Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (серия книг .TXT) 📗
— Чому? — здивувалася Леля.
— Бо ти у мене найрозумніша.
До зустрічі з Лисим дівчинка постійно пересвідчувалася, що батько, як завжди, казав правду. Тому розум Лисого їй особливо подобався. Вони були рівні — і це також надзвичайно тішило Лелю. Тепер він враз обігнав її, став старшим і, як їй здавалося, мудрішим. Їй іще треба буде звикнути до цього, погодитися бачити в ньому старшого. Але вже й зараз Леля відчувала, що такий, яким він став, Лисий їй подобається ще більше.
Вона дивилась йому в вічі й відчувала, що він усе розуміє, кожну її думку, кожен відтінок її усмішки… Йому можна нічого не пояснювати. От тільки краще нічого від нього не приховувати.
Коні мирно скубли траву в кількох кроках від них. Глина ліг на землю, поклав нижню щелепу на витягнуті вперед лапи, дивився на Лелю й Лисого сумними очима й ледь чутно раз у раз скімлив.
— Ви так і будете в переглядини гратися, чи мене послухаєте? — звідкись іздалеку долинув до них Марійчин голос.
Обоє знітилися.
— Вибач, маленька, — лагідно промовила Леля. — Нам тре’ було подумати.
— Ага! — зухвало кинула Марічка. — Подумати! Бачила, як ви думали!
Лисий і Леля розсміялися. Глина скочив на чотири лапи й також подав голос.
І Марічка засміялася теж.
— То що там тобі розповідав цей твій друг? — крізь сміх поцікавився Лисий.
Марічка зайшлася сміхом:
— Друг! Який він мені друг! Спочатку схопити мене хотів, а потім — друг! «Ти, каже, така красива, така гарна, така вродлива!» — Мала намагалася повторювати інтонації й голос Лішака. Виходило не дуже подібно, але дуже смішно. — «Ти така талановита, така обдарована, така розумна!» А сам сидить на гілці й дивиться своїми величезними очами. Вони аж світяться в темряві. Сам хотів схопити, а сам каже, талановита. Ти, каже, з усіма вмієш порозумітися. Всіх, каже, розумієш, усі мови, каже. Вони, каже, всі загинуть, бо не такі гарні й обдаровані, як ти. Ходімо, каже, зі мною. Там ти будеш щаслива, каже. Тебе, каже, все одно ніхто в селі не розуміє й не цінує…
— А куди «ходімо»? — спитав Лисий.
— Ну, я не знаю, кудись, — безтурботно відповіла Марічка. — Я тебе навчу, каже. І мої друзі навчать. А я йому все одно не повірила. Навіть не визирала зі ступи!
— Це ти добре зробила, — сказала Леля. — Вірити можна тільки тим, хто завжди каже правду.
— Тільки своїм, — додав Лисий.
— Так він же теж казав правду, — не погодилася мала. — Хіба ж не правда, що я гарна й розумна й талановита?..
— Це так кожен про себе думає, — сказала Леля.
— Ага, — Марічка, схоже, вже почала не всім вірити. — А чому ж тоді всі мене люблять — і свої, й не свої?
Ніхто не любить Любу
Івась не міг зрозуміти, чому Люба замовкла. Він дивився на уламок каменя, що лежав біля Василькової ноги, й дивувався, що в ньому такого важливого чи навіть страшного. Роздивитися літери він із такої відстані не міг, а Люба раптом замовкла.
В очах її стояли сльози. Вона сіла на ослінчика й мовчки дивилася на камінь.
Ні говорити, ні — тим більше — діяти Борода й діти не могли. Просто сиділи й чекали, що буде далі.
Люба знову заговорила. Вона не плакала, хоч сльози й стояли в очах. Просто промовляла з якоюсь розпачливою втомою в голосі:
— Усе своє життя я намагалась її зрозуміти. Це було якесь божевілля. Як могла вона, така мудра, повірити цій дурній каменюці!? Як могла вона кинути мене, хату, все-все через таку дурницю!.. Ще й не вірила дідку, який усе їй розтлумачив…
— Ашчиш, — глибокодумно вставив слово Пластун. Помовчав і закінчив свою думку: — Ага!
— Бачу, — відповіла Люба. — Звісно, що тепер бачу. Тепер я зрозуміла, що й тут бабуся була мудра. Вона побачила в цьому камені те, чого ніхто інший не побачив. Навіть Інженер. Прочитав, покрутив у руках, як розповідала бабуся, й сказав, що це дурниця, не варта виїденого яйця. А вийшло он як. Вийшло, що дідок єдиний мав рацію… І бабуся мала рацію, що йому повірила.
Івась нічого не розумів і з подивом дивився на широко розплющені очі Василька. Схоже, тому все було зрозуміло. А може, це йому просто зв’язані руки затерпли… Справді, що ж тут можна зрозуміти? Втім, ця каменюка мало його цікавила. Більше хвилювало нерозуміння того, що затіяли Пластун і Люба. Невже вони думають, що їм це так минеться? Що оце позв’язували людей. Позатикали роти, й ніхто не довідається, нічого їм за це не буде? Навіть якщо намірилися нас убити, думав Івась, хоча це й не дуже схоже на правду. Якби хотіли вбити, то могли це зразу зробити. Навіщо всі ці ігри й балачки?
Іще йому дуже не сподобалося те, що вони говорили про Лисого й Лелю.
— Тепер і мені зрозуміло, що бабуся, як завжди, мала рацію. Вона його прийняла від матері при пологах, а він потім прошив її стрілою. От і вся правда. От і вся справедливість. І втеча світ за очі не допомогла. І старенький друг її не допоміг. Ніхто й ніщо. І я їй не вірила, — в Любиних очах знову з’явилися сльози. Без сумніву, то було щире каяття. — Мабуть, я все одно її не врятувала б, але наскільки мені було б легше зараз, якби тоді я їй повірила…
До хати повільно вповзали сутінки. Скоро ніч, і тоді знайти й визволити нас буде значно важче, думав Івась. А може, вона хоче нас використати як заручників, щоб заманити сюди й убити Лесика? О. Це більше схоже на правду. Тільки от… Вона щось таке казала, ніби знає, що Лисий і Леля пропали. Як це розуміти — пропали? Заблукали? Чи загинули? І звідки вона може таке знати? А якщо справді знає, тоді кого ж вона сподівається заманити? Коло замкнулося. Знову нічого не сходилося.
Якби ж вони хоч могли говорити! Івась був переконаний, що тоді б Василько точно їх забалакав. Принаймні щось вивідав би про їхні плани. Івась подивився з надією на друга. Той показав очима, що розуміє, але ж…
— … І тоді не треба було б усього цього, — у Люби знову був утомлений голос. Здавалося, вона більше нічого не скаже. Але вона не замовкла; обвела довгим поглядом незваних гостей, що сиділи на підлозі її хати й повела далі: — То що ж ви тут робите? Чого вломилися в чужу хату? Що вам від мене треба?
Звісно, ніхто не міг їй відповісти, але вона й не чекала відповіді.
— Все винюхують, нишпорять! Хто ви такі в цьому селі, щоб нишпорити? А ти!.. — Люба обернулася до Бороди. — Я думала, ти любиш мене. Я думала, ти друг! А ти… Геть змалився. З дітьми граєшся в іграшки. Ти хоч подумав, що з тобою буде, коли вовкулаки прийдуть? Чим ти їх зустрінеш? Кувалдою своєю? Немає в селі срібла, нічим їх зупинити. Нічим! Усім вам тут буде кінець! І так вам і треба. Все своє життя я прожила в цьому селі. І бабуся моя тут жила все життя. І що? Хто мене любив тут? Хто мене любить? Мене мати Любою назвала, а ви всі відвернулися від мене. От за це й буде вам розплата. От за це й знищать вас вовкулаки, як вони вже знищили не одне село. Тільки пацюки й черва тут житимуть після вас… І ніхто вас не врятує. Бо тільки він — цей капловухий убивця моєї бабусі, тільки він один. Ну, і ще його відьмачка зеленоока. Вона що, вродливіша за мене? Чому її всі люблять, а… Але вони вас не врятують, бо їх самих уже немає на світі!
Василько почав сучити ногами, щось мукати.
— Чого тобі? — розлючено озирнулася до нього Люба.
Хлопчик іще енергійніше замукав.
— Що, не хочеться помирати? Ще б пак!
Василько відчайдушно хитав головою й мукав щось незрозуміле.
— Ну, хай уже на прощання розкаже якусь небилицю, — погодилася Люба.
Пластун слухняно витягнув ганчірку з Василькового рота.
Той почав важко дихати, ніби щойно вже задихався.
— Що ти хотів сказати? — нетерпеливилося Любі.
— Дежидь, — відповів Василько.
— Що?
— У беде дежидь, дадихаюся, — пояснив хлопчик.
— Кого ти хочеш обдурити? — Люба посміхнулася. — Нежить у нього, влітку!
— Четне тлово, — не здавався Василько. — Не датикайте беді рота! Будь ладка!
Вигляд у нього при цьому був справді жалюгідний. Якби Івась знав його трохи менше, то й сам, мабуть, повірив би. Люба не знала Василька так, як Івась, тож, звісно, повірила. Вона й розуміла, що це безглуздо, адже не збиралася лишати цих непрошених гостей живими, і все ж перед цим благальним «будь ласка» встояти не змогла.