Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (серия книг .TXT) 📗
— Які кошики?
— Оце берестяне шмаття дуже схоже на кошики, які Марічка останніми днями плете без кінця.
— Точно! — Василько й сам упізнав їх. — Так це ж… Так ми ж її залишили в селі. Вона не могла тут бути!
— Не могла, згодна. Однак кошики тут. Треба з’ясувати, як вони сюди потрапили. Вертайся, Васильку.
І хлопчик скорився.
Темна постать проти світлого вікна
Біля самої Інженерової хати Лисий зустрів Любу — вона саме виходила з дверей. Лисий здивувався. Він ніколи не бачив, щоб Люба заходила в хату до Інженера. Її взагалі рідко було видно. Зазвичай сиділа вдома, хоч і жила сама — батьки її померли ще як Лисий був зовсім малий, а бабуся-повитуха загадково й безслідно зникла, коли він щойно народився. Куди вона поділася, ніхто не знав. Була така міцна, рухлива, завжди готова допомогти. От тільки ходила завжди з костуром, який правив їй майже за все. Ним вона стукала в двері, коли приходила когось зцілювати від болячок, вишіптувати переляки чи приймати пологи. Тим же костуром стукала об підлогу, коли гнівалася (хоч то було досить рідко), ним же торкалася чола новонародженої дитини, і та одразу переставала кричати.
Усе село завжди дивувалось, як у такої доброї й корисної для всіх старої могла вирости така лиха й сварлива онука. Люба була писана красуня, але жодного охочого одружитися з нею в селі не знаходилося. Тільки Борода — працьовитий коваль, справжній велетень — щойно її бачив, раптом кам’янів і мовчки дивився Любі в очі, нездатний відвести погляд. Але й він, чув якось Лисий, одного разу висловився з приводу одруження з дівкою однозначно:
— То й що, що задивляюся. То моя справа — на кого задивлятись. А одружуватися… Краще вже в річку, до русалок.
Побачивши Лисого, Люба мимоволі зробила рух, ніби хотіла повернутися до Інженера в хату, а може, то хлопцеві здалося, бо вже наступної миті дівчина широко посміхнулася й заворкотіла лагідно, як ніколи:
— О, Лесику! Як справи? Невже ти справді відпустив свою наречену з іншим хлопцем? Не радила б тобі такого робити. Василько, звісно, тобі не суперник, але хтозна, що їй спаде на розум! Леля в тебе дівчинка незалежна…
Лисий вперше помітив, що в неї очі такого ж кольору, як і в Лелі — темно-зелені. Ні, мабуть, усе ж таки темніші, ніж у Лелі, майже чорні. Люба була стурбована. Невже з Інженером щось сталося?
— Що з ним? — спитався Лисий.
— З ким? — здивувалася дівчина.
— З Інженером.
— А! З ним нічого й нікого, крім Ряхи, немає, — відповіла Люба і якось силувано розреготалася.
Сміялася вона різко й пронизливо. Неприємний сміх.
— А з тобою? — знову спитав Лисий.
— І зі мною нічого, — з подивом урвала сміх Люба. — А що?
— Та вигляд у тебе якийсь змарнілий. Мішки під очима… Й зморшки… — Він добре знав Любу, тож знав і як їй допекти.
Дівчина завмерла, очі люто вистрілили отрутою, і вона ворухнула губами, ніби збиралася відповісти, але хлопець уже переступив поріг і зачинив за собою двері. Звісно, прикро, що весь запал її ненависті дістанеться зараз комусь іншому, хто випадково зустрінеться Любі на шляху. Однак Лисому дуже не подобалося, коли хтось починав кепкувати з нього. Особливо якщо йшлося про їхні з Лелею стосунки. Втім, уже ніхто в селі й не наважувався з цього приводу жартувати. Дивно навіть, що Люба раптом вдалася до глузів…
— Доброго ранку! — привітався він дещо поквапливо, щоб перебити, якщо Люба все ж таки спроможеться щось сказати йому в спину.
— Вітаю, — коротко відповів Інженер.
Він сидів за столом, навпроти дверей, просто на тлі вікна, тож у темній хаті, де вікно було єдиною світлою плямою, Лисий не міг бачити його очей і виразу обличчя. Він уже знав, що Інженер більше нічого не скаже, не почне розмови перший. Після повернення Лисого з Руїни Інженер ні разу не почав з ним розмови перший — завжди чекав, поки почне хлопець. І так виходило щоразу, ніби Лисий приходив про щось Інженера просити, про щось радитися з ним. Хлопця такий спосіб спілкування дуже дратував, однак він не знав, як із цим боротися.
Втім, саме зараз у нього було з чого почати розмову, тим паче, що він і справді злякався за здоров’я Інженера, зустрівши тут у такий ранній час Любу.
— Вам зле? — співчутливо спитав він.
— Що? — схоже, Інженер справді не зрозумів запитання.
— Я кажу, ви погано почуваєтеся?
— З чого ти взяв? — знову дуже щиро здивувався Інженер, а потім зрозумів, що Лисий зустрів Любу, й виправився зі старечими нотками в голосі: — Так, щось ноги крутить, мабуть, на дощі.
— Воно й справді — скоро осінь, — відгукнувся хлопець йому в тон.
— А врожай не зібраний, — додав Інженер.
Старий сторожовий пацюк Ряха сидів на його лівому плечі, подалі від сонячного проміння, що вже відвоювало в темряви клаптик правої стіни й неметеної глиняної долівки під нею. При цих Інженерових словах пацюк підвів свій сивовусий гострий писок і уважно подивився на хазяїна.
Лисий завжди підозрював, що Ряха не такий простий, як хоче здаватись. Однак цього разу хлопець аж здригнувся: Інженер перший заговорив про те, про що говорити хотів Лисий, це було дуже несподівано. Поведінка Ряхи, мабуть, випадкова, та надто вже вчасно він підвів голову, ніби зрозумів слова, ніби і його, як Лисого, ці слова заскочили зненацька.
— Урожай зберемо, там зараз і жінкам із дітьми роботи не вистачає.
— Не вистачало, — виправив його Інженер. — До того, як ти одразу двох найсильніших вирядив невідь куди, невідь по що… Тепер вистачає всім.
Лисий помовчав, удруге за сьогоднішній ранок наливаючись роздратуванням.
— Якщо роботи справді так багато, чого ж тоді ваша Люба не працює ні в саду, ні на городі?
— А чого це вона моя, — швидше стверджувально, ніж запитально промовив Інженер. — Скажи їй, хай іде на роботу.
— Я тут не зверхник, аби щось їй наказувати, — Лисий дедалі більше втрачав над собою контроль, відчував, що Інженер навмисне відвертає розмову від тієї теми, яка найбільше хвилює хлопця. — Якщо ви скажете, то вона піде. Тільки на цих роботах вона нікому не потрібна. Однаково нічого робити не здатна.
— Щось я тебе не розумію — то потрібна, то не потрібна…
— Ви все розумієте, — нарешті не витримав Лисий. — Мені потрібна не Люба. Мені потрібні інші люди: Борода і Вухань. А ви їм заборонили мені допомагати.
Ряха розлючено ошкірився й загрозливо запищав. Здавалося, от зараз стрибне просто в обличчя і ввіп’ється гострими іклами Лисому в ніс. Однак хлопець його вже не боявся. По-перше, він зустрічався з пацюками значно більшими й страшнішими за Ряху, а по-друге, добре знав, що не ті вже в цього щура ноги, щоб отак стрибати. Старий він став. Старенький.
— Нічого я їм не забороняв, — заперечив Інженер стомленим голосом. — Просто є справи важливіші.
— Ви ніби навмисно не хочете мене зрозуміти, — теж стомленим голосом відповів Лисий. — Я вже вам розповідав. Коли ми поверталися з Руїни, ми бачили новий слід. Він відгалужувався від Лелиного села і йшов далі на схід, попід самою рікою. Можливо, зараз він пролягає між рікою і нами. А це означає, що вони можуть з’явитися будь-якої ночі.
— Так, про твої подвиги ми чули… Тільки не бачили…
На початку літа Лисому з Лелею довелося витримати страшний бій зі зграєю вовкулаків, щоб звільнити захоплених вовкулаками дітей з Лелиного села. Всі вони тоді мало не загинули. Звісно, ні Інженер, ні хто інший із села цього не бачили — знали тільки з розповідей дітей.
У словах Інженера, відчував Лисий, не було сумніву Він, безперечно, вірив, що діти справді бачили вовкулаків і билися з ними. Але сам він цих тварюк не бачив ніколи. Ліс його вберіг від такої зустрічі, коли він сам ходив до Руїни — багато-багато років тому. А не побачивши їх, уявити, що це таке, неможливо.
Однак несправедливість у цих словах була, зумисна несправедливість, і Лисий вирішив не звертати на неї уваги.
— Так, ви не бачили, — як зміг спокійно сказав він. — А я бачив. І ще я бачив село, в якому вони побували. Люди там заздалегідь готували зброю проти них, але навіть не встигли нею скористатися…
