Кораловий острів - Белентайн Роберт (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

Звичайно, я трохи побоювався нового шквалу, тому вжив усіх застережних заходів і дійшов висновку, що, попустивши водночас браси й фалі марселів, майже зовсім їх погашу. Крім того, я поклав собі пильно стежити за барометром у каюті, а якщо він раптово впаде, негайно вжити до діла всі свої пристрої і згорнути вітрила, аби борвій не заскочив мене зненацька. Два тижні мені напрочуд велося; шхуну гнав ходовий вітер, і за моїми розрахунками я мав ось-ось підпливти до Коралового острова. Від самої думки про те серце моє теленькало з радощів.

Після пильних розшуків я знайшов на борту одну-єдину книжку: опис подорожей капітана Кука. Мабуть, капітан піратів захопив її з собою, сподіваючись, що вона правитиме йому за путівник і постачить необхідні відомості про тихоокеанські острови. Книжка виявилася вельми цікава, і я не тільки дізнався багато чого нового про південні моря, а й підтвердив деякі власні спостереження, про інші ж переконався, що вони неточні. Отак я й подорожував, читаючи ту прецікаву книжку та пораючи свою щоденну роботу; лише одного разу зо мною сталася незвичайна пригода. Якось уночі, поспавши, як завжди, три години, я встав і здивовано помітив, що шхуна пливе начебто в морі синього вогню! Мені часто доводилося бачити фосфоресцентне світло, але такого яскравого я ще не спостерігав. Усеньке море було як молоко і променилося сліпучим сяйвом.

Я зараз же підхопився, набрав із моря цебром води й поніс у каюту, та як тільки підніс ту воду до світла, сяйво згасло, але коли я прибрав лампу, воно спалахнуло знову. Я ніяк не міг уторопати, що то за притичина, тому набрав води в жменю і вилив, коли на долоні осіли світлові цяточки. Я поспішився до лампи, та вони зразу ж згасли. Скоро я вернувсь у темряву, рука моя знову заяскріла. Тож я вийняв з корабельної про-зорної труби збільшувальне скло й пильно роздивився руку. На ній виявилося кілька дрібненьких, прозорих, як холодець, часточок, що їх неозброєним оком годі було розгледіти. Отак я довідався, що теє гарне фосфоричне світло, яким я часто був милувався, випромінюють тваринки, бо ж малі істоти, певна річ, належали до того самого різновиду, що й медузи, які живуть по всіх морях.

Надвечір чотирнадцятого дня мене збудив гучний крик. Я скочив на ноги, озирнувся й сторопів з радісної несподіванки: над кораблем велично ширяв здоровий альбатрос. Мені відразу спало на думку, що це той самий альбатрос, якого я бачив на Пінгвінячому острові. Звичайно, я не мав жодних підстав так вважати, проте всім серцем плекав несподівану гадку й дивився на птаха, як на давнього приятеля. Він супроводив мене увесь день і полетів геть аж тоді, коли запав присмерк.

Минала ніч, я стояв, прикипівши до керма. Очі мені боліли, бо я не виспався і ніяк не міг діждатися світанку, вдивляючись ув обрій, де на темному тлі ніби маячіла якась чорна хмара. Побоюючись, аби мене не заскочив шквал, я побіг на ніс. Певна річ, то був таки шквал; я дослухавсь, і мені вчувся гуркіт розбурханих хвиль. Отож я негайно заходився біля марудної роботи — почав чимдуж згортати вітрила й за півтори години прибрав більшу половину. Тим часом надворі розвиднілося; приготувавшись до найгіршого, я знову побіг на ніс шхуни й утупив погляд у далечінь. Тепер до мене чітко долинув гуркіт хвиль, а коли з-за обрію вигулькнув перший сонячний промінь, я побачив — диво дивне! невже це не сон? — величну стіну прибою, що ревів, не вгаваючи, й верхівку бескида! Так, я знову побачив Кораловий острів!

РОЗДІЛ XXIX

Щойно я вгледів милий моєму серцю острів, душа моя збурилася з надміру почуттів, і я ледве не заточився. До острова лишалося ще багато миль, та я виразно бачив незабутні обриси двох гір. Мій перший потяг був загорлати з радощів, що доля сподобила мене безпечно вернутися до нашої милої доми; потім мені захотілось підстрибнути, заплескати в долоні, затанцювати на палубі, аби дати вихід своїм почуттям. Тоді я взяв прозорну трубу й хвилин десять марно силкувався навести її на фокус; мені ледве очі рогом не повилазили, перш ніж я помітив, що, вийнявши з труби велику лінзу, аби дослідити фосфоричну воду, забув її вставити.

По тому я нетерпляче зирнув на вітрила й пожалкував, що спустив їх з дурного розуму; мені спало було на думку знову підняти грот, але я зміркував, що на те піде добрих півдня і що навіть таким ходом шхуна сягне острова за дві години.

Тож я почав гарячково готуватися до зустрічі з своїми милими товаришами. Я пригадав, що вони, як звикле, вставали не раніше шостої, а що нині була третя, то шхуна мала підпливти до острова, перш ніж вони прокинуться. До того ж я почав готуватися кинути кітву, бо, знаючи глибину протоки між рифами й лагуни, сподівався довести шхуну до самісінького берега проти нашого куреня. На щастя, кітва висіла на кат-балці, інакше я ніяк не зміг би її спустити. Варто було перетнути талі, й вона посуне у воду від власної ваги. Передивившися всі прапори, що були на судні, я вибрав страшний чорний і підняв його на нок гафеля. Ту мить мені сяйнула цікава думка. Я пішов у набійний льох, узяв сліпий набій і набив гармату, котру, як ви пригадуєте, перед тим, як відпливати, пірати викотили на палубу: у мене ж бо не було змоги втрутити її назад у сховище, тож вона стояла проти неба і в погоду, і в негоду, вищиривши своє жерло. Я ретельно її помастив і поклав у вогнище кочергу.

Тепер усе було налаштоване. Дужий бриз гнав шхуну до острова з швидкістю п'яти вузлів [11] на годину; незабаром я опинився за чверть милі від рифу й спрямував шхуну в протоку. Минаючи височезний вал прибою, я подивився на нього приязно, бо згадав, як прощався був з островом і боявся, що вже довіку його не побачу. Підпливши до підводного саду, я крутнув кермо. Шхуна зграбно нахилилася, повернула й спинилась якраз проти нашого куреня. Я побіг на ніс, спустив кітву, ухопив розпечену кочергу, приклав до гармати, й вона ревнула, розбудивши сонну луну й привітавши гори таким гучним пострілом, якого їм довелося чувати передньо тільки один раз!

Та хоч яке було разюче враження від першого пострілу, його годі порівняти з тим враженням, що справив цей. За мить із куреня вискочив майже голий Пітер; очі в нього з ляку вилізли на лоба. Він глянув, зойкнув і гайнув у кущі, наче заєць. Наступної миті точнісінько так учинив і Джек, женучи аж ніяк не повільніше за Пітера.

— Агов, хлопці! — крикнув я, не тямлячи себе з радощів. — Куди ви? Пітере! Джеку! Агов! Це я!

Вони почули мене вчасно, спинилися, повернулись, а коли я озвався до них ще раз, обоє, очевидячки, впізнали мій голос і побігли щодуху до берега. Де вже мені було стриматися! Скинувши піджака, я стрибнув за борт, а Джек і собі кинувся в море. За мить ми стрілися на глибокому, обнялися й, певна річ, пішли на дно! Ми ледве не задихнулися, але враз виринули й побачили Пітера, що борсавсь у воді, наче підстрелена качка, й то сміявся, то плакав, ковтаючи солону воду.

Мені бракує слів описати читачеві, що діялося, коли ми вилізли на берег мокрі, як хлюща. Ми й обіймались, і говорили бозна-що, і безладно вигукували. Сцену ту легше уявити, аніж змалювати, тому я запну завісу й відкрию її аж через три дні.

Майже весь той час Пітер смажив поросят, пік таро й плоди хлібного дерева, а також напихав мене бананами, сливами, картоплею та кокосами, а я розповідав йому й Джекові про всі ті страшні й дивовижні пригоди, що їх мені довелося зазнати, відколи я з ними розлучився. Коли я розповів до кінця, вони попросили мене переповісти все спочатку, а коли я знову скінчив, довелося розказувати втретє; вони ж уважно спухали, докидаючи свої зауваження. Їх дуже діткнула загроза, яка нависла над Аватеєю, і Пітер жахнувся на думку, що з бідолашної дівчини можуть зробити «довгу свиню». А Джек зціпив зуби й махнув кулаком: він, мовляв, жалкує, що не скрутив Тараро в'язи, і сподівається колись затопити-таки йому в пику. По тому, коли вони, за Пітеровим висловом, «виснажили мою пам'ять», я попросив розказати, як їм велося увесь той час і, зокрема, як вони вибралися з Діамантової печери.