БАРДО online - Поваляева Светлана (читать книги без регистрации .txt) 📗

Світлана Поваляєва БАРДО online

Частина перша

Ти хочеш поговорити про це?

Звідтоді як бабусю вбила блискавиця, час для нього пішов на два русла — як рогатка ріки, в дельті якої він поселився, біля самого річища. Час приніс із собою слова, наче повінь — тріски, гнилі квіти і дохлу рибу. Від цього нудило до памороків, а шкіра свербіла од кропивниці. «Це страх», — сказали йому слова. «Страх?» — подумав він. Його стали навідувати думки-порівняння і думки-метафори. Найпершою була така: річка розвела ноги, щоб його народити, а він так і лишився біля самого лона. Другою думкою було те, що хмари до чогось подібні — кожну з них можна порівняти з твариною або рослиною. Після цього, наче в голові йому прорвало греблю, думки ринули таким потоком, що всі його сили тепер йшли на те, аби триматися річкового лона, хапатися за кущі, стискати щосили в обіймах шкарубкий стовбур і вузлуваті корені старезної дикої груші — не дозволяти вирові віднести себе у невідоме.

Бабуся споконвіку жила в груші. Вона завжди сиділа у розвилці стовбура, на грубій зморщеній гілляці, вмостившись темнавою плямкою тіні поміж галуззям і листям, наче всохлий зчорнілий плід. Її шкіра була такою ж, як і деревна кора, її шкіра була корою, а деревна кора — її шкірою, старушенція і старезна груша жили в одній шкурі. Бабусині очі нагадували дикий мед у стільниках, захованих у струхлявілому дуплі, куди на мить застрибнув промінець серпневого сонця. Її погляд, наче тьмяна яшма завмерлого лісового озера, був тільки ворушінням темряви у шпарі прихилених дверей. У цій темряві крізь отвір для ключа зблискував язичок свічки або жарини у вічках старожитньої чавунної праски. Лише за випадковим полиском очних білків можна було вирізнити у грушевій кроні темну бабусину фігурку в коричневій сукні. Бабусині зіниці скидалися на скалки шкла від пивних пляшок, що осіли під вагою благань про порятунок на дні річки. Бабуся усміхалася запалими губами й мугикала нескінченну мелодію. Це його тримало у блаженній прострації, коли картинки багатьох снів плівками накладаються одна на одну. Він дрімав і дивився на листяних брижах свої діафільми. Йому снилося, що він — велетенське череп’яне горня, завбільшки з гору, і його стіни штурмують озброєні лицарі з комашиними головами. Переважно то були гіпертрофовані голови ос і мух. Він бачив умерзлі в кригу брунатні водорості, що вібрували од безвиході й відчаю. Жах цих істот неможливо було осягнути. Червоні цятки метушилися, пульсували, ділилися навпіл, поглинали одна одну, зливалися в колонії… Все це не мало ніякого сенсу і не цікавило його — він просто спостерігав, заколисаний бабусиним мугиканням, ніби крізь нього поволі проростало молоде грушеве пагіння. А тоді в грушу вдарила блискавиця. Він дивився на охоплене полум’ям старе дерево і більше не чув крізь гудіння вогню бабусиного голосу. Йому здалося, що він осягнув жах гігантських закрижанілих водоростей. Потім його огорнув густий чорний дим. І це тривало вічно. Тоді вічність чорного диму спливла і настала вічність сірого туману. А тоді він прокинувся біля обгорілої груші й побачив час, котрий плинув на два русла — як рогатка ріки, в дельті якої він поселився біля самого річища. У часі пливли слова, наче тріски, гнилі квіти і дохла риба у повінь. А в небі пливли хмари, і кожна хмарина була на щось схожа. Він ухопився за грушу і чекав, що та обійме його навзаєм бабусиними зморшкуватими і покарлюченими руками. Але цього не сталося, а потік лише дужчав. Рівень слів піднімався так стрімко, що доводилося пнутися вгору, аби не захлинутися. Гуркіт заповнював його по вінця, й врешті він здався — перестав боротися і загубив і стовбур груші, і дно, з якого той стримів. Час підхопив його і поволік геть, наче лосося, обліпленого словами. А тоді його вижбурило на плесо. В горлянці застряг здоровенний, слизький від мулу кругляк. Він ковтнув його і сказав: «Я».

Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає — як мінімум тиждень. На дворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Шепіт снігу в розмитому світлі, шурхіт людських тіней по хідниках, шерех автомобільних шин у рідкому бруді нагадують про колонії червоних цяток, поглинутих своїми на позір примітивними процесами виживання. Він стоїть на балконі й дивиться на нічну заморошену мжичкою вуличку, окреслену плямами рівновіддалених ліхтарів, — це останнє, що він утримує на сітківці перед виходом з приміщення. Ліхтарі ведуть його манівцями, наче болотяні вогники, блимають і гаснуть за спиною — морок їх заковтує один по одному. Від цього гнильного грудня неможливо сховатися й у нічному барі, навіть у дуже затишному нічному барі. Але він приходить сюди щоразу раніше і щоразу надовше, бо вже ніби звик до свого місця в кутку біля шинквасу. Місце на сцені, звідкіля крізь прохукане в ласицях і тумані вічко можна хоч щось роздивитися в партері. Проріха в завісі. Бармен Ігорьок повільно і ретельно протирає пивні кухлі, ніби це окуляри убитого шрапнеллю ворога, котрі Ігорьок сам себе зобов’язав передати небіжчиковій дружині. За шинквасом на високому стільці по-пташиному примостилася крихкотіла дівчина. Вона працює клоуном на дитячих святах. За центральним столиком мовчки пускають сигаретний дим дві гоу-гоу-тьолки, які теж, можна сказати, працюють клоунами, тільки на дорослих святах. Їм не до сміху. Струнке тіло однієї з них, тієї, що із забинтованим обличчям, обтискає чорна шкіра ґвинтажного комбінезону, а на другій — лялькові панталончики та лялькова ретросукня, рожева, в рюшах і бантах, тільки із заглибоким як на дитячу ляльку декольте. Тут вони — кельнерки-волонтери — розносять від шинквасу напої завсідникам. Подейкують, ніби справжня кельнерка звідси пішла назавжди, та в це мало хто вірить. Швидше за все, якщо вона взагалі тут була, вона колись має повернутися, виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку щоразу, як про це заходить мова. Освітлення — тьмяне, в його бульйоні безкисневе повітря перекипає мов тлущ, каламуть загусає на одязі плямами. Повітря насичене булькотінням приглушених голосів, що конденсуються тут і не виходять назовні. Липка сутінкова сепія привокзальної чебуречної, тільки без запахів.

Скоро з’явиться Святий Пес Пива, забрьоханий, мокрий, у штанях з подертими на скачані торочки холошами, у розлізлих бутсах, мармурових від сольових патьоків, зі своєю дримбою в сірниковому пуделку й хронічним нежитем у розхнябаному писку. Він нічого не замовлятиме, поки до нього не приєднається прохромлений подивом Водій Маршрутки. Тоді з глухого закамарка біля клозета виповзе завжди сонний Бомж, який раніше жив на ринку під овочевими ятками, доки в місті не оголосили полювання на небезпечних звірів. А незабаром прийде Божевільна Юра з арбалетом, скине довге чорне пальто і виставить на всезагальний огляд свої стриптизово-космічні обладунки з елементами готики у виконанні сексуально стурбованого дизайнера комп’ютерних ігор. Ну, і так далі — бар заповнюватиметься поступово, всі кулитимуться від внутрішнього холоду, цмулитимуть з кухлів рідкий вогонь і напружено мовчатимуть в очікуванні когось новенького. Це триватиме і триватиме, доки врешті хтось не зірветься. Тоді всі зітхнуть водночас полегшено і бридливо, поділяться на компанії, ніби на груповому психотерапевтичному сеансі, позлипаються у маленькі колонії смутку й говоритимуть одне до одного знову одне і те саме — кожен розповідатиме свою історію. Кожен у цьому місці чув усі історії решти безліч разів. Нікого нового так давно вже не було, що всі забули, що таке відчуття новизни. Кожен забув відчуття чужої уваги, коли розповідаєш свою історію вперше, кожен забув відчуття цікавості, коли хтось розповідає свою свіжу історію.

До нього підсідає дівчина-клоун. Її звуть Нумо. На клоунський костюм накинуто плетену кофтинку і ще — дитячу курточку. Якби він замислився над її виглядом і спробував розщепити одяг на кольори, то виявив би, що це неможливо. Кольорів просто нема, тому що не існує такого поняття. Або в цьому барі не існує, або це він пропустив цілий курс навчання «Назви кольорів». Грим на обличчі Нумо розплився до такого стану, що, навіть знаючи слова, які творять кольори, цей колір неможливо було б описати. Довкруж її очей густо залягли темні кола, ніби вона пережила черепно-мозкову травму або операцію. Лоботомію, наприклад. Або не пережила.