Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (читать книги txt) 📗
Юрко взяв до рук зшиток, розгорнув його, підсунув до себе ліхтар і прочитав на першій сторінці:
«1920 рік. Село Відрадне. Маєток пана Хоткевича. Підземелля — Рожева кімната». На наступній сторінці тим же чітким, трохи нахиленим вправо почерком, було написано: «Я, потомствений дворянин Владислав Загорський, перебуваю на нелегальному становищі. І, як той злочинець, живу під чужим іменем, не маю ні друзів, ні родини, ні власного притулку. Все загинуло, все пішло шкереберть — маєтки, капітал, становище. Я, полковник гетьмана Скоропадського, перебуваю нині на жалюгідному становищі сільського аптекаря, живу в глухому закутку, забутому богом і людьми, і відчуваю себе, як на пороховій бочці. Хто б міг подумати, що якісь неотесані мужлани казатимуть мені «ти», ляскатимуть мене по плечу, і я п'ю з ними сивуху? Як я їх всіх ненавиджу! І водночас мушу бути лояльним, манірним, ввічливим. Єдина моя відрада — похмуре і мовчазне підземелля. Цей кам'яний лабіринт годує мене, одягає, дає можливість відпочити і шкодити «товаришам». Позаминулої ночі я пробрався в комору комунарів і випустив на підлогу гас із бочки. У гасі вимокло насіння для посіву. Хай тепер сіють комунари на комунівській землі жито, пшеницю і всяку пашницю, протруєну гасом. Хто б міг подумати, що я, ваше благородіє Владислав Загорський, буду проникати в це чарівне підземелля, користуючись брудним водозливом. — Останні слова підкреслені червоним олівцем. На полях щоденника поставлено три знаки оклику. Юрко уважно прочитав сторінку, перегорнув її, розгладив пом'ятий папір і став читати далі: — Ходжу на збори, проголошую промови, закликаю пролетарів будувати соціалізм і тремчу, як той заєць під час листопаду. Надто вже часто відчуваю на собі уважний погляд Вершини. Я написав на цього більшовика-фанатика безліч анонімок. І все даремно. Надто чиста в нього пролетарська біографія, але мої анонімки попсували йому нерви, позначилися на кар'єрі. Цей інтелігент з народу надто проникливий, і мені здається, ніби він відчуває, що я не «товариш» Сиволап, а хтось інший. Можливо, мене мучить совість із-за батька цього лейтенанта. Надто все несподівано трапилося. — Це речення було підкреслене червоним олівцем. — Треба мати більше спокою і витримки. Треба жити і боротися! Шкодити і шкодити! Хай згине все, як казали древні. Але все це не так просто, коли ти один, не відчуваєш ніякої підтримки. Я часто жалкую, що мені в свій час не вкоротила віку куля котовця або будьоннівця. Яке це щастя, моє підземелля! Лише тут, серед цих мовчазних стін, я відчуваю себе тим, ким я є насправді. Здається, ніби нічого не змінилося, не було революції і мені не довелося позбутися своїх маєтків, багатства, привільного і безтурботного життя. Дуже важко грати роль скромного сільського аптекаря, безпартійного більшовика, і ні поглядом, ні голосом ніде не видати справжніх своїх настроїв. О люди, о час! Єдина надійна людина — це Консул. Сотник — надзвичайно кмітливий і далекоглядний розвідник, його метод — вища математика, недоступна для простих смертних. Я теж би хотів мати подібну витримку. Людина без нервів і без емоцій. Але не всім це дано! Жаль, що Консул поселився на Васильківських Дачах. Це далеченько. Але так треба. Кращого місця мешкання для Консула, як Васильківські Дачі, не вигадаєш. — Майже вся ця сторінка була підкреслена червоним олівцем. — Я радий, що мені пощастило дістати потрібні документи Консулу, хоча й довелося низько кланятись Шарпинському. Допомагає мені і отаман Голий. Але все одно я самотній і мушу крутитися, як білка в колесі. Один необережний крок — і мені кінець. Я не боюся смерті, але мені страшно, що не зможу помститися за втрачені маєтки, за нашу поразку. Боже, за які гріхи ти так тяжко караєш нас? Прибуття Консула ми відзначили тим, що спалили олійню в селі Відрадному. Потім відбулися збори трудящих. Я виступав на них, закликав до пильності, засуджував підступи класових ворогів. Знову в селі побував Консул, він замовив вишиту сорочку в місцевій майстерні.— Слова «замовив сорочку в місцевій майстерні» підкреслено червоним олівцем. — Не варто йому часто з'являтися в це село, хоча він і перебував тут лише кілька днів, коли пан Хоткевич збирав своє розграбоване майно».
На наступній сторінці запис зроблений фіолетовим чорнилом: «Давно не заглядав до щоденника. Не було ні часу, ні бажання. Нарешті перемога! Мені пощастило розіграти чудовий спектакль. Вершина і інші «товариші» мали можливість переконатися, що «товариш Сиволап» — це людина, безмежно «віддана» ідеалам світової революції. Я задоволений собою. Врятував «товариша» Вершину від «явної загибелі». Операція пройшла блискуче. Ні, недаремно навчали нас наші вчителі. У загоні отамана Голого виявилися зрадники. Вони змовилися між собою і вирішили йти просити в більшовиків милосердя, пробачити їм класову сліпоту. Про це стало відомо Консулу. І сотник (слово «сотник» підкреслене червоним олівцем) вирішив ліквідувати перебіжчиків і зміцнити моє становище. Під час бою за хутір Вишневий отаман Голий наказав тим перебіжчикам атакувати більшовиків. Ті зраділи і побігли здаватися. І в цей час Голий поранив Вершину. Перебіжчики наближалися до мене. Ніхто з них не стріляв у мій бік. Я «хоробро» кинувся на зрадників, бо нічим не ризикував. Перед боєм Консул висипав порох з їхніх патронів. Я, як зайців, перестріляв тих «вояків» і потім на своїх плечах виніс з поля бою Вершину. Так я став «героєм». За свій «подвиг» я був нагороджений довір'ям впливового Вершини, колишнього наймита пана Хоткевича».
На наступній сторінці знову запис про лейтенанта Вершину. Сиволап злорадно описував, як при допомозі працівника міліції Шарпинського та інших вірних людей пощастило звести наклеп на колишнього командира червоних козаків Павла Гармату. «Червоний козак» був звинувачений у зраді, і незаперечно доведено, що він тісно співробітничав з кайзерівцями та петлюрівцями. Як і треба було сподіватися, Вершина взявся виручати Гармату, але нічого не зміг довести, бо Шарпинський надійно підготував п'ять свідків-«очевидців». Тепер Вершині довго доведеться переживати ту історію. Надто виразна пляма впала на його наймитську біографію. За операцію довелося вручити Шарпинському тридцять п'ять золотих монет. Жаль, Що я не маю доступу до скарбниці пана Хоткевича. — Слова «до скарбниці пана Хоткевича» підкреслені червоним олівцем. — Як мені потрібне зараз золото! І знаю, що воно лежить у цьому глибокому підземеллі. Досить натиснути на мідні блискітки, як непорушні кам'яні стіни оживуть і відкриється шлях до скарбниці, але не знаю, як треба тиснути. Пан Хоткевич навіть мені, своєму найближчому другу, не відкрив таємницю. Не раз казав, що хід до скарбниці відкривається інакше, ніж із Зоряної кімнати. Тут діє зовсім інша механіка. Я легко можу проникнути в будуар, в колгоспну комору, в Зоряну кімнату, але шлях до золота и фальшивомонетні мені закритий». (Майже весь цей запис акуратно й старанно підкреслений рівною червоною лінією.)
Юрко ще раз уважно прочитав сторінку. Окремі місця запам'ятав, щоб поміркувати над ними, і знову заглибився у щоденник: «Маючи потрібну кількість золота, я міг би перейти кордон, поселитися на півдні Франції або виїхати до Америки, купити віллу на березі моря і спокійно чекати настання кращих часів. А рушати за рубіж без золота — марна справа. Там я нікому не потрібний, ніхто мене там не чекає — я буду приречений на голод і жалюгідне існування. Я не вірю, що більшовики-комуністи протримаються довго. Не можуть вони протриматися, не зуміють вони вистояти проти такої могутньої, розвинутої держави, якою є на сьогодні Німеччина. І я певен, що Гітлер піде рано чи пізно на Схід. Учора прибув Консул і ознайомив мене з радісними новинами, передав привітання від моїх друзів. Як я заздрю їм, заздрю і сподіваюся на їхню допомогу. Є надія на зустріч. Але знову на заваді постає золото! Зараз у мене лише тисяча золотих монет. Це мізерія! Вирушати у відкрите море з такою сумою — безглуздя. Хай вони лежать у тайнику і чекають свого часу. Їх надто мало на придбання вілли на березі моря. Часом приходжу в підземелля, дістаю з тайника свій скарб і перераховую монети. Їх блиск пробуджує в мені надію на кращі часи.
