Земля світлячків - Близнець Віктор (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Сиз XII зіп'явся навшпиньки, не вірилось йому: невже вони знущатимуться над глухеньким, безпомічним дідом?
Лапоня плакав, рукавом утирав невтішні старечі сльози і розплутував, а може, ще більше заплутував клубок ниток і волосінь з гачками. Видно, оте розплутування було для нього зараз найважливішою справою, ніби на тих нитках, на тій волосіні трималося все його життя. Печерні реготали і обсмалювали кінці жердини , щоб потім загострити їх. З сміхом вони вже примірювалися, показували, як будуть поціляти в діда.
Забилась зозуля над Сизовою головою, і ще дужче заметушилися думки в його голові: як рятувати себе і Лапоню? Що робити? Хоч криком кричи! Але ж це печера, хтозна-яка глибина під землею!
Тут почулися кроки, гучні голоси. Ті ж два стражники, Квасило і Дригайло, знову прикотили чималі каменюки, затулили вхід до нори і вляглися.
—Ну що, брате Квасило, ти чув, як наш Магава настрахав отого малого вусаня?
—Та чув. І сам я добре злякався, коли Магава бухнув стрілою просто в стіну, над моєю головою...
—А чув, як наш сокрушитель хитро й тонко обвів його круг пальця? Мовляв, приведи свій народ сюди, в долину, будемо володіння ділити.
—А навіщо все те? Я слухав, слухав — і хоч лусни — не втямлю.
—Як? Ти не второпав? От темнота! Та він хоче виманити лісових чоловічків до скель, далі від озер і від корчів, і тут на рівному всіх їх подушити. Розтрощить їх, спалить корчі дотла, а тоді воздвигне гори, і буде тут царство тьми і повний.порядок: гуляй в печерній темряві і души собі живих пташенят!
«Ага, он воно що! Ви прийшли до нас трощити й палити землю! — подумав Сиз.— Ах він чума, ваш сокрушитель! Ах він гаспид печерний! А ще молов мені про наші злі й підступні наміри. І про те, що я таємно посилав своїх світляків у ваші розбійницькі кубла! От де брехня й підступність — світ такої не бачив!»
Сиз встав, трохи відсунув камінь. «Ну, тепер я буду діяти! Де мій вогонь?» — він витяг кисет, а з кисета — дупляну гниличку, яку завжди носив при собі. В чорній підземній темряві гниличка спалахнула, як живий веселий жар. На дорогу для вдачі Сиз розпалив люльку (і в ту ж мить настрахано затріпотіла крильми зозуля, в'ючись під стелею, бо знала, що зараз стрясеться в печерах)...
Сиз просунувся між двома каменюками (добре, що сторожа притулила їх тільки скраю). Глянув: Квасило й Дригайло мирненько лежали, склавши голови один одному на плечі, і прихропували. Потихеньку, обережно Сиз просунув вогонь і ткнув їм під самі пики. Леле моя! Як вони підскочили, як витріщили очі, який жах застиг на їхніх перекошених мимрах! Сиз і не думав, що блиск вогню — живого, білого вогню! — так ошелешить їх, одбере язика і вони вирячаться, задки відступатимуть, не в силі видавити із себе ні звуку.
А Сиз наступав, наступав на них, присвітлював їм жаром в очі. Вони, німі од жаху, відходили, відступали в темряву в глибину вузької печери. Сиз не спускав з них світла, а сам тим часом бокував, бокував, підкрадався ближче до Лапоні.
Два печерних страшила, які стояли спиною до нього, вже загострили свої жердини і тепер прицілювалися, весело відштовхували один одного, мовляв, хто перший кине в старого.
Та перший встиг Сиз. Він затурсав старого Лапоню в плече:
—Діду, швидше за мною! Тікаймо!
—Га? — глухувато озвався дід.
—Бігом! З печер! За мною!
—Що каете? — перепитував дід.
Він узявся за своє начиння, навіть мотнув невдоволено головою: мовляв, ет, не заважайте мені, тут так заплуталось!.. Мутненькі сльози блищали на його старечих очах.
Може, дідові дали якогось забудь-зілля, бо він Сиза не впізнав. І Сиз сердито підхопив його на руки, крикнув в саме вухо: — Тікайте! Чуєте?.. Вас тут знищать!
Шарпнув і потяг його за собою.
Побігли якоюсь глухою печерою, вниз, кудись в глибину. Сиз цупив старого за руку, а той стогнав, тряс бородою:
—Ой, задихаюсь... не можу, пусти!
«Стій! — звелів собі Сиз.— Куди ж його бігти?» Печера вела круто вниз, ніби до вулканів. «Якраз! Втекли!.. Тут стільки підземних ходів, що все життя блукатимеш і на білий світ не вийдеш!» В запалі Сиз і не помітив, що зозуля давно в'ється перед ним, кружляє, повертає крилом назад.
Ага, треба бігти за нею! Вона знає дорогу!
Повернули назад.
І тут гул, тупіт, важке сопіння прокотилося під землею. Бігли ті двоє з жердинами, і каміння сипалось у них під ногами. «От! — вилаяв себе Сиз.— Забув їх полохнути вогнем. Забув у тій метушні, забув, старий забувайло! І якщо вони гукнули, позвали за собою печерних — все! Пропали ми вдвох, ще й зозуля з нами!»
—Ну що, діду Лапоню, попрощаємось? Загребуть нас тут страхолюди!
—Га? — прохрипів Лапоня. Він, видно, й досі не второпав, де він і що з ним діється.
—Ось зараз буде нам га, буде й кочерга. Ховайтесь, діду, сюди, за цей кам'янистий пристінок...
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Гра в печерні піжмурки.
Куди пропав Лапоня?
Куа нападає на втікачів.
Ще одна втрата
Вони сховались за високий гранітний пристінок, а згори покотилось до них каміння, потім з гуркотом і ревом ввірвались у темний закапелок два печерних страшила; чулося, що за ними вихекують, біжать інші.
— Де вони, де? — занюхали разом повітря.
Кинулися в усі кутки і от — просто на Сиза. Сиз докурив люльку, сказав: «Кхе, добрий буркун!» — і живим вогнем їм усім під носа.
Знов — та ж картина жаху і панічного сахання. З криком «рах!» і ще раз — «рах! рах!" печерні сипонули нагору, а тоді в бокові печери, тільки щебінь та іскри випорскували з-під лап.
Сиз підштовхнув Лапоню, і вони побігли крутою підземною розщелиною, поміж завалами ґлею й камінням, куди їх вела зозуля. Крики, голоси котилися всіма переходами й печерами, вся величезна гора, покопана до самого споду норами, як мурашник, забігала, заворушилася, заходила ходором. Тепер втеча Сиза і Лапоні нагадувала смертельну гру в піжмурки. Вони кидались в один тунель — і натикались на страшил. Сиз відсахував їх вогнем і біг з Лапонею в інший бік, аж гульк — вивалювались з якоїсь печери нові переслідувачі. Дерлись вузьким лазом, тікали далі від гулу й тупоту — і знов натикалися на мечі. Печерне воїнство трохи отямилось, загрозливо ревло, кидало на них каміння, а дехто жбурляв списи, довбаючи стіни печер. Піжмурки ставали страшнішими, ще трохи — і їх заб'ють, не врятує і вогонь. Мабуть, це найкраще розуміла зозуля: вона кидалась під стелю, вела їх то вгору, то вниз (а все це відбувалось у темряві), і от несподіванка — пропав Лапоня! Він, бідолашний, стогнав, задихався, безтямно трусив, крутив бородою — і раптом щез. Хтозна, може, його підбили каменем, може, прикололи списом, а може, він упав, провалився в підземну яму. Сиз став і крикнув з відчаєм:
— Діду! Діду! Де ви?
Дарма. Глуха кам'яна гора, глухий на два вуха дід. Голос полинув кудись у темряву й зник.
Ще раз оглянувся, ще погукав Сиз, роздратовано подумав: «Ну, де він? Пропаде ж старий лунь!» А зозуля билася, кликала Сиза — скоріше, скоріше, он обступають нас з усіх боків!
І Сиз кинувся за зозулею.
Біг він такими заплутаними лабіринтами, то повертався назад, то пролазив кам'яними стінами-брилами, то перебігав карнизом над страшними проваллями, що якби не зозуля, його добра провідниця, ніколи б не вибрався живий із цього печерного царства. Разів зо п'ять його оточували, завалювали дорогу уламками скель, кидали списами і відбатували йому добру половину сорочки — всю полу аж під пахви, та зозуля кожного разу знаходила якусь хоч маленьку, хоч ледь-ледь помітну шпаринку, виводила Сиза з небезпеки.
Ґвалт, перегуки, метушня залишилися десь глибоко внизу, а Сиз тупотів потихеньку нагорі і от побачив оддалеки якесь сіре мерехтіння. В печері ніби розвиднялося, світлішало, стало видно похмурі, зазубрені обриси стін; ще нижче, здавалось, нависали над ним важкі кам'яні склепіння, і раптом — он, он попереду! — заголубіло кругле віконце, отвір, вихід з проклятих печер! «Ага, сиза голубко! Живемо! Вибираємося на вільний світ!» Сиз, обірваний, подряпаний Сиз, хоч і був до знемоги стомлений, хоч і дуже пришкандибував, бо розбив собі коліно, а тут не втримався, підкрутив вуса і, якби трохи більше йому сил, так і пройшовся б королівським кроком, як вчив його Чублик: ой-ля-ля!
