Кораловий острів - Белентайн Роберт (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Коли ти вирнув з печери й попав у полон, — почав Джек, — ми чекали терпляче півгодини. По тому заходилися тебе картати: ти ж бо мав знати, що ми непокоїмося, а сам десь дівся. Минула година, і ми неабияк стривожились. Я зважився випливти на розгляд, хоч мені й було шкода бідолашного Пітера. Він-бо сказав: «Якщо ти не вернешся, мені доведеться тут сидіти довіку». Я пообіцяв йому, що берегтимусь, і він мене пустив, виявивши, правду казати, велику мужність!
— Так воно й було, — докинув Пітер, поглядаючи на Джека з-за величезної картоплини, що її він тим часом гриз.
— Ну от, — провадив Джек, — можеш собі уявити, як я занепокоївся, коли погукав тебе, а ти не озвався. Зразу я подумав, що пірати тебе вбили й кинули в кущі або в море. По тому мені спало на думку, що вбивати хлопця їм було ні до чого, мабуть, вони забрали тебе з собою. Подумавши про це, я помітив на півночі піратську шхуну, що ховалася за обрієм; я сів на скелі й стежив за нею, аж доки вона зникла з очей. Запевняю тебе, Релфе: плачучи за тобою, я пролив тоді більше сліз, аніж за все своє попереднє життя…
— Пробач мені, Джеку, — перебив його Пітер, — але ти, мабуть, помиляєшся. Адже я не раз чув од тебе, що змалечку ти ревів і рюмсав з раннього ранку й до…
— Припни язика, Пітере, — гримнув на нього Джек. — Так от, коли шхуна щезла за обрієм, я вернувсь у печеру на превелику Пітерову радість і розповів йому все, що бачив. Ми поговорили, поміркували разом і вирішили пильно обшукати весь ліс, аби пересвідчитися, що тебе принаймні не вбито. Але як вибратися з печери без твоєї допомоги? Від самої думки про те Пітерові ставало млосно, та й я, казати правду, непокоївся, бо ніяк не міг сам один витягти Пітера з печери швидше, аніж ми вдвох його туди втягли; а він казав, що аби ми хоч на мить загаялися, то не втерпів би і вдихнув солоної води. Та іншої ради не було, і я намагався, як умів, потамувати його страх. «Ти ж бо, Пітере, — казав я, — не можеш тут жити». А він мені на те: «Звичайно, ні, Джеку; я можу тут тільки померти, а зовсім того не хочу, тож придумай, як мені зарадити». Я запропонував йому набрати повні легені повітря і звіритись на мене.
«А може, давай зробимо здорову торбу з кокосової тканини, накинемо її мені на голову й міцно зав'яжемо навкруг шиї, — сказав він, сумно всміхаючись. — То я хоч раз дихну повітрям під водою!»
«Шкода праці, — відмовив я. — Вона враз наповниться водою, і ти захлинешся. Якщо ти й справді не можеш стримати подих, то, мабуть, доведеться торохнути тебе по голові й витягти звідси непритомним».
Та Пітерові цей план не дуже сподобався. Він побоювався, що я не розрахую своєї сили й або стусону помалу й потім доведеться бухнути вдруге, а може й утретє, його ж, мовляв, це не вельми тішить, або лусну так, що потім його рідна мати не впізнає, або й зовсім виб'ю з нього душу. Зрештою я переконав його затамувати подих і здатися на мене; він погодився, і ми пірнули. Та не пропливли ми й до половини, як він почав пручатись і хвицати ногами, наче дикий кінь; по тому вирвався з рук і вдаривсь об стіну колодязя. Тож мені довелося тягти його назад у печеру. Вистромився він з води й почав ловити ротом повітря. Словом, він зовсім знетямився і…
— Нічого подібного! — обурено скрикнув Пітер. — Я тільки задихався, а якби знетямився й тебе не хвицнув, то луснув би там!
— Ну що ж, хай буде по-твоєму, — сказав усміхаючись Джек. — Але нам довелося знову раду радити, й аби не осяйнула мене щаслива думка, то ми б і досі там радились.
— Про мене, хоч би й так! — знову перебив його Пітер і зітхнув. — Повір мені, Релфе, аби я знав, що ти вернешся, то радніше чекав би тебе місяцями, аніж погодився б зазнати тієї муки, яка мене чекала. Розказуй, Джеку, далі.
— Мені спало на думку, — провадив Джек, — зв'язати Пітерові руки й ноги мотузкою, а тоді припнути міцно до дебелої жердини футів п'ять завдовжки, аби він не пручався й не вигинався. Ти побачив би, Релфе, який він був нажаханий, коли я висловив ту гадку; проте зрештою він зрозумів, що то єдиний для нього спосіб вийти на білий світ, і сказав мені, щоб я налаштував якнайшвидше все потрібне, «бо це, Джеку, справа поважна, — мовив він, — і не можна з нею баритися». Діставши мотузку й жердину, я вернувся до печери і зв'язав його, наче єгипетську мумію. Правду казати, з нього вийшов непоганий зразок англійської мумії, коли така взагалі існує на світі, бо він сполотнів як мертвяк. «Перш ніж пірнути, — сказав він тремтячим голосом, — дай мені набрати повні легені повітря, а що тоді я не зможу говорити, то дивися мені в обличчя, і як я тільки моргну — пірнай! І, благаю тебе, пливи швидше!» Я пообіцяв якнайретельніше сповнити його волю й поплив з ним до війстя печери. «Ну ж бо, — мовив я, — набери тепер повітря». Пітер так надувся, що я мимоволі згадав байку про жабу, яка хотіла зрівнятися з волом. Я дивився йому в обличчя і тільки-но він приплющив праву повіку, шугнув стрімголов під воду. Ти й до двадцяти не встиг би полічити, як ми вже промчали колодязем і вихопилися на поверхню моря.
Пітер набрав силу повітря і, вирнувши, видихнув його так гучно, що чути було за добру милю. Настрій його враз одмінився: не чекаючи, доки ми вийдемо з води, він зв'язаний почав горлати й співати з-радощів, я ж підтримував його лівою рукою і штовхав до берега. Та, коли він зайшовся сміхом, що йому й гієна могла б позаздрити, я, наче ненароком, пустив його під воду, і те його трохи втихомирило.
Щасливо вирятувавшись із печери, ми негайно почали шукати за твоїм, Релфе, мертвим тілом. Аби ти знав, як важко нам було на серці, коли ми день у день нишпорили по ярах і схилах. За три тижні ми обстежили всенький острів і задовольнилися принаймні тим, що тебе не вбито. Та нам спало на думку, що, може, твоє тіло кинули в море, отож ми пильно обшукали берег і лагуну, а далі оглянули коралові рифи. Одного дня, коли ми простували рифом, Пітер угледів серед каміння якусь чорну річ. Виявилося, що то барильце. Ми вибили дно: всередині був порох.
— То, Джеку, я вам його надіслав, — мовив я, усміхаючись.
— Ану витрушуй гаманця! — гукнув Пітер, скочивши на ноги й простягаючи долоню. — Ке-но сюди гроші, а то, як тільки ми вернемося до Англії, я тебе запроторю до боргової в'язниці!
— Поки що я дам тобі вексель, — засміявся Джек. — Тож сядь і заспокойся. Річ у тім, Релфе, що коли ми знайшли барильце з порохом, Пітер одразу ж заклався на тисячу фунтів стерлінгів, що це твоїх рук діло, а я в свою чергу заклався на десять тисяч фунтів, що ні.
— Пітер мав рацію, — сказав я і пояснив, як воно вийшло.
— Той порох став нам у великій пригоді, — провадив Джек, — хоч він трохи зволожився. Ми налагодили старого пістоля, і Пітер зробився таким стрільцем, що куди твоє діло. Та слухай далі. На рифі ми не знайшли жодних твоїх слідів і зрештою втратили всяку надію побачити тебе знову. Острів нам остогид, і ми тільки й думали про те, щоб нагодився який-небудь корабель та забрав нас звідсіль. Але тепер, коли ти, друже, вернувся, острів знову радує мою душу, і я люблю його, як і колись. Однак мені дуже кортить побувати на інших островах південних морів. Тепер ми маємо до своїх послуг пречудову шхуну, то чого ж нам баритися.
— І я хотів запропонувати те ж саме! — вигукнув Пітер. — Голосую за те, щоб вирушити негайно.
— В такому разі, —мовив Джек, — давайте попливемо до острова, де живе Аватея, та спробуємо переконати Тараро, аби він дозволив їй віддатися за хлопця, що вона з ним заручена, й не робив з неї довгу свиню. Якщо він має хоч краплину вдячності, то вволить наше прохання. Ми ж бо колись уже заступилися за дівчину, і не личить нам, вірним лицарям, складати зброю, аж поки ми її звільнимо; принаймні герої всіх книжок, що мені довелось прочитати, вважали б ганьбою не довершити таке славне діло.
— Не знаю, як би вчинили твої лицарі, та, правду казати, мені до того й байдуже, — озвався Пітер. — Але я певен, що нас чекає цікава пригода, і ти можеш на мене цілком покластися.
Пітер мав романтичну, гарячу вдачу, і Джеків задум припав йому до серця. Зважившись вирятувати тую дівчину, він уже нетямився з нетерплячки — аби швидше взятись до діла.
