Морське вовченя - Рид Томас Майн (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Але були ще й інші трудноті. Навіть коли мені вдасться розібрати й витягти механізм фортепіано, то чи вистачить місця всередині інструмента, щоб можна було пробити його протилежну стінку, дошки ящика й прокласти хід далі? Щодо цього у мене виникали деякі сумніви, вірніше, я був певен, що просто не зумію цього зробити. Правда, я міг би просуватися вгору, якби спорожнив корпус фортепіано, та чи вистачить у мене для цього сил? Я боявся, що все одно не звільню корпусу від того, що в ньому є.
Всі ці ускладнення дуже засмутили мене. Що більше я думав про них, то менше був схильний братися за діло. Зваживши усі «за» і «проти», я відмовився від цього шляху. Замість того, щоб пробиватися крізь фортепіано, я вирішив обминути його.
Я засмутився, що довелось прийняти таке рішення, — адже я витратив півдня, поки впорався з ящиком, що служив за обшивку фортепіано. І все це дарма. Однак сльозами лиху не зарадиш. В мене не було часу марно шкодувати. І, наче генерал, військо якого має штурмувати фортецю, я почав нову розвідку, щоб знайти кращий шлях й «оточити ворога з боків».
Мені чомусь здалося, що надо мною лежить тюк з полотном, і я не мав бажання вибирати цей напрямок. Залишалося тільки спробувати праворуч або ліворуч.
Я усвідомлював, що жоден з цих напрямків нічого мені не дасть, бо й на дюйм не наблизить до мети, і я все одно залишатимусь у «другому ярусі». Кепська справа! Знову марне витрачання часу й праці! Але ж я так боявся страшного полотна!
Проте я все ж таки був тепер в трохи кращому становищі. Вибивши бокову стінку ящика з-під сукна, я виявив, як уже казав, вільний простір між ним і фортепіано завширшки в кілька дюймів. Засунувши туди руки аж по лікті, я обмацав сусідні вантажі. З кожного боку лежало по ящику. Обидва, наскільки я міг судити, були схожі на той, в якому я сидів — отже, це ящики з-під сукна. От і добре! Я так навчився розбивати й випорожняти подібну тару, що вважав це справжнісінькою дрібницею і не мав би нічого проти, якби весь вантаж складався виключно з сукна, що так уславило Західну Англію.
Обмацуючи дошки сусідніх ящиків, я здогадався перевірити й те, наскільки тюк з полотном сягає на край мого ящика. На мій подив, він не випинався зовсім! Кажу «на подив», бо я звик до того, що тюки з полотном були таких же розмірів, як і ящики з сукном. В цьому місці борт дуже круто вгинався всередину, і тому кінець тюка мав неодмінно стирчати з протилежного боку. Але він не стирчав й на дюйм! «Виходить, — думав я, — цей тюк менший за попередні».
Я вирішив дослідити тюк детальніше і за допомогою пальців і ножа з задоволенням виявив, що це зовсім не тюк, а дерев'яний ящик, увесь обтягнутий чимось м'яким і схожим на повсть. Ага, так ось що ввело мене в оману!
Отже, знову виникла можливість рухатися вгору, бо зовсім легко було здерти повстяну упаковку і вчинити з цим ящиком так само, як і з іншими.
Звичайно, я одразу ж відкинув думку про обхідні шляхи з правого чи лівого боку і вирішив просуватися вгору.
Не буду розповідати, як я пробився до ящика, обгорнутого повстю. Досить сказати, що спочатку я перерізав і зірвав одну з дощок в кришці ящика, в якому сидів сам. Порожній простір між ним і вигином борта давав змогу вільніше діяти ножем.
Упоравшись з однією дошкою, я без особливого напруження розправився й з другою. І ось надо мною вкрите повстю дно верхнього ящика. Розрізавши і здерши її, я відчув під пальцями звичайні ялинові дошки.
Короткий відпочинок, і я знову за роботою. Оскільки ящик лежав на відстані близько десяти дюймів від шпангоутів корабля, то один кран його був майже поряд зі мною. Провівши по ньому рукою, я намацав головки цвяхів. Їх було небагато і, здавалось, що позабивані вони неміцно. До того ж я помітив, що на ящику немає залізних скріп. Я дуже зрадів, бо сподівався, що мені, мабуть, вдасться підважити одну з дощок і уникнути в такий спосіб довгої і виснажливої праці.
Тієї ж хвилини мені здалося, що доля, нарешті, посміхнулась мені, і я привітав себе з такою удачею. Та леле! Виявилось, що саме ця обставина спричинилась до найбільшого нещастя, і я знову опинився в безодні страшного горя.
Вистачить кількох слів, щоб пояснити, що трапилось.
Я підсунув лезо ножа під дошку, щоб дізнатись, чи міцно вона тримається. Я зовсім не мав наміру підважувати її в такий спосіб, я лише хотів побачити, чи можна буде її одірвати, а потім підшукати важіль.
На своє лихо, я надто сильно натиснув на сталеве лезо — короткий сухий звук приголомшив мене дужче за постріл… ніж зламався!
Розділ LIX
ЗЛАМАНЕ ЛЕЗО
Так, лезо зламалось і залишилося стирчати між дощок. Колодочку я тримав у руках. Обмацавши її, я переконався, що лезо відломилось по самісіньку пружину, так, що в колодочці не зосталось і десятої частини дюйма.
Неможливо описати, якого смутку завдала мені ця прикра подія. Адже це було найбільше нещастя: що я робитиму без ножа?
Без нього, можна сказати, я був «обеззброєний і безпорадний». Я не міг далі прокладати собі ходу. Іншими словами, я мусив відмовитися від планів просуватися вперед і віддатися на милость своїй лихій долі, яка знов, зазирнула мені в очі.
Щось жахливе діялось зі мною. Несподіване горе приголомшило мене. Всього хвилину тому я був сповнений віри, що успішно дістануся до верху. Непередбачене нещастя знищило все і знову кинуло мене в похмуру безодню відчаю.
Я довго вагався, не знаючи, що робити далі. Продовжувати роботу я не міг, бо не мав чим.
Я розгубився і кілька разів несвідомо провів великим пальцем по колодочці, поки не намацав короткого оцупочка зламаного леза, вірніше, не леза, а його шийку, бо самого леза більше не було. Виходило в мене це мимоволі, ніби я хотів упевнитись в тому, що ніж справді-таки зламався. Нещастя сталося так несподівано, що я не міг повірити в його реальність. Вкрай приголомшений, я на кілька хвилин цілком розгубився.
Коли перший відчай минув, до мене поступово повернулося самовладання. Впевнившись, нарешті, в реальності сумної події, я почав розмірковувати, чи не можна користуватись і зламаним ножем.
На думку спливли слова великого поета, які я чув ще в школі: «Вже краще битись зламаною зброєю, ніж голими руками». Тепер я застосував цей мудрий вислів до себе і вирішив уважніше дослідити лезо, яке все ще стирчало поміж дощок,
Я витяг лезо і провів по ньому пальцем. Воно було зовсім ціле. Та леле! Що робити з ним, коли воно без колодочки? Тримаючи його за тупий бік, я спробував різати і з задоволенням помітив, що це мені вдається, хоч і з великими труднощами. На щастя, лезо виявилось досить довгим. Коли обмотати зламаний кінець ганчіркою, ним ще можна буде різати, правда, страшенно повільно.
Не могло бути й мови про те, щоб знову вставити лезо в колодочку. Щоправда, спочатку я спробував це зробити, але швидко побачив, що тут є перешкода, якої мені не подолати: було неможливо витягти пружину.
Якби пощастило її витягти, тоді лезо ще можна було б припасувати до колодочки. Я легко встромив би його в щілину між щічками колодочки і туго обмотав би його мотузками, яких у мене хоч греблю гати. Але я не мав чим витягти заклепку і нічого не міг вдіяти з пружиною.
Отже, колодочка потрібна мені тепер не більше, ніж звичайний шматок дерева, навіть менше, бо саме тієї миті у мене сяйнула думка, що кусок простого дерева більше знадобився б. З нього можна було б виготовити колодочку для леза і потроху різати.
Ця думка підбадьорила мене і змусила наполегливіше шукати способу, як приробити до відламаного леза нову колодочку. Необхідність підігріла мою винахідливість. Незабаром я збагнув, що треба робити, і одразу взявся до діла. А приблизно через годину я тримав уже в руках ножа з готовою колодочкою. Вона, звичайно, була грубою, але могла служити не гірше, ніж стара. До мене знову повернулась надія і впевненість у своїх силах.
