Небесний народ - Бонзельс Вальдемар (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
Над їжаком у гіллі щось зашаруділо. Гассан глянув угору і через зелене опахало листя папороті уздрів вивірку, яка прудко шугонула з гілки на гілку аж на саму землю, залишаючись, очевидно, задля безпеки, недалечко стовбура. Їжак вирішив запитати у неї поради, хоча, загалом, не був особливо високої думки про білок: вони здавалися йому занадто вже верткими. Як тільки Гассан виступив із заростів, білка миттєво перестрибнула на інший берег струмка.
— Та грім би вас побив, от опудало опасисте! І то треба так налякати? — ледве прохрипіла білочка від переляку. — Підійдіть сюди і послухайте, як у мене від ляку тріпоче серце. Та ні, залишайтеся краще на місці, дикобраз злощасний.
— Я вас попрошу, — образився їжак. — Ніяке я не опудало і виглядаю нормально. Не знаю, що то за слово таке, але до ніяких дикобразів стосунку також не маю, можу вам з цілковитою відповідальністю таке гарантувати. Я звичайний їжак, і звати мене Гассан.
— Та про мене Семене! — роздратовано відрізала білка з протилежного берега струмка.
Як зазвичай — вивірки набагато чемніші та приємніші співрозмовники. Проте в цьому випадку білка справді злякалася не на жарт. Бо ж коли настрашишся, то люб’язності якось на думку не спадають. І хоча Гассан, зрештою, вибачився, білка й надалі вважала, що їжак повівся з нею недобре. Вона всілася на землю у траві, що неабияк спантеличило колючого зайду, оскільки він звик частіше бачити рудохвостих якщо не в гіллі, то принаймні на стовбурі і дотепер навіть уявити собі не міг, що цей непосидючий народ може спокійно сидіти, та ще й на землі. Гассанові стало ніяково. Поруч з цим милим створіннячком він почував себе незграбою та непрошеним гостем. Їжаку аж захотілося погладити її елегантну голівоньку з гарненькими гострими вушками й темними розумними оченятами. Також вабив око широкий, пухнастий, граційно вигнутий хвіст, який пломенів темно-рудим кольором, як-от восени листя бука.
— Та не беріть собі так близько до серця і не ображайтеся, — вибачився Гассан ще раз… — Не хотів я вас лякати, як ви собі подумали.
Білочка помітила, що справляє приємне враження на їжака, і змінила гнів на милість.
Якщо у кого після цього випадку склалося враження, що якийсь там клубок із голками може бути дурним чи невправним, той сильно помиляється. Зазвичай їжаки — тварини дуже розумні й аж ніяк не вайлуваті бевзі, якими можуть видатися з першого погляду. Хоча, з іншого боку, — у спритнющої білочки уявлення про вправність дещо відмінне, ніж у їжака.
— Я сьогодні зранку так проспала, так проспала, — поскаржилася білочка, з цікавістю розглядаючи незнайомця. — А вам чого тут треба?
— Та я хотів спитатися, чи тут добре живеться.
Вивірка зацікавилася ще більше:
— Ага, ось яка причина. Так-от, мене звати Лі, і тут я все вирішую.
Гассан глипнув зі своїх голочок і добряче задумався. Нараз йому спало на гадку, що питати дозволу навряд чи в кого потрібно, аби залишитися там, де йому подобається. Бо якщо Лі найсильніша тварина у цій місцині, то йому, їжакові, немає конкурентів, які б його звідси прогнали. Ну, звичайно, якщо сам не захоче піти. Гассан лукаво глянув з-під насуплених колючок і всміхнувся.
— Я так собі думаю, що ви не проти, — промовив він і блискавично згорнувся у великий клубок темно-коричневого кольору. При цьому колючки відразу настовбурчилися врізнобіч і тихо дзвякнули.
— Ой, от дідько! — відреагувала, відскочивши трішечки в сторону, білка. — Ви тільки гляньте на нього: дикобраз та й годі.
Гассан лише скосив оченята, визираючи з клубка настовбурчених колючок через кінчик чорненького носика. Вигляд у нього був надзвичайно оригінальним, і той, хто ні разу не бачив згорнутих у клубок їжаків, ніколи б не здогадався шукати його носа внизу. А в такий спосіб до їжака було не підступитися. Лі розсердилася.
— Ну, мастак, а без розгону вибігти на дерево по вертикальному стовбуру зможете? — знайшлася вона.
— Ні, — знічено зізнався їжак і став дещо довшим.
Лі захихотіла:
— Я відразу це зрозуміла, ви…
— А ви спробуйте вколоти когось, хто вам по спинці проведе долонею, ага, — відрізав роздратовано Гассан. Він вловив іронію в словах білки.
— Та навіщо таке робити? — спитала вивірка. — Чого б це я без будь-якої причини та колола когось? Хто ж таке чинить, певно, лише дикобрази.
— Я би зрештою попросив не кепкувати, майте повагу! — вигукнув, розізлившись, їжак.
— А за що вас поважати? Видряпатися на дерево вам не до снаги, колете кожного, хто хоче до вас торкнутися. Та про що це я? У вас же навіть хвоста немає! Ось гляньте! — з цими словами білочка крутнулася і гордо продемонструвала Гассанові свій розкішний густий хвіст. Той дивився на нього не без захоплення і заздрості, бо ж окраса була справді цінною.
— У кожного щось своє й оригінальне, — засмучено пробурмотів він.
— Цілком з вами, дорогий ви мій, згідна. Моя оригінальність, проте, набагато гарніша.
Заперечити їжакові не було чим. Гассан усвідомив це й погодився. Отож, оселися він тут — і, як наслідок, ця пихата вертихвістка буде кожен божий день його дратувати? Тож Гассан твердо вирішив не залишатися на галявині, бо не знайшов аргументів, які міг би висловити на свою користь. Поки їжак ще домірковував, позаду нього зненацька почулося ледве чутне шелестіння, а відразу після цього пронизливе сичання. Нараз вивірка закружляла, немов захотіла станцювати якийсь дикий танок, спробувала відстрибнути, щоб втекти, але, паралізована страхом, так і вклякла безвільно на місці та запищала від жаху, що її охопив.
— Ала, гадюка… — белькотіла, затинаючись, бідолашна тварина. Вона смертельно зблідла, як тільки може збліднути заросла шерстю зухвала мордочка, та почала колихатися верхньою частиною тіла, не зрушуючи з місця, немов виконувала танець відчаю.
У траві й справді випростовувалася Ала — гадюка. Змія піднялася десь наполовину свого зросту, її світлі очі виблискували, немов два діаманти, а від повільних, якихось мало не лінивих порухів хижачки віяло холодною та невблаганною смертю. Проте найбільше додавало жаху гостре, пронизливе шипіння, котре через роздвоєний язичок виривалося з хижої пащеки пласкої голови. Саме це шипіння холодить кров усіх створінь, паралізує їх, немов голос смерті. Тому — хто не знає: кидок Али смертельний, перш ніж спробуєш йому протидіяти, перш ніж взагалі усвідомиш, що, власне, трапилося. Тож нашій білочці можна було лише поспівчувати: вигляд мала просто жахливий. Лі хотіла втекти, але плавні рухи гадюки, її шипіння не давали і кроку ступити, позбавляючи будь-яких думок та волі. Підтверджувалася давня істина: порухи змії ніби гіпнотизують усіх дрібних тварин.
— Ой, помилуй мене! — квилила білка. На хвильку в її голові майнули спогади про рідну домівку у верховітті, куди хотілося дременути що є сили.
Але гадюки не знають жалю. Видавалося, ніби на її роззявленій пащеці з'явилася прихована хижа посмішка, а зигзагоподібна лінія на спині моторошно блискала смертю на сонці та знову тьмяніла у затінку трави й моху. Нічого не було страшнішого, ніж ця неспроможність відреагувати на скрадливе зміїне плазування.
— Та вбий вже мене, убий, несила більше терпіти! — просилася вивірка.
Погляд Лі заметався довкола і раптом зупинився на Гассанові. В цю хвилину смертельної небезпеки на якусь мить вона навіть забула про змію і отетеріла. Білочка не могла повірити свої очам: їжак спокійнісінько завмер у траві і, втішено посміхаючись, дивився на Алу. Такого просто не могло бути, невже він не знає, що це небезпечна змія?
Лі ще не встигла опанувати себе, як Гассан, зірвавшись з місця, прудко кинувся до змії. І зробив це так блискавично! Ніколи в житті вивірка не могла собі уявити, що їжаки можуть так швидко бігати.
— Гассане, — розпачливо гукнула вона йому вслід, намагаючись попередити, — це ваша неминуча загибель!
Тим часом їжак стояв уже безпосередньо перед Алою. Здивування Лі стало ще більшим: несподівано гадюка спала зі своєї бойової стійки додолу і миттєво скрутилася в кільця. Тепер з пістрявого орнаменту кружал стриміла тільки її голова. Змія широко розкрила пащеку, з якої вистрілювала язиком, а її очі блищали нечуваною люттю. Вона так голосно сичала, що чути було далеко за межами галявини. Всі істоти, які це чули, здригнулися від остраху. Навіть якби там був могутній лев, і він би лячно відстрибнув. А Гассан, маленький їжачок, так незворушно сприйняв страшну погрозу змії, нібито десь у траві застрекотів якийсь коник-стрибунець.
