Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович (книги бесплатно без онлайн txt) 📗
І чого тільки не наговорять! Він, мовляв, і невихований, і нічого путнього з нього не вийде. Він позорище сім’ї. Він нещастя матері, яку, коли ще не звів, то в найближчі дні зведе в могилу. (А мама взагалі живе в Москві, і він її вже два місяці не бачив). І дивно, як це його земля носить… і все в такому ж дусі…
Прийшовши додому, Мишко залишив корзину на кухні, а сам пішов у їдальню. Дідусь сидів біля вікна. Дядько Семен лежав на дивані і, попихкуючи цигаркою, говорив про політику. Вони навіть не глянули на Мишка, коли він увійшов. Це навмисне! Мовляв, така він нікчемна людина, що на нього і дивитися не варто… Спеціально, щоб помучить. Ну й будь ласка, тим краще. Поки дядько Семен збереться, там, дивись, і Полевой прийде. Мишко сів на стілець і прислухався до їхньої розмови.
Ну, ясно! Дядько Семен наводить паніку. Махно зайняв кілька міст. Антонов підійшов до Тамбова… Подумаєш! Минулого року дядько Семен теж наводив паніку: поляки зайняли Київ, Врангель прорвався в Донбас… Ну й що ж? Всіх їх Червона Армія розколошматила. До них були Денікін, Колчак, Юденіч та інші білі генерали, їх теж Червона Армія розбила. І цих розіб’є.
З Махна і Антонова дядько Семен вже перейшов на Нікітського.
— Його не можна назвати бандитом, — говорив дядько Семен, розстібаючи комір своєї студентської куртки — До того ж, кажуть, він культурна людина, в минулому офіцер флоту. Це своєрідна партизанська війна, однаково законна для обох сторін…
Нікітський — не бандит?.. Мишко ледве не задихнувся від обурення. Він палить села, вбиває комуністів, комсомольців, робітників. І це не бандит? Бридко слухати, що дядько Семен язиком ляпає!..
Нарешті прийшов Полевой. Тепер все! Раніше як завтра з. Мишком розправлятися не будуть.
Полевой скинув куртку, черевики, вмився, і всі сіли вечеряти. Полевой реготав, називав дідуся папашею, а бабусю — мамашею. Він лукаво підморгував Мишкові, називаючи його не інакше, як Михайлом Григоровичем. Потім вони вийшли надвір і посідали на східцях ґанку.
Прохолодний вечір спускався на. землю. Уривки дівочих пісень доносились здалека. Десь на городах невтомно гавкали собаки.
Димлячи махоркою, Полевой розповідав про далекі плавання і матроські заколоти, про крейсери і підводні човни, про Івана Піддубного та інших знаменитих борців у чорних, червоних і зелених масках силачів, що піднімали по троє коней з возами, по десять чоловік на кожному.
Мишко мовчав, вражений. Чорні ряди дерев’яних будиночків полохливо миготіли червонуватими вогниками та боязко тулилися до мовчазної вулиці.
І ще Полевой розповідав про лінкор «Императрица Мария», на якому він плавав під час світової війни.
Це був величезний корабель, найпотужніший броненосець Чорноморського флоту. Спущений на воду в червні п’ятнадцятого року, він у жовтні шістнадцятого вибухнув на севастопольському рейді, за півмилі від берега.
— Темна історія, — говорив Полевой. — Не на міні підірвався і не від торпеди, а сам по собі. Першим вибухнув пороховий погріб першої башти, а там тисячі три пудів пороху було. Ну, і пішло… За годину корабель вже був під водою… З усієї команди менше половини врятувалося, та й ті обгорілі й покалічені.
— Хто ж його підірвав? — спитав Мишко.
Полевой говорив, знизуючи широкими плечима:
— Розбиралися в цій справі багато, та все безглуздо, а тут революція… З царських адміралів спитати, треба.
— Сергію Івановичу, — зненацька запитав Мишко, — а хто головніший: цар чи король?
Полевой сплюнув буру махоркову слину:
— Гм!.. Один другого вартий.
— А в інших країнах ще є царі?
— Є де-не-де.
«Спитати про кортик? — подумав Мишко. — Ні, не треба. Ще подумає, що я навмисне стежив за ним…»
Потім усі лягли спати. Бабуся обходила дім, закривала віконниці. Застережливо дзвеніли залізні штаби. В їдальні гасили висячу керосинову лампу. Метелики і мошкара, що кружляла навколо неї, зникали в темряві. Мишко довго не міг заснути…
Місяць розмотував свої бліді нитки у прорізах віконниць, і ось у кухні за піччю, починав сюрчати цвіркун.
У Москві в них не було цвіркуна. Та й що б став робити цвіркун у великій, гомінливій квартирі, де ночами ходять люди, грюкають дверима і клацають електричними вимикачами! Тим-то Мишко чув цвіркуна тільки в тихому дідусевому домі, коли він лежав один у темній кімнаті і мріяв.
Добре, коли б Полевой подарував йому кортик! Тоді, б він не був беззбройним, як зараз. А часи ж неспокійні — громадянська війна. По українських селах гуляють банди, в містах часто свищуть кулі. Патрулі місцевої самооборони ходять вночі по вулицях. У них рушниці без патронів, старі рушниці з заіржавілими затворами.
Мишко мріяв про майбутнє, коли він стане високим і сильним, носитиме штани кльош або, ще краще, — обмотки, шикарні солдатські обмотки захисного кольору.
На ньому гвинтівка, гранати, кулеметні стрічки і наган на шкіряній риплячій портупеї.
У нього буде вороний, з чудовим запахом кінь, тонконогий, бистроокий, з могутнім крупом, короткою шиєю і слизькою шерстю.
І він, Мишко, піймає Нікітського і розжене всю його банду.
Потім він і Полевой поїдуть на фронт, будуть разом воювати, і, рятуючи Полевого, він здійснить геройський подвиг. І його уб’ють. Полевой залишиться сам, все життя сумуватиме за Мишком, але іншого такого хлопця він уже не зустріне…
Потім хтось чорний і мовчазний тасував його думки, і, як карти, вони плутались і зникали в темряві…
Мишко спав.
Розділ 4
ПОКАРАННЯ
Цю кару придумав, звичайно, дядько Семен. Хто ж інший! І що найприкріше — з ним заодно й дідусь. За сніданком дідусь подивився на Мишка і сказав:
— Набігався вчора? От і добре. Тепер на тиждень вистачить. Сьогодні доведеться посидіти вдома.
Цілий день просидіти вдома! Сьогодні! В неділю! Хлопці підуть у ліс, можливо човном поїдуть на острів, а він… Мишко скривив губи і уткнувся носом у тарілку.
— Чому надувся, як миша на крупу? — сказала бабуся. — Навчився шкодити…
— Досить, — перебив її дідусь, встаючи з-за столу. — Він своє дістав і вистачить.
Мишко засмучений тинявся по кімнатах. Яка, справді, нудна хата!
Стіни їдальні розмальовані олійною фарбою. Потемнілі і подекуди потріскані ці картини зображали пузате голубе море під величезною білою чайкою; гіллястих оленів між прямими, як палиці, соснами; одноногих чапель; бородатих мисливців у болотних чоботях, з рушницями, патронташами, перами на капелюхах і розумними собаками, що обнюхують землю.
Над диваном — портрети дідуся і бабусі в молоді роки. У дідуся густі вуса, брите його підборіддя впирається в накрохмалений комірець з відігнутими ріжками. Бабуся — в закритому чорному платті з медальйоном на довгому ланцюжку. Її висока зачіска доходить до самої рами.
Мишко вийшов у двір. Два дроворуби пиляли там дрова. Пилка весело дзвеніла: «Дзень-дзень, дзень-дзень», і земля навколо козлів швидко покривалася жовтим шаром тирси. Мишко сів на колоду біля будки і розглядав дроворубів. Старшому на вигляд років сорок. Він середній на зріст, кремезний, чорнявий, з кучерявим волоссям, що прилипло до спітнілого чола. Другий — молодий, білявий парубок з веснянкуватим обличчям і вигорілими бровами, весь якийсь крихкотілий і незграбний.
Намагаючись не привертати уваги дроворубів, Мишко засунув руку під будку і намацав згорток. Витягнути? Він скоса подивився на дроворубів. Вони припинили роботу і сиділи на колодках. Старший скрутив козячу ніжку, вправно обертаючи її навколо пальця, і, насипавши з долоні тютюну, закурив. Молодий задрімав, потім розплющив очі і, позіхаючи, промовив:
— Спати хочеться!
— Спати захочеш, на бороні заснеш, — відповів старший.
Вони замовкли. У дворі стало тихо. Тільки кури, дрібно постукуючи в дерев’яному цебрику, пили воду, смішно закидаючи вгору свої маленькі, з червоними гребенями голівки.
