хлопці аж роти пороззявляли. Сашо розповів їм про екскурсії Мока, але приховав, що йому про них повідомила Доменіка.
— Значить, Моко теж бандит, — сказав задумливо Андрій.
Колка скипів:
— І він, і ще чорти їхнього батька знають скільки інших! Ціла банда. Тієї ночі й вивезли каву. Тому й старик переїхав, через те й екскурсії роблять. Мовляв, дивіться, нічого в тих печерах немає. Полюбуйтесь тепер!
— Так, сліди замели, — промовив Максим. — І все-таки ще не все втрачено. Ми знаємо, хто в банді, і це найголовніше. А лази знову привезуть товар. Ось тоді ми їх і застукаємо на гарячому.
— Терпи, козак, отаманом будеш! — відрубав сердито Колка.
— Що ти пропонуєш? — зітхнув Максим.
— Нічого! — так само сердито й грубо відповів Колка. — Що тут можна запропонувати? Всі пропозиції вичерпані. Нічого іншого нам не залишається, як припинити поки що все, а коли натрапимо на слід — тоді знову взятися. Все інше — марна трата часу.
— Робіть, як знаєте, — байдуже, але з прихованою надією, що хлопці відмовляться від справи, промовив Сашо. — Мені вже все набридло.
— Балакай, набридло! Кому ти брешеш? — вибухнув Колка. — Тобі зовсім не набридло, а просто так вигідніше!
— Що-о? — сердито схопився Сашо. — Раз так, я сам продовжуватиму все!
— То й продовжуй! Знайшовся Шерлок Холмс. Жабеня ти!
Стиснувши кулаки, Сашо накинувся на товариша. Максим енергійно розборонив хлопців.
— Досить, кажу я вам! — гаркнув. — Чи ви батьківську спадщину не поділите, чи що! Сорому не маєте!
— Спадщину Мортія! — в'їдливо крикнув Колка. — Посаг!
Сашо вискочив з гітарою надвір.
СУД
Сашова брехня розкрилася зовсім просто й несподівано. Наступного дня, надвечір, Максим з Андрієм пішли на пристань, щоб поїхати з Моком на екскурсію до печер. Їх зустрів капітан Нако, вилаяв племінника за пригоду з дідом, і Максим, між іншим, дізнався, що вітряк відремонтував Мортій. Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Звичайно, вони приховали від капітана своє здивування, вибачилися за «пустощі» й поспішили додому. Екскурсію відклали.
Хлопці швидко гребли, обурені Сашовою брехнею. Вони любили Саша й бажали йому тільки добра, але тепер він зробив страшенний злочин, став майже зрадником. Його чекала тяжка, але справедлива кара. Тепер уже все було зрозуміло.
Серйозні, суворі й схвильовані Максим і Андрій покликали Колку та Саша в «морську таверну». Глянувши на їхні похмурі обличчя, Сашо злякався. В серце запала підозра, воно стислося від тривоги, стало маленьким і беззахисним.
— Сідайте, чого стовбичите! — сердито наказав Максим.
Всі посідали.
— Що трапилось? — допитливо глянув на них Колка.
— Побачиш! — суворо відповів Максим.
Сашові нерви не витримали.
— Ну, говори вже! Чого тягнеш! — вибухнув він, вирішивши будь-що захищатися до кінця.
— Скажу… — зовсім тихо й сумно відповів Максим. — Тільки спершу скажеш ти.
— Що я тобі говоритиму? — огризнувся Сашо, а в голові його промайнуло: «Все пропало!»
— Не знаю… Твоє слово.
— Нічого мені говорити! — так само грубо заявив Сашо.
Колка схопився:
— Послухай, що це за комедія? Максиме, чого ти, мов прокурор? Кажи прямо!
Максим зблід від хвилювання, йому було шкода Саша, і в той же час біль, за змарновану справу пік йому серце, хотілося схопитись, дати негідникові ляпаса і покінчити з усім.
— Сашо — зрадник! — похмуро й рішуче сказав він. Сашо спробував заперечити, але Колка глянув на нього так люто, — ось-ось накинеться й розірве, — що хлопець винувато опустив очі.
— Це правда? — холодно запитав Колка.
Сашо мовчав.
— Я у тебе питаю: це правда? — злісно повторив Колка, задихаючись від гніву й болю. — Говори, бо голову провалю! — грізно попередив він, грюкнувши кулаком по бочці.
— Та ні… — глухо відповів Сашо, не наважуючись підняти очей.
— Як це «та ні?» — обурився Максим. — Як «та ні»? Ану говори: ти приховав від нас, що Мортій ремонтував вітряк?
Сашо мовчав.
— Приховав! — Колка несподівано підбіг до нього, і в напруженій тиші пролунав дзвінкий ляпас.
Сашо вхопився за щоку, яка спалахнула вогнем, і глухо огризнувся:
— Чого ти б'єшся?
— Я тебе вб'ю! — з ненавистю й огидою буркнув Колка. — Зрадник! Гад паршивий!
Максим знову втрутився:
— Повторюю: приховав? Збрехав нам?
— Приховав… — скрушно відповів Сашо і гірко додав: — Друзі називаються! Б'ються…
— Негідників і ворогів завжди б'ють! — сердито сказав Колка й з огидою додав: — А ти саме такий!
— Я не навмисне… — цілком відверто прошепотів Сашо. — Ви ж знаєте… я… я… — його очі наповнилися слізьми, і хлопець схилив голову.
Настала тяжка, нестерпна тиша.
— Ми знаємо, що ти не навмисне, — почав тихо, майже лагідно Андрій. — І причину знаємо. Але невже ти не подумав, що ставиш під загрозу всю справу? Невже не подумав, що з цього може вийти?.. Ні, ти про це не подумав, Сашо! А коли й подумав, то понад усе ти поставив себе, свої почуття…
— Тільки без пишних слів і зайвих пояснень! — похмуро й суворо перебив Колка, якому цей тон не тільки не подобався, а навіть дратував. — Нічого тут тягнути. Все зрозуміло. Я пропоную, щоб Сашо нас негайно залишив. Згода?
Максим підвівся:
— Я теж за те, щоб Сашо нас залишив. Завтра вранці на пароплав і додому… Але перед цим він повинен дати слово честі, що берегтиме в суворій таємниці все, що знає. Як ти, Сашо?
— Хлопці… — благально прошепотів він, — дозвольте мені залишитись… Покарайте мене вічною вахтою, побийте мене, тільки не виганяйте… Що ж скажуть наші, коли побачать мене самого?
Максим завагався.
— Гаразд… Проголосуймо… Хто за те, щоб Сашо залишився, підніміть руку…
Максим почекав Андрія й Колку і теж не підняв руки. Сашо дивився на них здивовано й не йняв віри.
— А тепер нехай поклянеться й забирається звідси геть! — нервово підганяв Колка. — Хоч, правда, його клятви не варті й копійки!
Знову втрутився Андрій:
— Стривай! Ще встигне… Сашо, ти ж знаєш, я тебе… як рідного брата… Ти сам розумієш, що завдав нам великого лиха. Не знаю, як тепер будемо викручуватись… Прошу тебе, як нашого старого товариша, скажи, що ти ще приховав?
Сашо конвульсивно зціпив зуби. Цього вже він ніяк не сподівався від Андрія! Він розгубився й мовчав. Правду кажучи, що вже тут приховувати? А може, коли визнає все; то його простять?.. Сашо ніяково посміхнувся, і в тиші гучно пролунав його голос, який дрижав від страждання й розпачу, зовсім чужий і далекий голос:
