Морське вовченя - Рид Томас Майн (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Колодочку я змайстрував із куска товстої дошки, обстругавши його до відповідних розмірів і форми. Усе це я зробив лезом: для такої легкої роботи воно цілком годилося. Потім мені вдалося розколоти деревинку дюймів на два й вставити в щілину кінчик леза. Я збирався туго обмотати деревинку мотузкою, але одразу зрозумів, що нічого цим не досягну. Під час роботи мотузок розтягнеться, лезо почне хитатись, переріже його й випаде, Воно може навіть закотитися за ящики. Такий випадок був би фатальним для всіх моїх планів. Ні, рискувати не слід.
Що б його таке знайти й закріпити лезо надійніше? Якби я мав ярдів зо два дроту, оце було б те, що треба. Але де ж його взяти? Що?.. Де взяти? А фортепіано! А струни! Хіба це не дріт?
Але тієї ж хвилини я згадав про іншу річ — про залізні скріпи від ящиків. Їх у мене було скільки завгодно. Цілком годиться! Вони служитимуть не гірше за дріт. Ці гнучкі тонкі смужки заліза, намотані навколо деревинки й частини леза, чудово триматимуть його на місці і не дадуть йому хитатись. Поверх усього я намотаю ще й мотузку, щоб стягнути металеве кріплення й не дати йому ослабнути. Отже, в мене буде зовсім непогана колодочка.
Сказано — зроблено. Я одразу знайшов смужку тонкого заліза, туго намотав її навколо деревинки та частини леза і, закріпивши зверху мотузком, мав готового ножа. Звісно, лезо покоротшало, однак мало достатню довжину, щоб прорізати будь-яку дошку, що трапиться на моєму шляху. Настрій покращав.
В цей день я працював щонайменше годин з двадцять, зовсім обезсилівши, і мені давно уже слід було б відпочити. Та після того, як зламався ніж, про відпочинок я й не думав. Хіба можна було б заснути? Горе все одно не дало б мені стулити очей.
Проте новий ніж повернув мені впевненість у майбутньому, і я більше не опирався бажанню відпочити. Цього наполегливо вимагали душа й тіло.
Не варт, мабуть, додавати, що голод примусив мене звернутись до своїх жалюгідних харчових запасів. Ви, може, здивуєтеся, — мені самому зараз дивно, — але я не відчував огиди до такої їжі. Навпаки, я з'їв свою «вечерю з пацюків» з такою насолодою, з якою зараз їм найсмачніші страви.
Розділ LХ
ТРИКУТНА КОМІРКА
Ніч, або точніше години відпочинку, я провів у своїй старій схованці за бочкою з водою. Я вже не знав, та, власне, й не цікавився, коли був день, а коли ніч. Цього разу я добре виспався і, прокинувшись, почував себе бадьорим і дужим. Безперечно, до цього спричинялась і моя нова їжа. Хоч якою огидною вона здавалась, однак принесла користь голодному шлунку.
Я поснідав одразу, як тільки прокинувся, і вирушив своєю «галереєю» до порожнього ящика, де пробув напередодні трохи не цілу добу.
Діставшись до місця, я з сумом відзначив, як мало встиг зробити за попередні двадцять годин. Але якась незрозуміла надія шептала мені, що на цей раз я досягну більшого.
Я вирішив продовжувати роботу, яку довелось припинити, коли зламався ніж. Ще до нещастя з ножем я помітив, що дошки прибиті недосить міцно. Їх можна було легко відірвати, підваживши звичайною палицею.
Однак проста обережність, особливо тепер, не дозволяла мені рискнути ножем. Зараз, як ніколи, я по-справжньому оцінив цю дорогоцінну зброю. Я чудово усвідомлював, що від неї залежить моє життя.
«От якби був кусок міцної деревини», — подумав я і раптом пригадав, що він у мене є. Адже з днища бочки з-під бренді я вибив кілька дубових клепок. Може, вони підійдуть?
З такою думкою я поспішив у свій закапелок.
Я знайшов те, що шукав, під купою сукна, Обмацавши кілька дощечок, я вибрав, як мені здалось, таку, що годилася для моєї роботи. Потім повернувся до ящика і застругав дощечку клином. Вийшло щось схоже на маленький лом. Підсунувши його під дошки ящика й забивши якомога глибше, я натиснув на протилежний край і з задоволенням почув, як зарипіли цвяхи. Не роздумуючи, я схопив дошку рукою, шарпонув до себе, і вона відлетіла.
Відірвати сусідню дошку було ще легше. Тепер в ящику утворився досить великий отвір, щоб витягти з нього все, що там було.
В ящику містились довгасті речі, що скидалися формою на сувої сукна або полотна, однак не такі важкі й тверді. Більше того, вони легко виймались, навіть не треба було зривати обгорток.
Мене зовсім не зацікавили ці пакунки, бо я знав напевно, що там немає нічого їстівного. Можливо, я й досі не знав би, що в них, якби не розірвався один пакунок, коли я його витягав. Провівши по ньому пальцями, я намацав м'яку, еластичну й шовковисту тканину і догадався, що то чудовий оксамит.
Я швидко вийняв з ящика всі пакунки, старанно поскладав їх у найбільш зручному місці позаду себе і з радісним почуттям піднявся в порожній ящик. Ще одним ярусом ближче до волі!
На цей великий крок вперед до своєї мети я витратив менш ніж дві години. Такий успіх обіцяв чудові перспективи. День почався якнайкраще, і коли вже доля зглянулася на мене, я вирішив не втрачати марно жодної хвилини цінного часу.
Спустившись униз та досхочу напившись води, я повернувся до колишнього сховища оксамиту й продовжив свої дослідження. Цей ящик, як і попередній, з-під сукна, теж прилягав рогом до фортепіано. Вибити дошки з цього краю було неважко, і я, не гаючись, почав вибивати підборами вже знайомий дроб.
Цього разу справа посувалася значно повільніше. Ящик з-під оксамиту був меншим за попередній, і це не дозволяло бити по дошках з повною силою. Але кінець кінцем я домігся свого: дошки повилітали одна за одною і провалилися між вантажі.
Ставши навколішки, я провів рукою по сусідній стінці. Я сподівався, вірніше боявся, що кришка від ящика з фортепіано замуровує пробитий отвір суцільною стіною, бо руки мої одразу натрапили на величезний ящик. Але я ледве стримав вигук радості, переконавшись, що ця стіна закриває тільки половину отвору. Радість ще посилилась, коли, обмацавши край ящика з фортепіано, я. виявив за ним порожнечу., якої цілком вистачило б ще для одного ящика з оксамитом!
Це була досить-таки приємна несподіванка, і я зразу ж оцінив її. Для мене був готовий новий шлях вгору.
Я простяг руку, обмацуючи, що робиться над ящиком. Нова радість! Порожнеча простягалася дюймів на десять вгору, аж до самої верхівки ящика з фортепіано. Те ж саме й унизу, біля моїх колін. Там утворився гострий кут, бо, як я вже казав, ця невеличка комірка була не чотирикутною, а мала форму трикутника з вершиною вниз. Це пояснювалося своєрідною формою фортепіано, що нагадувало великий паралелепіпед, у якого зрізали один кут. Фортепіано стояло на ширшому боці, і вільний простір утворився на місці четвертого кута.
Очевидно, трикутна форма цього заглиблення виявилася незручною для вантажу, і тому сюди нічого не поклали.
«Тим краще для мене», — подумав я і простягнув руки вперед, щоб ознайомитися з ним детальніше!
Розділ LХІ
ЯЩИК З ДАМСЬКИМИ КАПЕЛЮШКАМИ
Я швидко помітив, що з другого боку комірки стоїть чималий ящик і праворуч — ще один такий самий. Зліва, вгору по діагоналі, тягнувся край ящика з фортепіано завширшки близько двадцяти дюймів або двох футів.
Але тепер я майже не звертав уваги на бокові вантажі. Я цікавився стелею маленької комірчини. Адже якщо буде можливо, я прокладатиму далі свій тунель саме вгору.
По горизонталі я вже й так просунувся досить далеко, тому що порожня камера дала мені перш за все можливість просунутись саме в цьому напрямку на ширину ящика з фортепіано — мало не на два фути. До того ж я піднявся ще й упру. Я не мав бажання рухатись ні вперед, ні ліворуч або праворуч, хіба що на шляху виникне яка-небудь перешкода. «Все вище й вище». Ось до чого я прагнув. Ще два або три яруси, а може, й менше, і, — якщо не буде ніяких перешкод, — я вирвуся з полону! Серце моє радісно билось, коли я думав про це.
