Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій (читать книги бесплатно .txt) 📗
Але де ж Івась? Мабуть, чергує. Це добре, якщо так.
Лисий підвівся на ноги. Одразу прокинувся біль у нозі, хоч і не такий страшний, як учора. Він пройшовся по галявині — ходити можна, якщо спробувати не помічати болю.
Тут же прокинулася Леля.
— Ну, як нога?
— Нічого, ходити можу. А де Івась?
— Я тут, — долинуло з-за кущів. — Усе гаразд.
Решта дітей також попрокидалися і, ще не звівшись на ноги, засипали Лисого запитаннями про вчорашній день.
— Поцім усі розмови, — перебила їх Леля. — Зараз швиденько снідаємо й у пуць. Попереду цяжкий день.
Після сніданку Леля злітала на розвідку, ще раз подивилася дорогу, яку напередодні вона вже оглянула. Вирішили йти вздовж малої ріки, але на добрій відстані від неї. Ближче до великої ріки починалися піски — великі галявини, а вони вже з'ясували, що такої дороги не люблять.
Одразу й вирушили. Леля йшла попереду, Лисий — останнім. Усі уважно дивилися під ноги, щоб знову не втрапити в халепу зі свавільною тінню.
Чи то Лисий розходив ногу, чи то вона дедалі більше заживала, але вже через годину-півтори путі жодних клопотів від неї не було.
За дві години ходу звідси вчора пройшов такий сильний дощ. А тут, здавалося, дощу не було вже багато днів — трава в прогалинах між кущами стояла зовсім суха, пісок вільно сипався й у грудки не збивався, кінцівки листочків на кущах почали жовтіти й скручуватися в дудочки. Час від часу з чагарів вилітали пташки, і це означало, що ніхто їх раніше не турбував, що дорога безпечна. Та й живіт Лисого поводився спокійно — відчуття небезпеки не приходило.
Коли сонце вже стояло високо в небі, знайшли струмок. Марічка перша кинулася до нього, набрала в долоні води й роздивлялася її прискіпливо й уважно, наче то була незнайома їжа. Потім занурила обличчя в долоні, озирнулася на всіх і радісно засміялася. Діти кинулися до води. Попили, помилися, ще й влаштували дитячу гру в оббризкування. Лисий тим часом зловив двох вужів, і вони пішли на обід для всієї ватаги. Леля знову полетіла в розвідку, а малі повернулися до струмка. Здавалося, припинити ці забави не здатен ніхто, але прилетіла Леля й припинила одним словом.
Неподалік звідси, сказала вона, починається досить великий ліс, а за ним — широке поле. Схоже, що поле оброблене. Тож у лісі може виявитися село. Обійти не вдасться ні ліс, ні поле, бо з обох боків їх дуже тісно притискають річки. Якщо пощастить пройти непоміченими, надвечір можемо вийти до того місця, де річки зливаються.
— Ти бачила? — Лисий не міг повірити, що вже так близько. — А греблю бачила?
— Бачила, — коротко відповіла Леля, і Лисий зрозумів, що більше вона нічого не скаже. Настрій у неї був лихий.
Його така куца інформація не влаштовувала, але нічого не вдієш — коли Леля в такому стані, з нею краще не сперечатися. Зрештою, незабаром сам побачу, вирішив хлопець.
До лісу вони справді дійшли дуже швидко. Дерева стояли веселою привітною стіною. В небі над ними, немов господар, кружляв орел.
Лисому цей ліс одразу не сподобався.
Ховаючись за кущами, обережно підкралися до узлісся. Все було спокійно — високі сосни, земля вкрита глицею. Вони зібралися докупи й завмерли, прислухаючись. Тихо. І Лисий зрозумів, що йому не подобається — тиша. Жодного пташиного голосу. Такий ліс мусить бути населеним, але тут, здавалося, нікого немає. На землі також ніяких слідів — ні пташиного посліду, ні розритої глиці, ні обламаних соснових гілочок.
— Ми туди не підемо, — тихо промовив Лисий. — Обійдемо зі сходу.
— Там річка, — не погодилася Леля. — Ліс підступає майже впритул.
— Майже — це не зовсім, — наполягав Лисий.
— Там можуть бути русалки.
— Ти з ними подружишся, — не вгавав хлопець.
Ніхто не наважився з ним сперечатися. Хоча він відчув, що внутрішній спротив існує. Вони не погодилися з ним, а послухалися його. Якщо по дорозі щось трапиться, він буде винний. Якщо нічого не трапиться, то вийде так, ніби він їх даремно повів далекою дорогою.
— Послухайте, — промовив Лисий. — Мені цей ліс дуже не подобається. Я не знаю чому. Може, тому що тут немає птахів. Може, тому що тут взагалі немає ніяких слідів на глиці… Не знаю. Він якийсь несправжній, розумієте? Можливо, той шлях, який я пропоную, також небезпечний. Можливо, через ліс пройти було б дуже легко й безпечно… Я не знаю. Я хочу з вами порадитися…
— Нічого тут радитися, — після паузи сказала Леля. — Всі знають, що Лесик чує небезпеку. Ми в цьому вже не раз переконувалися. Тому треба просто повірити йому. Всі згодні?
Діти мовчки кивнули. І тепер уже вони справді з ним погодилися.
— Тільки дуже обережно, щоб і голочки з сосни не зірвали, — додав Лисий.
Вони рушили на схід, не виходячи з узлісся, але й не заглиблюючись у ліс. Іти було легко — глиця значно краща дорога, ніж пісок. Але страшно. Тим більш страшно, що вони не знали, чого слід боятися.
Лисий спробував тягти за собою мітлу, але вона так голосно шкребла по глиці, що хлопець від цієї ідеї відмовився. Він поклав її на плече і так і йшов, тримаючи за держално. Раптом воно різко смикнулося вгору, аж хлопець ледь втримав його в руках. Тієї ж миті щось сильно вдарило в мітлу ззаду.
Лисий одночасно різко відскочив убік і обернувся. За спиною нікого й нічого не було. Тільки поміж гілляччям, що жмутом замикало мітлу, з’явилося біле пір'я. Перша думка була про якогось дуже швидкого птаха, що спрожогу сів на мітлу, а потім так же миттєво зник за деревами.
Але придивившись, Лисий зрозумів, що пір’я було не саме по собі, а замикало стрілу. Він пугукнув і сховався за найтовщий сосновий стовбур. Хлопець точно знав напрямок, звідки прилетіла стріла, але там нікого. Не такі вже й товсті ці сосни, щоб можна було сховатися за стовбуром. І стріляли не зверху, не з дерева…
Лисий кинув погляд уперед. Діти миттю розсіялися й лягли на землю. За таких умов, коли невідомо, звідки стріляли, це було найкращим рішенням.
Він придивлявся до дерев, до тіней, що подекуди промальовувалися на глиці — там, де між кронами дерев був просвіток і сонце пробивалося вниз. Відчуття небезпеки було дуже сильним. Це ще пощастило, що стріла влучила в мітлу… Втім, пригадав Лисий, спочатку мітла смикнулася держалном угору, а вже потім він відчув удар. Виходить, мітла сама підставилася під стрілу?
Власне, так стояти й чекати можна все життя. Треба діяти. Лисий іще раз глянув на дітей. Леля з арбалетом прикривала їх з тилу. Івась лежав неподалік від Лисого. Його арбалет також був заряджений і дивився в той бік, звідки прилетіла стріла. Лисий показав йому мітлу, висмикнув з неї стрілу й теж показав Івасеві. Той ледь помітно кивнув.
Управлятися одночасно з мітлою і луком було неможливо. Тому він кинув мітлу Івасеві й знаками пояснив, щоб поклав її перед собою, товстішим кінцем до ворога. А сам узяв лук, вставив стрілу й вирушив назустріч небезпеці.
Лисий видивився найтовще дерево кроків за двадцять і прожогом перебіг туди, тримаючи лук напоготові. Нічого не сталося.
І не повинно було статися, подумав Лисий. Це був несподіваний для нападників крок. Нахабний. От наступна спроба перебігти може бути фатальною. Він вискочив з-за дерева, зробив один крок і тут же повернувся назад. Якби він зробив ще один крок вперед, то напевне зустрівся б зі стрілою, що просвистіла повз нього. Тепер зате він знав, звідки стріляли.
Схованка справді була дуже добра. Це був невисокий пологий пагорб, вкритий глицею так само, як і вся земля в лісі. Стріла вилетіла прямо з нього. Якби Лисий цього не бачив, бійницю він не розгледів би нізащо.
Тут Івась показав, на що він здатний. Пущена ним стріла точно ввійшла в бійницю. Долинув розпачливий, хоч і приглушений крик. Скориставшись цією миттю, Лисий перебіг кроків двадцять упоперек, не наближаючись до пагорба, а намагаючись обійти його з тилу.
Тепер було легше, коли небезпека стала зрозумілою. Єдине, що турбувало Лисого — це невпевненість, чи таких горбків навколо більше немає. І ще одне було йому невтямки — що ж це за люди такі? Як можна вистрілити в спину, навіть не поцікавившись, хто такий і що тут робить? А може, вони й правильно розрахували: найстаршого й найозброєнішого вбити, тоді з дітьми говорити буде легше. Хоча… Лисий не міг погодитися з тим, що він справляє таке страшне враження, щоб його слід було поцілити в спину.
