Небесний народ - Бонзельс Вальдемар (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
— Блаженство?.. — здивовано повторила плиска і гойднулася. — І що це ви таке розповідаєте, сонця ж нібито ще не видно, хіба ні?
— Певне що ні, — відповів жайворонок. — Там, угорі, воно вже давно світить.
— Ой, я вас прошу! Ну навіщо такі перебільшення? Ми тут прості та чесні у спілкуванні. Отож, не особливо поважаємо чужаків, що розповідають небилиці. Ось гляньте на верхівку нашої липи, бачите? Сонце ще не зійшло, видно відразу. А ще хочу зазначити, між іншим, що красенем вас також назвати не можна.
— Так, — погодився з плискою жайворонок, — я зовсім не красень.
— Ну, принаймні хоча б у цьому ви зі мною чесні. Але всі ці балачки про сонце, що зійшло, мені зовсім не до вподоби. Якось довелося почути розмову соколиної пари, яка залетіла відпочити на нашій липі. Вони тоді говорили, що піднімаються вище, ніж летять кулі мисливців. Тут нічого дивного, що вони можуть так високо злетіти і в небі, як глянути на них знизу, виглядати просто цяточками. Це ж бо птахи великі!
Жайворонок кивнув на знак згоди.
— Еге ж, — промовив він задумливо, — соколи високо літають.
— Отож-бо! А ви хочете сказати, що літаєте вище соколів?
Жайворонок мовчав у відповідь, однак для плиски розмова просто так закінчитися не могла. Мала таку натуру, що як де встряне в бесіду, то за нею має бути останнє слово.
— А як у вас зі співом, шановний? — запитала Онна. — Чи хоч раз удалося не сфальшивити?
Жайворонок невизначено крутонув головою:
— От знай собі співаю та веселюся.
— Веселитесь? Гм… а вам доводилося хоча б раз почути нашу вільшанку?
— Авжеж, — відповів жайворонок, — від її співу я був дуже щасливим.
— Ще б пак, ось бачите, які різні персони живуть у нас на галявині. Отож, бажаєте тут замешкати?
— Ні, даруйте, я лечу назад, на засіяні поля. А можна у вас попросити напитися роси в дорогу?
— Добре, — дала згоду плиска, — напийтеся.
Онна спостерігала, як жайворонок п’є росу, і їй стало приємно на душі від того, що так гостинно поставилася до чужого птаха, у правдивості слів якого доводилося сумніватися. До того ж — він був далеко не красень та й заспівати по-справжньому не вмів.
Коли жайворонок вже зібрався відлітати, до них помежи квіти надійшов ельф. Ідучи, добрий дух світився неповторним м’яким світлом. Де він ступав, трави спалахували у ранковій прохолоді краплями роси, а квіти, що прокидалися, вітались до нього тоненькими голосочками та свіжим запахом.
— О! — захоплено вигукнув страшенно здивований жайворонок. — У вас тут живе квітковий ельф?
— Та і я про те ж, — гордо промовила плиска і навіть відступила назад, щоби чужинець міг краще розгледіти гордість галявини.
Аж тут ельф заглянув у траві жайворонка і, несподівано розкривши руки для обіймів, поспішив до нього, затріпотівши піднятими крильцями.
— Це ти! Це ж ти! — вигукував він раз за разом, і його обличчя сяяло від щастя. — Очам свої не вірю! До нас завітав жайворонок! Благословенний ти в небесній блакиті, милий провіснику радості ранкової зорі. Ти той, хто відганяє з сяючої вишини турботи і сум ночі. Який же я щасливий тебе бачити!
Добрий дух обійняв шию птаха руками, що сяяли м’яким світлом, і прихилив голову з золотистим волоссячком йому на груди. Одночасно він палко й радісно зітхнув, ніби від найбільшого щастя, яке тільки може відчути ельф.
— Господи Боже ж ти мій, — тихо забідкалася геть ошелешена плиска, знічено чухаючи потилицю. — І це ж треба, щоб саме зі мною таке сталося, от саме зі мною…
Проте Онна не знала, що в скорім часі їй доведеться почути і побачити ще й не таке.
— Любий ти мій, милий птаху, — говорив тим часом ельф до жайворонка крізь сльози радості. — Ти — це той, хто втішав мене своїм співом, коли одного разу на світанку я не міг знайти дороги додому. Завдяки твоїй пісні віра повернулася в серце, котре забилося жвавіше. Я бачив орача на ниві, що з надією підводив до тебе очі; твій веселий спів благословляв його працю, супроводжував ратаєву молитву до Господа. Твоя пісня спадає до нас на землю разом зі свіжою росою, твоєю радістю дзвенить вранішнє повітря, котре позбавляє душі від мороку ночі. Благословляю тебе, провіснику світла, я вдячний тобі за все від усього серця.
— Ви мені лестите, — зніяковів жайворонок. — Я зворушений такими приємними словами, проте я не роблю нічого надзвичайного, а чиню лише те, що мушу, інакше просто не вмію.
— Я знаю, — відповів ельф. — Розумієте, моє серце любить усе те, що покликане розкривати сутність краси світу. Вшановуючи тебе, я тим самим хвалю Творця, мала пташино.
Плиска Онна геть розчулилася. Вона підійшла до обох трішечки ближче і сказала:
— Хто би міг подумати, що жайворонок такий значущий! Принаймні такого уявити собі не могла. Бо ж ото сидів собі у травичці, мов простенький горобець. Але що там вигляд! Він же справді тріумфує кожного ранку в небі…
Ельф усміхнувся, це була істинно чарівна усмішка, властива тільки добрим духам. Онна, побачивши його усміх, зметикувала про себе: «Не така вже страшна моя помилка, інакше він би так не усміхався».
А крилатий чоловічок звернувся до плиски:
— Жайворонок у траві — це справді нічого особливого. Це — як сокіл у клітці чи квітка в затінку. Якщо хочеш пізнати сутність Божого творіння — рослини, тварини чи навіть людини, — побач його, коли воно вільне. Жайвір злітає у небо вище за всіх інших птахів. Лише орли йому рівня. Але він, піднявшись увись, здатний ще й співати. Він — посланий нам Богом провісник радісної новини, провісник надії, котра раніше, ніж сонце, проголошує усім втіху від нового дня.
— Ну й ну! — висловила свою думку Онна. — Де вже мені до таких тонкощів… Однак даруйте за початок розмови — не мала на увазі нічого поганого. Ну хто ж відразу повірить на слово, що така маленька пташка може літати вище, ніж сокіл? Ще раз вибачайте і ласкаво запрошую поселитися в нас.
— Його місце не тут, а в засіяних полях, — відповів за жайворонка ельф.
Пернатий співак лише кивнув, погоджуючись із його словами, та розправив крила, готуючись злетіти. Однак покинути землю було не так просто. Птах ніяк не міг залишити доброго духа, не міг відірвати від нього погляду. Поруч із цим осяйним створінням забувались усі біди й світ робився милішим.
— Як полетиш колись додому, — сказав нарешті жайворонок, — я тоді проведу тебе своїм співом.
Після цих слів друзі попрощалися. Плиска й собі кивала услід жайворонкові, а той, пронизливо заливаючись, піднімався у вишину, назустріч сонцю, що сходило.
Ельф пішов уздовж струмка, вверх за течією, відвідати жабу Ассапу, яка переживала не найкращі часи, а Онна залишилася, щоби після останніх подій зібратися з думками. Все, що сталося, плиска мала переосмислити та заспокоїтися від душевного сум'яття. Проте ситний сніданок, а після нього ще й купіль у струмкові відбили будь-яку охоту задумуватися. Онна просто забула про все, що трапилося. Їй уже не хотілося нічого більше, як примоститися на березі струмка, грітися в лагідних променях сонця та, насолоджуючись життям, задоволено позиркувати довкола.
Розділ десятий
АССАПА ТА ЄН
Оскільки вже мова зайшла про Ассапу — жабу, котру саме зібрався відвідати ельф, я також хочу вам оповісти й історію її брата. Воно завжди добре дізнатися більше про тих, з ким доведеться уже невдовзі мати справу.
Взагалі-то Ассапа не була уродженкою галявини. Вона з’явилася на світ у струмку, якщо вже бути точним, то набагато нижче від перелісся, власне, майже у тому місці, де потічок впадає у Совине озеро. Довкола нього на берегах ростуть прадавні верби, в дуплах яких знайшли собі притулок чимало сов. Через них, власне, озеро і почали називати Совиним.
Отож Ассапа та її брат Єн, тільки-но день починав схилятися до ночі, завжди чули пугикання сов. А позаяк цей звук уважався жаб’ячим народом поганою прикметою, то безклопітного майбутнього їм годі було й чекати. Квакші виглядали ще зовсім юними, у них тільки-но виросли ноги, а от хвостики, за допомогою яких малі так вправно пересувались у воді, ще залишилися. Такий стан речей не особливо тішив жабенят, адже достеменно не знали, чи вони ще пуголовки, чи вже доросли до великих ропух.
