Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій (читать книги бесплатно .txt) 📗
Лисий дивився з сумнівом. Місця на двох таких дорослих людей, як вони, там, схоже, не було. Але яка ж рада? Леля скільки могла подалася вперед, а він ледве втиснувся за її спиною. Вона підняла мітлу, ступа смикнулася, підскочила і знову опустилася на пісок.
— Прилетіли, — похмуро буркнув Лисий і виліз зі ступи, передавши Лелі свого капелюха, наповненого пташиними яйцями. — Дивись не побий.
Леля була в розпачі, але нічого не вдієш — ясно, що таку вагу ступа не подужає.
— Рухайся весь час на схід, — сказала вона. — Попереду через півгодини можеш натрапити на велику піщану галявину. Краще обійди її. Пити в тебе є що?
— Є, — відповів Лисий. — Дощової води набрав.
— Хіба був дощ? — здивувалася Леля. Вона роззирнулася довкола й побачила, що тут справді ще недавно було мокро. Але на цей час пісок всотав усю воду. — А у нас ні краплини не випало.
Ступа рвонула в небо і зникла за чагарями.
— Дивися, щоб тінь була під ногами! — долинуло до Лисого вже здалеку.
Від самого ранку він нічого не їв і тепер пошкодував, що не випив бодай одне яйце зі знайдених у чагарях. Можна було б пошукати ще, але вирубувати чагарі — нелегка праця, вона потребує чимало часу, а часу в нього якраз і немає. Якщо Леля правильно прикинула відстань до струмка, де отаборилися діти, то йти йому ще не менше двох годин.
Тінь на піску була незвичною — голомозою без капелюха. Він раз у раз кидав на неї погляд, щоб пересвідчитися, що не збився з напрямку.
Лисий думав про цю загадкову історію. Тепер зрозуміло, що напрямок на південь втратила Леля, яка йшла попереду. А він занадто покладався на сліди, тому й не зразу помітив, що вони вже йдуть на північ. Досі все ясно. Далі — все одно неясно.
Він після цього так довго біг по сліду, що не міг не побачити місця, де вони звернули на схід. Натомість він побачив, що сліди йдуть йому назустріч. У голові замакітрилося.
Ще здивувала мітла, яка виявилася не тільки розумнішою, ніж він очікував, а й прихильнішою до них. Таке Лисому й на думку раніше б не спало. Він пригадав, що саме в східному напрямку пожбурив тоді мітлу. Тож вона вирішила, що це він її послав до Лелі.
Відчуття небезпеки з'явилося ще до того, як він побачив дірку в піску. Може, він і не помітив би її, якби не цей холод у животі, який завжди попереджав його про можливі негаразди.
Просто в одному місці пісок ніби крізь лієчку лився кудись під землю. Лисий завмер, і ноги його вловили ледь відчутне коливання землі.
Інженер розповідав йому про сипучі піски, які засмоктують, мов трясовина. «Обходь їх десятою дорогою», — казав він.
Гаразд, яка дорога тут десята? Дороги, власне, не було, але йти можна в будь-який бік. І це, зрозуміло, нічого не вирішує. Хлопець вихопив шаблю з піхов і завмер. Відчуття тривоги наростало, і з ним разом наростало тремтіння землі під ногами. Щось ніби зсередини штовхнуло його, і Лисий різко відскочив убік на два кроки, відштовхнувшись від землі обома ногами. І тут же на тому місці, де він щойно стояв, пісок збурився, злетів у повітря, а з-під нього з'явилася величезна земляного кольору хітинова потвора. Вона нагадувала хробака, але була завбільшки як два дорослі чоловіки. Власне, голова була ширшою, ніж можна охопити руками дорослій людині. А про весь розмір звірюки можна було лише здогадуватися.
Однак на здогадки часу він не мав. Лисий щосили розмахнувся і вдарив шаблею над гидотною роззявленою пащею. Шабля залишила малесеньку зазублину на хітиновому панцирі. Короткі клішні з боків пащі спробували вхопити лезо, але не встигли.
Лисий знову вдарив, намагаючись влучити між двома суглобами клішні, але не влучив і відскочив іще на два кроки.
Чудовисько розлючено загарчало. Втім, Лисий зрозумів цей звук як гарчання, хоч насправді він більше нагадував тертя каменя об камінь. Тільки дуже великого каменя об іще більший камінь.
Хробак кинувся на хлопця з такою швидкістю, наче й не тисли на пів його тіла маси піску. Лисий знову встиг відскочити, але зрозумів, що довго відскакувати не зможе. І зброя була безсила — він знову вдарив навідліг, сподіваючись принаймні відрубати клешню, але шабля просто відскочила. Ще два-три удари, і вона затупиться, стане взагалі непотрібною.
Лисий забіг за найближчий чагарник. Крізь негусте листя він бачив, як завмерла голова хробака, потім весь він знову вріс у землю — останньою сховалася голова.
Хлопець не встиг перевести дух, як побачив, що дрібно затрусився кущ, за яким він стояв. Лисий кинувся бігти за наступний острівець кущів. І за хвилю той теж почав труситися й навіть якось просів у пісок. Хробак, відчуваючи здобич, прокладав собі шлях просто крізь коріння.
Хлопець вирішив тікати не по прямій. Різко повернув вліво, відбіг на десяток кроків і завмер. Тут же земля під ногами почала тремтіти знову. Відчувши потрібну мить, Лисий різко відскочив. Але цього разу голова з землі не з'явилася. Лисий знову й знову відскакував, і якесь внутрішнє чуття підказувало йому, що чудовисько кожного разу здогадується, куди він відскакує.
Воно чує кроки й стрибки, зрозумів хлопець. Якби ж хоч одне дерево поблизу! Однак навколо були самі чагарі. Але ж воно не може під землею рухатися так само швидко, як він бігає! Лисий чимдуж кинувся тікати. І вже через якихось п'ятдесят кроків зрозумів, що не втече. Різко звернув праворуч і почув, що на тому місці, де мусив бути його наступний крок, якби не цей поворот, випірнула з землі роззявлена паща. Тієї ж миті ліву ногу його обпік гострий біль — хробак зачепив його правою клішнею. Лисий не встояв на ногах і покотився по піску. Звірюка, не спиняючись, сунула за ним — тепер уже поверхнею землі.
Не підводячись на ноги — на це не було часу, — Лисий колотив шаблею перед собою. І цього разу йому пощастило влучити в проміжок між суглобами панциря. Одна клішня відлетіла, а з отвору витекла густа зелена погань. Мабуть, від болю хробак вигнувся всім тілом, високо задравши голову, а потім різко впав прямо на нього. Однак цієї миті — поки чудовисько піднімалося, Лисому вистачило, щоб відкотитися. Долаючи біль у литці, він кинув своє тіло не від хробака, а швидше назустріч йому і трохи ліворуч. І коли вся ця велетенська туша падала на землю, хлопець сторчма поставив шаблю під її черево, вкрите поперечними хітиновими лусками. Він цілком випадково влучив між ними — шабля на всю довжину ввійшла в тіло. І тієї ж миті на голову хробакові просто з неба впала важка дерев'яна ступа.
Пролунало розложисте «крак!!!», і хітиновий череп луснув, а ступа підскочила, Леля не втрималася за її край і сторчголов вилетіла на пісок, не випустивши однак мітли з рук, а ступа, втративши керманича, впала поруч, покотилася й зупинилася, впершись у чагарі.
Посланець
Лисий одразу скочив на ноги й зігнувся, схопившись за литку — вона була геть закривавлена. Він ступив півкрока в напрямку до Лелі й побачив щось таке, чого не бачив іще ніколи в житті.
Його довжелезна від призахідного сонця тінь плавно рухалася по колу. Щойно вона була просто перед ним, а тепер пішла праворуч, зайшла за спину й зупинилася біля голови хробака, що звивався на піску й колотився, ніби в пропасниці. Лисого щось тягло вслід своїй тіні, неначе він був прив'язаний до неї. Йому багато що стало ясно. Але зараз вдаватися в ці міркування не було часу. Хлопець зробив зусилля над собою, відвів погляд від тіні й рушив, шкандибаючи, до Лелі.
Однак, з'ясувалося, нічого страшного не трапилося. Леля сама підвелася на ноги, і тепер вона зачудовано дивилася, як її тінь поповзла до хробакової голови. Немов миша перед гадюкою, Леля завмерла й повільно рушила до хробака.
Лисий підскочив до неї й схопив за руку.
— Ти куди?
Вона ніби прокинулася.
— Шо за напасць? Він мене прицягує!
— Я знаю, — сказав Лисий. — Мене також. Треба не дивитися на свою тінь.
— Ступа! — раптом згадала Леля й побігла до неї.
Лисий сів на пісок. Нога страшенно боліла і з неї цибеніла кров. Іще чверть години — і сил не залишиться зовсім, подумав він.
