Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
– Це була б дуже гарна оповідь, – сказала Герда, – але ти її розказуєш дуже сумовито, до того ж в ній нема ані слова про мого Кая.
А що розповів гіацинт?
– Були собі три красуні-сестри, вродливі та витончені. Одна одягалась у червону сукню, друга носила синю, а третя вбиралась у білу. Вони танцювали при місячному світлі біля плеса озера, з’єднавши свої долоні. І здавалось, ніби вони – казкові ельфи, а не люди. Солодкі пахощі квітів оповивали їх. Світлячки кружляли над ними, наче маленькі летючі ліхтарики. Але ким були ці нічні танцівниці? Чи вони спали, чи вже померли? Вечірній подзвін був по них.
– Яка скорботна історія! – сказала Герда. – Твої пахощі такі сильні, що нагадують мені цих мертвих сестер. Чи ж Кай теж загинув? Троянди були під землею, вони казали, що не стрічали його там.
– Дзень, дзень, – тендітно відгукнулися дзвоники гіацинта. – Наш подзвін не за Каєм. Ми його не знаємо – співаємо власну пісню, яка нам до душі.
Тоді Герда підійшла до квітів жовтцю, що зблискували з-поміж яскраво-зелених листочків.
– Ви схожі на маленькі яскраві сонечка, – сказала Герда. – Скажіть мені, чи знаєте ви, де я можу знайти свого друга?
Квіти жовтцю радісно зблиснули й поглянули на дівчинку. Яку пісеньку могли вони заспівати? Вона була не про Кая.
– Першого теплого дня весни яскраве сонце кидало свої промені на маленький двір. Його яскраві смуги лягали на білі стіни сусідського будинку, і бутон первоцвіту сяяв, наче золотий, у сонячному промінні. Старенька жінка сиділа на кріслі біля дверей будинку, а її внучка, бідна й вродлива служниця, прийшла до неї на короткі відвідини. Коли вона поцілувала свою бабусю, всюди з’явилось сяяння: від золота серця, розчуленого цим поцілунком; від золотавого ранку; від променів сонця; від пелюсток простенької квітки і від вуст дівчини. Ось така моя історія, – розповів жовтець.
– Моя старенька бабуся! – зітхнула Герда. – Вона хоче бачити мене і сумує за мною, так само, як за Каєм. Але я повернуся додому і приведу із собою Кая. Мабуть, не варто далі розпитувати квіти. Вони знають тільки власні історії й не зможуть розповісти мені щось важливе.
І вона нахилилась, щоб підігнути сукенку, адже її чекала довга дорога. Та раптом нарцис доторкнувся до її ноги. Дівчинка поглянула на квітку й сказала:
– Може, ти мені щось розкажеш?
Вона ступила ближче до квітки й прислухалась:
– Я бачу себе! Я бачу себе! – промовив нарцис. – Ох, який духмяний мій аромат! У маленькій кімнаті з арковим вікном стоїть маленька танцівниця. Вона подеколи зводиться на одній ніжці, подеколи на двох, і виглядає так, ніби до її ніг повинен упасти весь світ. Вона поливає водою із чайника клаптик тканини, який тримає у руках; це її трико. «Чистота – це важливо», – каже вона. Її біла сукенка на вішачку; вона також випрала її й висушила на даху. Вона вбралась, зав’язала на шию шафранову хустинку, яка ще більше відтінила білосніжну сукенку. Поглянь, як вона витягує ніжки, стрункі, немов стебла. Я бачу себе! Я бачу себе…
– Навіщо я все це слухаю? – здивувалась Герда. – Не варто більше витрачати час.
І вона побігла до іншого кінця саду. Хвіртка була замкнена, але дівчинка налягла на заіржавілу клямку, і вона піддалась. Дверцята рвучко відчинились, і Герда босоніж вибігла з квітника. Вона тричі озиралась, але її ніхто не переслідував. Зрештою вона вибилась із сил, тож присіла відпочити на великому камені. Саме зараз вона помітила, що літо вже давно скінчилось, і повноправною володаркою стала осінь. Герда нічого не знала, доки мешкала біля прекрасного квітника, де пригрівало сонце й буяли квіти цілісінький рік.
– Лишенько, скільки ж часу я змарнувала! – гірко зітхнула Герда. – Уже осінь. Я не маю часу відпочивати!
І вона підвелася. Її маленькі ніженьки боліли, а довкола було так холодно й незатишно. Вербове листя пожовтіло. Почалась мжичка, листя опадало з дерев, і лиш на терені були терпкі ягоди. Світ здавався насупленим і понурим.
Розділ четвертий
Принц і принцеса
Герда стомилася і сіла перепочити, аж поруч з’явився великий крук. Він підстрибом походжав по снігу неподалік дівчинки. Згодом крук спинив на ній свій погляд, а тоді повернув голову й промовив:
– Кар, кар! Добр-р-рого дня!
Він намагався вимовляти слова якомога розбірливіше, бо хотів бути ввічливим. Потім він поцікавився, чому вона сама-самісінька блукає білим світом.
Герда добре знала, що означає «сама-самісінька». Тож вона розповіла крукові про свої пригоди і запитала, чи не бачив він Кая.
Крук дуже серйозно кивнув головою і мовив:
– Можливо, й так, – цілком можливо.
– Невже! Ви й справді його бачили? – закричала Герда й на радощах кинулась цілувати крука.
– Спокійно, спокійно, – відказав крук. – Певно, що бачив. Думаю, це міг бути Кай. Але в такому разі він про тебе зовсім забув, адже він зараз у принцеси.
– Він живе у принцеси? – здивувалась Герда.
– Так, слухай, – відповів крук. – Але мені дуже важко розмовляти твоєю мовою. Якби ти говорила моєю, воронячою, я б міг тобі все до пуття пояснити. Ти знаєш воронячу мову?
– На жаль, я її ніколи не вивчала, – сказала Герда. – Але моя бабуся розуміла її й подеколи говорила на ній зі мною. Шкода, що я не знаю воронячої.
– Ну, то пусте, – заспокоїв дівчинку крук. – Поясню, як зможу, хоч би й не дуже до ладу.
І крук заходився розповідати Герді історію, яку чув.
– У нашому королівстві живе принцеса, настільки розумна, що прочитала всі газети на світі, ну, і забула їх теж, хоча вона й розумна. І ось якось вона сиділа на своєму троні, який – кажуть люди – не настільки то й зручний, як про нього думають. Так от, принцеса сиділа й почала наспівувати пісеньку, що починається словами: «І чому б мені не вийти заміж?»
– Справді, чому б не вийти? – мовила вона і твердо вирішила вийти заміж одразу, як знайде нареченого. Її обранець має знати, що й коли казати, і не бути надміру пихатим, бо це занудно.
Тож принцеса ударила в барабан і скликала свій почет. І коли фрейліни почули про ці наміри, то дуже зраділи.
– Ми страшенно раді чути це, – сказали вони, – ми вже давно про це балакали.
Тут крук зупинив розповідь.
– Усе, що я кажу, – щира правда, повір мені. Моя кохана служить у палаці придворною пташкою – вільно ходить, де собі забажає. Вона й розповіла мені цю історію.
Звісно, кохана крука була вороною, адже кожен шукає собі пару на власний штиб.
– Газети без зволікань опублікували принцесине оголошення. Там ішлося про те, що кожен привабливий юнак може вільно прийти до палацу й поспілкуватись із принцесою. І ті з претендентів, що зарекомендують себе як найбільш красномовні й не нітитимуться від пишноти палацу, отримують можливість позмагатись за право стати чоловіком принцеси. Так-так, можеш мені повірити, це така ж правда, як те, що я сиджу тут, – крук вів свою оповідь далі. – Людей напхалася сила-силенна. Претендентів було так багато, що годі проштовхнутись, але все одно ні першого, ні другого дня гідних не знайшлося. Всі були героями, поки стояли надворі, – говорили так, що не переслухати. Але тільки-но вони заходили до палацової брами і бачили охорону в срібних мундирах, а потім лакеїв у золотих лівреях на сходах, та ще й велику пишну залу, як їм ніби мову одтинало. І коли вони стояли перед троном, де сиділа принцеса, єдине, на що вони були здатні, – повторювати останні вимовлені нею слова. А принцесі, звісно, не було від того втіхи. Складалося враження, ніби вони перебували під дією якихось гальмівних чарів, що діяли в палаці, адже дар мовлення повертався до них тільки тоді, коли вони виходили на вулицю.
