Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Жилинскайте Витауте Юргисовна (книги регистрация онлайн бесплатно txt) 📗
- Китичко, братику, ти питав у мене чи...
Слова застряли у неї в горлi: в крiслi Китички не було!
РОЗШУКИ
Ейнора щосили розiрвала захисний пояс i з тяжким передчуттям кинулася до порожнього крiсла, заглянула пiд нього: нi, Китички не було i тут.
- Зник, - забiдкалася вона. - Вiн зник.
- Що зникло? Сумка? Чемодан? - повернула тюрбан Легарiя. - Я вже давно помiтила, що вони для того i придбанi, щоб зникнути. Правда, любий Твiнасе?
- Та... хай... - майже крiзь сон вiдiзвався товстун, розстебнувши всi гудзики на жилетцi.
- Поки я тут за начальника, - авторитетно заявив Кадриль, зсунувши на потилицю двоповерхову шапку, - нiхто i нiщо нiкуди зникнути не має права!
- Китичка, - прошептала Ейнора, - де наш Китичка?
Тепер кинулися шукати всi. Песика справдi нiде не було видно.
- Я сам винен, - зiзнався начальник, - що досi не покарав його за недисциплiнованiсть. Але на цей раз я застосую суворiшi санкцiї! Скрiплюючи свої слова, Кадриль ляснув долонею по планшетцi, постукав олiвцем по столику i задзвонив у дзвiночок.
- Шукаймо! - благальне склала руки Ейнора. - Швидше шукаймо!
Начальник Кадриль мiцнiше затягнув пояс i суворо наказав:
- Я особисто наказую розпочати пошуки Китички!
Та вже i без його наказу всi шукали де тiльки можна було. Було розстебнуто всi сумки, вiдкрито чемодани, оглянуто всi шкафчики, пилосос, зроблено розвiдку пiд усiма крiслами. Шукати було нелегко, бо треба було ширяти в повiтрi, тримаючись за кiнець захисного пояса або за пiдлокiтник крiсла. У пошуки включилася навiть Легарiя, однiєю лапою притримуючи свiй тюрбан.
- Твiнасе, - крiзь сльози вигукнула Ейнора, - ти повинен його знайти, адже ти сищик!
Товстун узяв свою помiчницю-люльку i так запихкав нею, що аж поли розстебнутої жилетки заметляли. Нарештi вiн втупив свої очицi в дверцята люка.
- "Шишечка", - тiльки й мовив.
- Я саме i збирався дати наказ зробити там обшук, - авторитетно заявив Кадриль, поправляючи зсунутий погон.
Ейнора вже кинулась до входу в "Шишечку" й, вiдчинивши дверцята, оглянула малесеньку кабiну. Кабiна була порожня. Лише зачеплена за гачок а може, повiшена на гачок - гойдалася паяцова шапочка.
- О Китичко, Китичко! - заломила руки Ейнора.
- Будемо продовжувати пошуки в iншому мiсцi, - промовив начальник. Наказую продовжувати пошуки в iншому мiсцi! - виправився вiн.
- Невже ви не розумiєте? - запитав Твiнас.
- Що я особисто не розумiю?! - набурмосився начальник.
- Що Китичка... Китичка... - промимрив товстун.
- ...катапультувався? - не вiрячи, викрикнула Легарiя.
- Начальнику Кадриль, - пролунав спокiйний i чiткий голос пiлота, прошу негайно прибути в мою кабiну.
СПАЛАХ
Кадриль вiдчинив дверi пiлотової кабiни i став на пiдлогу.
Менес повернув одно скельце своїх окулярiв, i в ньому Кадриль побачив вiдображення свого подвiйного герба i такi величезнi розгалуженi вуса, що бiльша частина їх не вмiщалась у скельцi, чого доброго, вони не вмiстилися б i он у тому стiнному дзеркалi. Та не те йому тепер у головi.
- Китичка, - нетерпляче вимовив Кадриль, - Китичка у вашiй кабiнi, правда?
Пiлот заперечливо похитав головою.
- Дивiться, - вiн простягнув руку в рукавичцi.
Кадриль глянув туди, куди показував йому пiлот. Спочатку вiн нiчого ясного не помiтив: тiльки безкраїй простiр, туманнi хмарки, розсипи свiтил... Але... але що ж це там, трохи збоку, що ж там так летить, усе вiддаляючись вiд корабля? Начебто хвоїнка поринала у водяну глибiнь крутячись, вертячись, мов дзига... Кадриль заклiпав повiками, не вiрячи своїм очам, тодi зсунув з лоба подвiйний козирок i знову дивиться, знову дивиться...
- Китичко, що ти вчинив, - промимрив Кадриль. - Китичко, братику, шепотiв, а йому здавалося, що вiн кричить, на все горло гукає до найвiддаленiших зiрок i що Китичка повинен почути, не може не почути, вiн неодмiнно почує i ось-ось поверне свiй безносий писочок i, як завжди, мовить:
- Я не мiг не... не полетiти... Я нiяк не мiг не полетiти. Я нiчого-нiчого не мiг iз собою вдiяти, щоб не полетiти, Кадрилю... друже мiй.
- Чи ви не змогли б його наздогнати?
Пiлот знову мовчки похитав шоломом.
- А якщо я суворо й офiцiйно накажу?
- Це нiчого не допоможе, - байдуже знизав плечима пiлот.
Холод безсилля стиснув те мiсце, де була заклеєна внутрiшня кишенька, те, що б'ється пiд кишенькою.
- Але, - благальне каже вiн пiлотовi, - але i я летiв у космосi... у тоненькому мiшечку... i нiчого зi мною не сталося... може, i з Китичкою нiчого не станеться?
Пiлот вiдповiв коротко:
- Вiн летiтиме доти, поки не зiткнеться з зiркою.
- А тодi?
- Ви сам знаєте, що тодi...
Кадриль знову вп'явся зором у цятку, що все даленiла й даленiла - яка ж вона малесенька! Кадрилю здалося, що очi немов залiпила снiжна вiхола i мов задзвонили i задзеленчали крижанi дзвiночки...
СПОЧАТКУ
Кадриль розплющив очi. Вогнище ледь-ледь жеврiло. Поряд темнiла крислата ялинка з прямою, наче стрiла, верхiвкою - лише нижня гiлка трохи видавалася вбiк. Навколо стояли дерева, подекуди чорнiли кущ або пеньок ялiвцю, i все було вкрите снiгом, освiтлене тьмяним мiсячним сяйвом.
Кадриль звiв очi в небо. Спокiйно, байдуже дивилися на нього зiрки, безмежнi розсипи зiрок...
"То це був... лише сон?!" - майнула думка.
Кадриль встав iз хутряної шапки, принiс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затрiскотiло веселе полум'я, затанцювали язички полум'я, снiг довкола вогнища забарвився в оранжевий колiр. Кадриль поволi обiйшов довкола вогнища: нiчого, нi слiдiв на снiгу, нi тобi знаку вiд вдавленого кубика, нi прикрас на гiлцi ялинки... До речi, гiлка! Зайчик схопив i пiдняв гiлку: порожньо. I нiякого слiду на снiгу.
- Сон, - уголос повторив вiн, обмацуючи свого пiвтора вуса, одне вухо i лису макiвку.
Кадриль повернувся на мiсцинку бiля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Вiн щiльнiше стулив розiрване хутерце бiля пiдборiддя, i його лапа намацала шпильку.
"Таємна кишенька", - промайнула думка.
Вiн розшпилив, засунув лапу. Там лежали коробочка сiрникiв, згорнутий пластмасовий мiшечок i... що там ще може бути? На самому сподi кишеньки?
То був гарно складений аркушик паперу. Кадриль розгорнув його, розгладив. Посерединi була невмiло намальована пташка - з задертою голiвкою, роззявленим дзьобиком, стоїть на тоненьких нiжках. А внизу написано:
Знай, це я її тобi намалював
Лiтери заплигали, замиготiли в очах Кадриля. Вiн нагнувся нижче над вогнищем i при свiтлi вогнища знову подивився на малюнок i лiтери. На пташку з роззявленим дзьобиком, яка стояла навшпиньки.
- Кiкiлiс, - поволi вимовив Кадриль. Помовчав i повторив гучнiше: Кiкiлiс...
- Пробачте...
- Хто? Хто це? - пiдвiв голову зайчик.
- Пробачте, чи не мiг би я погрiтися бiля вогнища? Страх як зайшли шпари менi в лапи.
Поряд стояв худий песик на трьох лапах i з одним оком.
- Погрiтися? - повторив Кадриль, провiвши лапою собi по очах. - А так... грiйся... звичайно!
- Щиро дякую, - подякував песик, сiдаючи на снiгу й виставляючи до вогню лапу.
- Ось вiзьми кiнець шарфика, - запропонував йому Кадриль. - Будь як дома. А як тебе звати?
- Гутiс. Тому, що я отак смiюся: гу-гу-гу.
- А звiдки ж ти?
- Iз тiєї темно-зеленої машини, - винувато опустив голову песик. Зате ось що у мене є!
I iз-за заяложеного комiра витягнув годинникову стрiлку, двоколiрну гумку, вiрнiше, шматочок гумки.
- Вiзьмiть, - вiн подав зайчиковi, - це я вам дарую.
- Хай це буде наш спiльний скарб, - вiдповiв Кадриль, - але з умовою, що ти будеш казати менi "ти".
- Гаразд, я казатиму вам "ти", - зрадiв песик.
- I пообiцяй, - подивився йому прямо в очi Кадриль, - присягнися менi, що завжди казатимеш менi "ти" - навiть перед дулом гвинтiвки, але все одно казатимеш менi "ти".
