Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Гольц-Баумерт Герхард (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
-- Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!
Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.
Що сталося зi мною в трамваї
Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:
-- Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.
Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:
-- От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!
I трамвай поїхав без мене.
Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:
-- Таке мале, рябе, а як штовхається!
Я тихенько вiдказав:
-- Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.
Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:
-- Вiн ще й сперечається!
Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.
Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:
-- Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.
Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:
-- Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.
Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.
До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!
Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.
Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.
А вам таке не сниться?
Чому в мене з рук випав тромбон
Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.
Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.
Дiдусь Поллiх сказав:
-- Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?
Мiй дiдусь у вiдповiдь:
-- Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...
А йому дiдусь Мюркельмайєр:
-- Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?
Мiй дiдусь мало не заплакав:
-- Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!
В цю мить вони помiтили мене i почали бурчати -- чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хатi. А я все крутився коло вiкна, намагаючись зрозумiти, про що сперечаються дiдусi. Нарештi збагнув: мiй дiдусь не може грати на тромбонi. Три дiдусi завжди в новорiчний вечiр грають пiсень на баштi ратушi. Мiй дiдусь грає на тромбонi, дiдусь Мюркельмайєр -- на маленькiй сурмi, а дiдусь Поллiх -- на рiжку.
Тепер же мiй дiдусь такий застуджений, що не хоче i не може грати. Два iншi дiдусi дуже непокоїлися i, коли суперечка загострювалась, вони знову присiкувалися до мене, нiби я був винний.
-- Паулю, ти мусиш грати, -- знову й знову наполягали дiдусi.
Але мiй дiдусь тiльки заперечливо похитав головою i крекчучи сказав:
-- Я й так голосу не пiдведу.
Дiдусь Поллiх, мастак на жарти, засмiявся:
-- А що, як Альфонс пiде з нами? Вiзьмiмо його на башту. Вiн замiнить тебе, Паулю.
Мiй дiдусь сердито зиркнув на нього крiзь окуляри:
-- Фрiдрiху, не жартуй. Альфонс же не вмiє грати!
-- Але ж ми повиннi грати, -- правив своєї дiдусь Мюркельмайер. -А то що подумає про нас мiсто?
Дiдусь Поллiх захопився своєю iдеєю:
-- Чому б йому не пiти? Хлопець майже такий, як ти на зрiст. Одягнемо його у твiй кожух i хутряну шапку. Вiн тiльки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нiчого не помiтять.
Всi три дiдусi подивилися на мене.
-- А як пiдiймаються на башту? -- поцiкавився я (у мене ж вiд висоти наморочиться голова).
-- Як? Що за дурнi питання! Звiсно ж, по дерев'яних сходах! -сердито сказав мiй дiдусь i сьорбнув грогу[*] iз склянки. Однак пропозицiя дiдуся Поллiха йому начебто сподобалася, бо вiн покликав мене: [* Грог -- напiй iз рому чи коньяку та окропу з цукром.]
-- А пiдiйди-но сюди!
Я пiдiйшов i став поруч нього. Ще трохи, i я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дiдуся). Обiзвався дiдусь Мюркельмайер:
-- Отже, вирiшили. Менi теж подобається такий вихiд iз становища. Альфонс iз тромбоном стане бiля нас, а ми гратимемо. Тодi буде вже без десяти хвилин дванадцята, i люди не роздивляться, хто там стоїть на баштi.
Бiльше вони зi мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене вiд висоти паморочиться голова.
Настав новорiчний вечiр. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дiдусiв:
-- Ви мов дiти. Облиште хоч раз своє грання...
А менi сказала:
-- Альфонсе, ти щось дуже блiдий.
Але я мовчки влiз у дiдусiв кожух, натяг на вуха його шапку, вiд чого удвiчi поважчав, i пiшов iз дiдусями Мюркельмайєром та Поллiхом до ратушi. Мiй дiдусь стояв бiля вiкна i дивився нам услiд. Його шия, вуха i нiс були вкутанi у величезну вовняну шаль.
