Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (серия книг .TXT) 📗
Коли в хатині баби Яги Лесик і Василько розмовляли з лішаком, Марічка ховалася з Лелею на печі, тож не змогла як слід роздивитися того покруча. Сова, яка сиділа перед нею, цілком могла бути як лішаком, так і не лішаком — просто велетенською совою.
Марічка пірнула на дно ступи, взяла арбалета й знову визирнула. Птах був на місці.
Вона повільно підняла зброю і поклала її на край ступи. І тієї ж миті сова знялася з гілки й полетіла геть. Звідки сова може знати, що таке арбалет? — подумала дівчинка. Виходить, це був лішак?
Тепер вона довго не могла заснути — переживала таку небезпечну зустріч. Якщо це був лішак, чому він не перевернув ступу, не скинув її на землю? Чому не напав, коли Марічка сиділа на дні й нічого не бачила?
А потім дівчинка почула, що птах повернувся й почав говорити. Вона не відповідала й не висовувала зі ступи голову. Єдине, у що їй лишалося вірити, так це в те, що сова боїться ступи, й тому не нападе, поки дівчинка в ній ховається…
Світанок вона проспала. Прокинулася, коли окраєць сонця вже визирнув із-за верхівок дерев.
Дівчинка обдивилася навколо, чи ніхто не ходить поблизу, чи не помітить її, потім кинула погляд униз, за край ступи й завмерла, вражена несподіваним відкриттям.
Уночі вона цього помітити не могла. Зараз, у світлі перших променів сонця, мала, немов зачарована, дивилася на ступу й дерево, на якому ступа стояла. Можливо, Петрусь помітив би це ще вночі, а вона тільки зараз зрозуміла, що ступа — звідси. Її дно так щільно притислося до зрізу стовбура, навіть щілину важко було б помітити, якби не кора — на ступі її не було. Тепер ясно, чому поверхня ступи була така гладенька й водночас нерівна — просто стовбур дерева, звільнений від кори.
Марічці захотілося негайно повернутись до села й розповісти Петрусеві про своє відкриття — він же так любить майструвати, так любить усе, виготовлене з дерева!.. Якби їй нещодавно не виповнилося шість років, можливо, вона б і повернулась. Але доросла людина повинна доводити до кінця розпочату справу. Та й те — не менш цікаво буде розповісти про це відкриття Лесику й Лелі.
Дівчинка витягла мітлу й підняла держално вперед і вгору. Ступа м’яко відділилася від рідного дерева й, набираючи швидкість, помчала на схід, туди, де за деревами протікає Мала ріка. Мала вона не тому, що справді маленька, а тому що вона значно менша за ту велику ріку, через яку Марічка, щоправда, також літала на ступі.
Після сидіння на рідному дубі ступа летіла легко й швидко. Її настрій передавався Марічці, нічні страхи відійшли, вона знала, що сови вдень не літають, та й про ставлення лішака до сонячного світла пам’ятала.
Дівчинку сонце радувало, особливо після вчорашнього похмурого хмарного дня. Втім, хмари на небі й зараз були, але сонця вони поки що не затуляли. Принаймні їх не було на сході, куди летіла ступа. На захід Марічка не озиралася. Коли летиш, краще не крутити головою — це кожному зрозуміло.
Незважаючи на вранішнє сонце, летіти було холодно — вітер продував до кісток, і дівчинка дуже швидко змерзла. Ніби відчувши це, ступа полетіла повільніше. Марічка пам’ятала, що Леля не могла довго літати — ступа починала тремтіти, ясно було: треба дати їй відпочити. Тому мала раз у раз позирала вниз, видивляючись місце для відпочинку, якщо ступа втомиться.
Раптом попереду сліпуче зблиснуло, й відкрився дальній берег ріки. Він був пологий, сонячні промені вільно купались у воді й знову стрибали вгору. Смужка ріки була мов суцільне дзеркало. Марічка нічого не бачила внизу. Якщо трохи знизитися, річки не буде видно, тоді можна розгледіти ліс під ногами.
І щойно вона опустила держака мітли, як ступа смикнулася й зупинилася в повітрі. Далі летіти вона не хотіла, ніби впиралася в якусь невидиму перешкоду. Марічка знизилися, річка зникла з очей, очі призвичаїлися до відсутності сонячного світла, і мала побачила внизу перед собою голі дерева й почула, як вони торохтять.
До них було ще досить далеко, тож ступа відчула їх вчасно. Марічка намагалася згадати, що там таке Василько казав про голі… Ні, порожні дерева! Так, він казав про порожні дерева. Але що?
Згадати вона не змогла. Мабуть, нічого не казав Василько, крім того, що ці дерева дуже небезпечні. Треба їх облетіти. Леля з Лесиком встигли перебігти до річки. А їй треба облетіти. Марічка звернула на південь. Ступа летіла повільно, якось нерішуче, щось іще їй попереду не подобалося. Мабуть, той яр, де росте примарна трава.
Ось і він. Марічка ще звернула на захід, облетіла яр і знову помчала на схід, до річки.
Берег обірвався під нею різко й несподівано. На мить у неї виникло відчуття, що вона втратила опору під ногами.
Але дівчинка пояснила собі, що вона ж не йшла по берегу, а летіла над ним.
— Для нас же це все одно? — спитала вона ступу.
Та, звичайно, не відповіла, однак Марічка її зрозуміла. Мовляв, так, усе одно.
Аж ось вони підлетіли до поваленої сосни, й Марічка її зразу впізнала, хоч раніше ніколи не бачила. Вона стишила політ і м’яко приземлилася на невеличкому піщаному майданчику неподалік від води. Тут було багато Лелиних слідів, якісь малюнки. На стовбурі сосни — мотузяні кільця. Розглядаючи все це, Марічка відчула, що їй у потилицю хтось дивиться. Вона різко озирнулася.
З води визирали дві жіночі голови. Та й потворні ж вони були! Зелені шкірою й волоссям, обличчя якісь ніби порізані, очі весь час бігають — немов ті русалки чимось налякані.
Загалом вони Марічці не були потрібні — вона й так бачила сліди на піску. Леля, Лесик, Василько й Глина звідси йшли на північ. Точнісінько так, як розповідав Василько. Тобто насправді Марічка не дуже добре запам’ятала, що він казав — його розповідь була плутана, похапцем… Але зараз, побачивши сліди, вона згадала те, що він казав: звідси вони пішли зв’язані. Тож особливо розпитувати русалок їй нема про що. Тим більше — таких жахливих.
— Шукаєш друзів? — спитала одна з них якимось булькітливим голосом.
— Так, — чемно відповіла Марічка й додала: — Добрий день!
Русалка на привітання не відповіла, і це малій не сподобалося. Вона твердо знала, що починати розмову, не привітавшись, — дуже негарно.
— А тобі дозволяють брати таку цінну річ? — знову спитала русалка.
Звісно, їй ніхто не дозволяв. Звідки ця мокра кішка довідалася про те, Марічка не знала. Тому спитала й собі:
— Чому ви не допомогли моїм друзям пройти повз Чату?
— О! Вони, значить, дійшли, раз ти знаєш про Чату, — здивувалася русалка. — То що ж ти тут робиш? Вони щось загубили?
— Вони нічого не загубили. Чому ви їм не допомогли?
— А нащо це нам? — схоже, запитання її спантеличило.
— Не нащо, а людям завжди треба допомагати, — повчально сказала Марічка. Русалки їй дуже не сподобалися. Нічого доброго від них вона не чекала. Тому теж вирішила не бути з ними чемною. Подивилася в очі й спитала: — А чому до Лелі припливали вродливі русалки, а до мене… ви?
— Це ми припливали до Лелі, — відповіла друга русалка — не та, що весь час розмовляла з Марічкою. — Тільки їй ми хотіли сподобатися. А тобі… Ми насправді вродливі, це твоя ступа все псує. Ти вилізь із неї, побачиш, які ми насправді.
— Не треба ображати мою ступу, — стримано промовила дівчинка. — Вона дуже розумна й добра. Не те що дехто.
Мала підняла держално мітли, ступа піднялася над берегом, і вони полетіли на північ. Головне — не підніматися занадто високо, звідки не видно слідів на піску.
Вони не здоровкаються, то й вона не попрощалася. Тільки перед ступою за них вибачилася:
— Ти на них не зважай. Вони зовсім невиховані й нечемні. Насправді вони такі й є. Це навпаки, Леля була без тебе, тому й не побачила, які вони насправді. А я з тобою — побачила. Бо це ти мені допомогла. Правда?
Ступа відповіла, що так, мовляв, правда.
Марічка ніколи не бачила місця, де чатує Чата, але вони зі ступою зразу його впізнали. Занадто багато слідів там було: і самотня гадюка, і відбитки ступнів Лелі та хлопців, і Глинині сліди, й розмитий постійними ударами водяних струменів схил, і те, що сліди дітей і собаки тут переривалися, а далі відновлювалися.
