Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Від брами міста до палацу тягнулась довжелезна черга з претендентів на руку й серце принцеси. Я і сам ходив подивитись на них, – сказав крук. – Вони були голодні й хотіли пити, бо не мали звідки взяти бодай склянку води. Наймудріші взяли з собою кілька скибок хліба з маслом, але з сусідами не ділилися. Претенденти думали так: якщо принцеса побачить їх знеможеними, вони матимуть більше шансів на перемогу.
– А Кай? Розкажи мені про Кая! – попрохала Герда. – Він був у цьому натовпі?
– Не поспішай так, ми вже дійшли до нього. Це сталось на третій день. Без коней, не в кареті, а пішки, зате з відчуттям власної гідності до палацу крокував один хлопчина. Його очі сяяли, як твої; він мав чудове довгасте волосся, але вбраний був у дуже пошарпаний одяг.
– Це був Кай! – радісно сказала Герда. – О, я нарешті знайшла його! – і дівчинка заплескала в долоні.
– У нього на спині був маленький ранець, – додав крук.
– Та ні, в нього з собою були тільки санчата, – заперечила Герда, – адже він зник разом із ними.
– Може, й так, – погодився крук. – Я дуже не приглядався. Але я знаю від своєї коханої, що він увійшов до палацової брами, побачив охорону в срібних мундирах, і лакеїв у золотих лівреях, що стояли на сходах, але не знітився ані на крихту. «Певно, це дуже стомлює – весь час стояти на сходах, – промовив він. – Я ліпше увійду». Зала сяяла від запалених свічників. Радники й посли ходили босі, а в руках тримали позолочений посуд. Коли він увійшов, його черевики голосно рипнули, але це його теж не збентежило.
– Це точно Кай, – сказала Герда. – У нього були нові черевики, я чула, як вони риплять, коли він заходив до бабусиної кімнати.
– Вони й справді рипіли, – погодився крук, – навіть коли він сміливо зайшов до покоїв принцеси, де вона сиділа на перлині завбільшки з колесо від прядки. Там були присутні всі її фрейліни зі служницями й усі лицарі з прислужниками; та ще й кожна служниця мала біля себе власну покоївку, а кожен лицарів прислужник стояв поруч із власним пажем. І весь цей почет колом оточив принцесу, і чим ближче вони стояли до дверей, тим більше цим пишались. Неповороткі пажі, яких ніколи не докличешся, дуже гордо стояли біля самих дверей.
– Оце так зібрання, – похитала Герда. – А що ж Кай? Він завоював серце принцеси?
– Якби я не був круком, – зізнався співрозмовник дівчинки, – я й сам би з нею одружився, незважаючи навіть на те, що я вже заручений. Але, мушу відзначити, що й він говорив так само вишукано, як я (коли, звісно, балакаю воронячою мовою). Про це мені розповіла моя кохана. Він почувався цілком вільно й створив приємне враження, до того ж сказав, що прийшов сюди не свататись до принцеси, а послухати її мудру бесіду. Словом, вони сподобались одне одному.
– О, це й справді був Кай, – сказала Герда. – Він такий розумник; він навіть уміє подумки додавати й віднімати, а ще знає дроби. Скажи, ти зможеш провести мене до палацу?
– Це не так просто, як хотілося б, – відповів крук. – Але я можу попросити про допомогу в моєї коханої. Може, вона щось порадить. Але, гадаю, дістати дозвіл, щоб потрапити до палацу, для такої маленької дівчинки, як ти, буде дуже складно.
– Звісно. Але я певна, що з дозволом проблем не буде, – сказала Герда. – Щойно Кай дізнається, що я тут, він одразу ж прийде і забере мене.
– Що ж, тоді чекай мене тут, біля огорожі, – сказав крук, кивнув головою на прощання і полетів.
Коли він повернувся, уже звечоріло.
– Кар, кар, – звернувся крук до Герди. – Моя кохана передавала тобі вітання, а ще послала ось цей клунок. Вона взяла його на кухні, тут є хліб, – ти ж, напевно, зголодніла. Увійти до палацу через парадний вхід ти не зможеш. Охорона в срібних мундирах і лакеї в золотих лівреях тебе не пустять. Але не плач, ми придумаємо щось інше. Моя кохана знає потайні сходи, що ведуть до спальних покоїв, а ще вона зможе дістати ключ.
Вони увійшли до саду широкою алеєю, де з дерев опадало листя, і бачили, як у палаці поступово гасять світло. Крук провів Герду до чорного входу – двері були прочинені.
Сердечко Герди гупало так, наче хотіло вискочити з грудей. Вона відчувала тривогу й нетерпіння, ніби збиралась зробити щось заборонене. Але понад усе їй хотілося знайти Кая. «Це мусить бути він, – думала дівчинка, – адже в нього теж ясні очі й довге волосся». Вона уявляла собі його усмішку – так він усміхався до неї, коли вони разом сиділи у трояндовому садочку. Він точно зрадіє, коли побачить її і почує, який довгий шлях вона здолала, розшукуючи його, і коли дізнається, як сумували всі вдома, коли він не повернувся. Дівчинка почувала і величезну радість, і страх. Вони вже стояли на сходах, і зверху в таємній кімнаті горіла лампа. Там їх чекала приручена ворона, вона крутила головою з боку в бік і пильно придивлялась до Герди. Дівчинка зробила граційний реверанс, як її навчала бабуся.
– Мій наречений розповідав про тебе багато хорошого, дівчинко, – промовила приручена ворона. – Твоя історія дуже зворушлива. Бери лампу, а я піду поруч із тобою. Нам треба йти прямо, і, гадаю, ми нікого не зустрінемо.
– Мені здається, що нас хтось переслідує, – сказала Герда. Їй здалось, ніби щось ковзнуло біля неї, наче тінь, й після цього по стіні біля неї плавно почали рухатись коні з примарними вершниками.
– Це просто сни, – заспокоїла дівчинку ворона. – Вони приходять, щоб полювати на думки великих людей. І все ж для нас це краще – буде безпечніше роздивитись їх сонних. Я сподіваюсь, що коли ти виростеш у славі й пошані, твоє серце лишиться благородним.
– Я в цьому переконаний, – відгукнувся крук.
Вони увійшли до першої зали. Стіни були оббиті рожевим атласом із вишитими на ньому квітами. Їх і далі переслідували примарні тіні, але рухалися вони так швидко, що Герда не могла розрізнити постаті шляхетних людей. Кожні наступні покої були ошатніші, ніж попередні, – розкіш палацу просто приголомшувала. Зрештою вони дістались до спальні. Запона над ліжками була зроблена у вигляді великої пальми зі скляними листками, виготовленими з найдорожчого кришталю. У центрі кімнати стояли два ліжка, що нагадували лілії. Вони розходились від золотого стебла. На одному, що скидалось на білу лілію, лежала принцеса. Інше нагадувало червону лілію, і на ньому Герда сподівалась побачити Кая. Дівчинка відхилила одну червону пелюстку й побачила силует сплячого. О, це напевно Кай! Герда досить голосно промовила його ім’я і піднесла лампу ближче, щоб роздивитись. Кімнатою гарцювали примарні тіні верхи на конях. Хлопець прокинувся і повернув голову. Це був не Кай! Принц нагадував його статурою, адже так само був юний і вродливий. Принцеса визирнула зі свого ліжка й поцікавилась, що сталося. Герда розплакалась і розповіла свою історію, а крук і ворона допомогли їй у цьому.
– Бідолашне дитя, – промовили принц і принцеса. Потім вони похвалили крука з вороною і сказали, що вони не сердяться за їхній учинок. Цього разу вони заслужили на винагороду – але щоб більше таке не повторювалось.
– Що вам хочеться? – запитала принцеса. – Ви б воліли опинитись на свободі, чи, може, хочете обоє посісти посаду приручених птахів, а на додачу отримувати все, що заманеться, з палацової кухні?
Крук і ворона поклонились і щиро попрохали дозволу отримувати стабільне утримання. Адже вони мусили подбати про старість, коли добувати собі харчі стане важко.
Тоді принц зліз зі свого ліжка і запропонував Герді вмоститись у ньому й поспати. Дівчинка з радістю лягла. Вона склала свої руки й подумала: «До мене всі такі добрі – і люди, й птахи». Потім вона заплющила очі й поринула в солодкий сон. Уві сні до неї прилетіли примарні тіні, й вони нагадували янголів, а один із них тягнув санчата, на яких сидів Кай і кивав їй. Але все це був тільки сон, що розвіявся, щойно дівчинка прокинулась.
Наступного дня її вдягнули у вбрання з шовку й оксамиту. Принцеса запропонувала Герді погостювати у палаці кілька днів – відпочити й розважитись. Але дівчинка просила тільки про одне: щоб їй дали пару черевиків, а ще коляску, запряжену конем, щоб вона могла мандрувати світом, шукаючи Кая.
