Відважні - Воинов Александр Исаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .TXT) 📗
За ці дні до нього вже звикли солдати, які охороняли табір. Вони знали, що він працює у Вернера.
Миколка вийшов з дому саме в той момент, коли над селом зазвучали сумовиті звуки гонга. Хвилин за десять у ворота ввійде перший черговий з бачком, а за ним потягнуться й інші.
Миколка йшов повагом, пильно вдивляючись у звивисту дорогу. Ворота вже були відчинені навстіж. Біля них походжав вартовий, низько насунувши на голову залізну каску.
Не доходячи до кухні, Миколка зупинився біля невисокого паркана. Далі йти було небезпечно. Якщо й сьогодні прийде Михайло, треба заховатися раніше, ніж той його помітить.
Час тягся немилосердно довго. Безлюдна дорога виблискувала сірими калюжами. Нарешті вдалині з'явилися темні постаті. Вони повільно наближалися.
Ось перший, тримаючи бачок, мов щит, притуленим до грудей, зайшов у ворота. Це був високий, худорлявий боєць в пошарпаному військовому обмундируванні. Він радо усміхався: першому завжди дістанеться наваристіша юшка.
За високим бійцем у ворота ввійшов чоловік у драному пальті, підперезаному тонким ремінцем, — видно, з мобілізованих. Бачок стояв у нього на голові, притримуваний однією рукою; шапка насунулася йому майже на очі, і виднілося тільки два чорних вуса. Миколка уважно придивився до нього. Ні, це не Михайло. Той молодший, вищий і без вусів… Потім пішли й інші…
Батька він побачив несподівано, коли той вже пройшов у ворота і повільно рухався стежкою, що в'юнилася вздовж тинів. Бачок він держав у лівій руці, а праву поклав за борт шинелі.
Перш ніж піти йому назустріч, Миколка пильно оглянув усіх, хто був поблизу. Ні, Михайла серед них не видно.
Все відбулося так, як він собі уявляв, і все-таки трохи інакше. Коли хлопець наблизився до батька, той раптом спіткнувся, упав, і бачок покотився в грязюку. Солдати біля воріт засміялися.
Миколка підбіг до бачка, підняв його і простягнув батькові, який обтрушував шинель під мокрої глини. Вартові одвернулися, зайняті своїми справами, а ув'язнені, які йшли позаду, поспішали стати в чергу, їм ніколи було звертати увагу на дрібниці.
— Ти чого тут? — тихо запитав батько і, щоб виграти час, заходився старанно витирати рукавом полу шинелі.
— Мене послали, — так само тихо відповів Миколка. — Тобі завдання: ти мусиш запам'ятати, де стоять доти…
Батько уважно глянув на нього:
— Де ти живеш?
— Я живу у Вернера. Я тут не сам, з товаришем. І ще я повинен сказати. Ти знаєш поліцаїв Василя Дмитровича і Петра?
— Знаю.
— Вони хочуть тікати. Бояться, що всіх уб'ють.
— Вони тобі самі це казали?
— Ні. Ми з Вітею підслухали їхню розмову в доті, під копицею… Ти запам'ятай це. — Голос Миколки затремтів. — Тату, тікай! Тікай звідси, таточку!..
Стояти на місці вже було небезпечно: поблизу чвакали кроки поліцаїв. Піднявши бачок, батько рушив далі. Миколка трохи відстав, але вони чули один одного.
— А куди йти? — запитав батько.
— В ліс. Пам'ятаєш, де ми позаминулого року збирали гриби, на перехресті доріг. Щовечора, два тижні підряд, там чекатиме чоловік. Він тебе приведе…
Батько швидко запитав:
— Ти Михайла Юренєва знаєш? Він розповідав, що сидів з тобою в підвалі…
— Бережись його, тату. Кажуть, він зрадник… йому куховар навіть зайве м'ясо дає…
— Так… — примружився батько. — Ти коли підеш назад?
— Тепер скоро! Як тільки виберемося…
Олексій оглянувся і пішов швидше.
— Скажи тим, хто тебе послав, — зроблю все, що зможу. Виглядай мене тут. Коли знову пошлють за обідом, я випущу з рук бачок, а потім підніму. Залишиться папірець. Заховай його добре. Якщо знайдуть — вірна смерть… Втекти постараюся, але це дуже важко.
Батько переклав бачок з однієї руки в другу і швидко попрямував до черги, що вишикувалася біля кухні.
Миколка дивився на згорблену батькову спину, і в його серці знову боляче защеміло.
Розділ двадцять восьмий
ВАЖКА БОРОТЬБА
Тепер усе, що робив Михайло Юренєв, усе те, що він говорив, радив і на чому наполягав, розкривалося Олексію у своєму справжньому значенні. Дізнався він, здавалося, зовсім небагато: про шматок м'яса, нишком підсунутий єфрейтором під кришку бачка, але картина повністю вималювалася. Тільки дуже високе покровительство могло примусити табірне начальство йти на такі поблажки.
Подаючи сьогодні у віконце бачок, він заглянув у кухню і помітив у дальньому кутку дебелого хлопчину з круглою йоржистою головою, який, сидячи на колодці, мив ріпу. Це, звичайно, і є Миколчин приятель. З його місця добре видно всі рухи куховара, і хлопець, напевно, не помилився.
У Олексія не виходила з голови коротка, але виразна сцена біля котлована, коли до Юренєва підійшов гітлерівський офіцер. Він не міг забути також і того, як спритно Юренєв викрутився під час їхньої недавньої розмови. Повернув так, наче сам Олексій є зрадпиком. Хитрий! З таким боротися важко, але треба, необхідно, а то він усіх загубить.
Олексій вирішив, що тепер настав час, коли мовчати він уже не має права. Треба поділитися своїми підозрами з товаришами. Але і в цьому, певна річ, потрібні обережність і обачливість: один непевний крок — і Юренєв зрозуміє, що його гру розкрито.
Увечері Олексій шепнув Єременку, що хоче з ним поговорити. Вибравши хвилинку, коли всі лаштувалися до сну, вони вийшли у двір і, покурюючи, стали біля тину. До відбою лишалося хвилин десять, і вздовж села вже рухалися нічні патрулі.
Єременко уважно слухав швидку, схвильовану розповідь Олексія, і його виснажене, обросле світлою борідкою обличчя ставало все тривожнішим.
— То що ж ти думаєш робити? — запитав він, коли Олексій закінчив.
— Я хочу влаштувати Юренєву останню перевірку. — І Охотников виклав свій новий план.
— Ризиковано, — сказав, наморщивши лоба, Єременко. — А раптом не вийде! Тоді що?
— У нас все одно виходу немає. Залишимося — загинемо. Послухаємось Юренєва — теж у рів ляжемо… То вже краще ризикнути!..
— Ну, а ще з ким ти говоритимеш? — запитав Єременко. — На таке діло йти — двох голів мало…
— А як ти гадаєш, з ким?
— З Кравцовим…
Лейтенант Юрій Кравцов болісно переживав неволю. Зовсім юний — йому не було й двадцяти років, — щиросердий і гарячий, він не міг змиритися з тим, що життя його повинно скінчитися за колючою огорожею. Часом він зовсім підупадав духом, ходив похмурий і сумний, але раптом душевні сили знову прокидалися в ньому, і він ставав веселим і життєрадісним. Кравцов вірив Олексію і, не задумуючись, пішов би разом з ним.
— Так, з Юрою — неодмінно, — погодився Олексій. — Але це палка натура, щоб не накоїв, часом, біди.
— Тим більше треба його підготувати.
До тину підійшли двоє поліцаїв.
— Ей! — крикнув один з них. — Заходьте в хату! До відбою дві хвилини!..
Єременко відступив од тину. Олексій лишився на місці.
— Дай-но, Василю Дмитровичу, прикурити! — сказав він, звертаючись до високого поліцая, котрий стояв, розставивши циркулем ноги.
— Який я тобі Василь Дмитрович! — гримнув поліцай. — Ти що, дисципліни не знаєш?.. Ану марш! Марш!
— Може, ти, Петре, розщедришся на вогник? — спокійно звернувся Олексій до другого поліцая, який здивовано вирячив очі на такого сміливого і нахабного полоненого.
— Іди! Іди! — мовив Петро. — Розбазікався! В куми лізе!..
— А що, може, і в куми, — сказав Олексій. — Завтра ви нас конвоювати будете?..
— Ну, ми, — сказав Василь Дмитрович. — А тобі що, не однаково?
— Значить, не однаково, — багатозначно мовив Олексій. — Пташки в полі літають і про людей багато знають!.. Завтра розмова з вами буде… — і пішов слідом за Єременком у хату, залишивши поліцаїв зовсім спантеличеними.
