Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (серия книг .TXT) 📗
По-перше, доросла людина в ту шпарину не пролізе. А по-друге, якби й пролізла, то треба ще якось спуститися з-під стріхи на долівку. Єдина можливість — зіскочити. А висота тут така, що не кожен на те зважиться.
Одне слово, найвірогідніше — це Лішак. Прилетів совою, розібрав дах, злетів униз і перетворився на дідка. А назад уже злетіти не зміг, бо його крилам тут затісно. Тож порубав Петрусів замок і втік. У такому разі неясно, чому він узяв саме казанок… Зрештою, міг усе винести. Винести — так, а віднести туди, де йому треба? Прилетіти сюди він би ще міг, а от пішки піти з села, та ще й зі ступою, з рогачем… А в ступі?..
Все було якесь безглузде. Все не трималося купи. Якщо зважити, скільки зусиль коштувало це пограбування, то й поготів видавалося чиєюсь дурнуватою забавою, розіграшем.
А може, річ у тому, що як слід зосередитися на цій розумовій вправі Лисий не міг. Він знав: щойно Леля повернеться, вона одразу ж усе зрозуміє й пояснить. Він і сам усе зрозуміє, коли вона повернеться. От тільки ніч уже — зірки видно крізь дірку в стелі. Треба йти їй назустріч, але ж це дурниця! Як уночі знайти людину в лісі? Ще й галасувати не можна…
Що може бути гидотніше, ніж отаке сліпе чекання! Де вона, що з нею? Чи вже повертається, чи… Лисий краще, ніж будь-хто інший, знав, що таке ліс, які небезпеки там чекають на двох дітей, тому намагався про це не думати. Та як же ти зупиниш думки! Вони крутилися навколо найгіршого, найстрашнішого — за інших умов і не придумав би стільки жахів, скільки тепер без зусиль і примусу лізло в голову.
Лисий ніби бачив перед собою зграю саранців, котра напала на Лелю й Василька. Хоча добре знав, що вночі саранці сплять, — їх можна брати голими руками. От тільки навіщо?
Потім він уявляв порожні дерева, які своїми піснями приманюють людей і тварин, а тоді висмоктують із них душу. І більше цю людину вже ніхто ніколи не зустріне. Хлопець знав, що до найближчих порожніх дерев не менше двох днів ходу, але вигнати цієї картини з голови не міг дуже довго.
Хробаків, що змушують тінь рухатися проти сонця, також поблизу немає. Та Лисому здавалося, що він чує скрегіт велетенських хробакових зубів, — ніби граніт треться об граніт.
Якби ж то поруч був Інженер! Не цей, сільський, а той — з Руїни. Тоді, на початку року, Лисий мав так мало часу, щоб побалакати з ним. Щодня тепер він відчував потребу поговорити зі старим, порадитися. Коли хлопець ішов лісом до Руїни, він усі рішення брав на себе. Потім, коли поруч були діти й Леля, також усе вирішував він, Лисий. Тут, удома, знову йому доводилося все вирішувати. І Борода, і Вухань, і всі інші односельці готові були його слухатись — особливо якщо Інженер не казав їм чогось упоперек. Зі старим можна було радитися з якихось простих побутових питань: коли збирати врожай яблук, коли починати копати картоплю чи буряки…
Як бути зараз, чи йти шукати Лелю самому, чи всім миром — із цього приводу порадитися було ні з ким. Єдина людина в селі, яка могла б допомогти, не допоможе. Навпаки, ця людина тільки зловтішатиметься: мовляв, я тобі колись розповідав, які небезпечні русалки, я й учора казав, що відпускати дівку до річки не можна… Найгірше те, що він мав цілковиту рацію. Не можна було відпускати її.
Але це зовсім не означає, що тепер не треба її шукати. От тільки як сказати про це людям? «Я оце вранці відпустив Лелю з Васильком невідь-куди невідь по що, і вони не повернулися. Ходімте шукати…»
Чистої води дурниця. Кожен, навіть зовсім мовчазний Хом’як, скаже, що це дурниця. А що вже скаже Опенько чи там Миша! По-перше, вночі в лісі не ходять — ніхто. Якщо мисливці чи розвідники не встигають засвітло повернутися до села, то ніхто особливо не переймається з цього приводу — отже, сплять на дереві. Якщо діти ке повернулися поки день, це погано. Але це ще зовсім не означає, що діти дурні, що вони йтимуть уночі лісом. Це означає тільки одне — що їх щось затримало, тож вони залізли на дерево й сплять. І нічого іншого. Якби щось інше, то Глина вже давно прибіг би й розповів своєю собачою мовою, що все це означає щось інше…
Приблизно таке почув би Лисий у відповідь, якби запропонував зараз людям іти на пошуки. І це було б цілком справедливо. Він і сам усе це добре знав…
Хлопець стояв у темній комірчині й дивився на зірку над головою. Поруч стояли Борода й Петрусь. Однак Лисий був сам.
Вогонь
Над малинником не було дерев, тож Леля добре бачила зоряне небо. Літо закінчувалось, і з неба, мов яблука з дерев, раз-по-раз зривалися зірки, прокреслювали палаючі риски й зникали з очей. Батько колись казав, що вони згорають. Мов іскри.
А може, вони — це подряпини на небі? Небові вони печуть, як і Лелі зараз — тут, у малиннику.
— Лелю, ти як? — ледь чутно спитав Василько.
Вона почула його, незважаючи на несамовитий гавкіт Глини, який проклинав ліс, ніч, осоружних птахів і остогидлі зарості малини: нічого їстівного для собаки на них не росте, а пройти крізь них до того, що, можливо, живе під ними, ніяк. Глина й раніше малинників не любив, близько до них не підходив. А тепер, коли треба було вкотре рятувати Лелю, яка так необережно впала в самісіньку середину цього колючого чагаря, пес почувався ображеним. І справді: скільки ж можна! Він сьогодні вже з кручі падав, по деревах, мов якийсь Мурзик, лазив, русалок ганяв, ведмедя навіть не на жарт перелякав… Мусить бути якась межа, не можна ж від бідного собаки так багато вимагати — ще й в один день!
— Нічого, ще жива, — теж стиха відповіла Леля. — Мабуть, доведеться таки запалювати вогонь.
Останні слова вона промовила голосніше, ніж було треба. У відповідь — ні звуку, і Леля зрозуміла, що ця погроза вже не діє.
А Василько зрозумів її буквально. Він дістав трут і кресало й почав висікати вогонь. Коли трут зажеврів, Василько підгорнув докупи трохи сухої трави й запалив маленьке вогнище. За кілька хвилин, поки Леля вибиралася з малинника, взявся вогнем хмиз, а незабаром вони як слід затоптали багаття й рушили далі, тримаючи в руках довгі сухі гілки, що досить пристойно висвічували голови нічних мандрівників. Щоправда, навколо в лісі стало ніби ще темніше, рухатися тепер було ще важче. Але — як вони сподівалися — безпечніше.
Втім, на світло позліталося стільки комашні, що доводилося тримати смолоскипи високо над головою, водночас намагаючись не підпалити крон дерев, під якими проходили.
Вони йшли наче в невеличкій освітленій кульці, за якою тепер зовсім нічого не було видно — хіба що тут під ногами й за два кроки попереду. Леля вела перед, тож Василько й того не бачив, бо мимоволі дивився на вогонь над Лелиною головою і смертельний танок комашні навколо нього.
Однак і це тривало недовго, бо їхні смолоскипи горіли ледь-ледь, а скоро й зовсім стали гаснути. Довелося шукати нові сухі гілки, чекати, доки вони розгоряться. Втім, Василькові це зрештою набридло, і він просто поклав собі на голову вовчу шкуру на дерев’яних розпірках. Так, ніби під парасолькою, і йшов далі, сподіваючись, що коли птах чи хто він там спробує напасти знову, то вовча шкура його, Василька, захистить.
Поки Леля запалювала нові смолоскипи, Василько намагався з’ясувати, чи правильно вони йдуть, чи в тому напрямку Вночі це не так просто, як удень, але зрештою він розібрався: наче правильно. Приблизно правильно. Аби лиш не проминути село; він був певен, що вночі вони не впізнають навколишнього лісу. Хіба що випадково вийдуть на хати чи городи, які тягнуться на південь — кроків на двісті. Північніше села, правда, яруги. Теж добрий орієнтир, якщо тільки вдасться розгледіти їх заздалегідь, а не тоді вже, як котитимешся вниз…
Знову загарчав Глина. Знову зупинка. Знову чекання, граничне напруження слуху. На очі вони вже звикли не покладатися. Мимоволі хотілося глянути вгору, однак там був слабенький вогонь палаючої гілки, тож ні зірок, ні чогось ближчого роздивитися все одно не можна. А втратити можливість бачити бодай щось після цього вогню — цілком можливо. Принаймні надовго.
