Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович (читаем книги онлайн TXT) 📗
По-різному можна оцінювати урядування В.-К. Острозького в Київському воєводстві. Дехто наголошує, що він недостатньо приділяв уваги укріпленню Києва, боротьбі з татарськими нападами тощо. Частково ці закиди є справедливими. Дійсно, увага князя більше була зосереджена на його волинських маєтностях і не часто бував він на Київщині. Та це лише один бік медалі. Усе ж за часів В.-К. Острозького в Київському воєводстві спостерігалося певне господарське піднесення, поступово йшло освоєння нових земель. У результаті цього воєводство перетворилося на одного з найбільших виробників зернових, які йшли на експорт у Західну Європу. Набирало тут силу козацтво, яке з часом стало домінуючою силою в цьому регіоні. Зрештою, за часів Василя-Костянтина Київ почав формуватися як значний релігійно-культурний осередок України. І здійснювалося це не без сприяння В.-К. Острозького.
Будучи одним з провідних представників політичної еліти Великого князівства Литовського, Василь-Костянтин не міг стояти осторонь такої події, як Люблінська унія 1569 р. На жаль, в українській історичній літературі ця подія подається однобічно, часто в негативному плані. Йдеться переважно про те, що унія відкрила широкі можливості для польської й католицької експансії на українські землі.
Насправді ж ця подія була складним явищем. І тому не слід, оцінюючи її, застосовувати тенденційний однобічний підхід. Зближення Королівства Польського й Великого князівства Литовського почалося ще в кінці ХIV ст., коли була укладена Кревська унія (1385 р.). Відтоді королі польські, як правило, водночас були великими князями литовськими. Щоправда, Велике князівство Литовське жило за своїми законами, відмінними від законів польських, і зберігало статус самостійної держави.
Король Сигізмунд ІІ Август прагнув ще більше зблизити ці політичні утворення, створити державу федеративного типу. Однак такі дії викликали спротив з боку провідних політичних кланів Великого князівства Литовського, зокрема князів Радзивіллів, які боялися втратити свої привілеї. У 1569 р. король, він же й великий князь Литовський, скликав у Любліні сейм, де були представлені як польські, так і «литовські» депутати і де мало вирішитися питання унії.
Т. Кемпа, який детально вивчив матеріали сейму і позицію на ньому В.-К. Острозького, вважав, що для князя належність Волині, а відповідно і його володінь, до Великого князівства Литовського чи до Королівства Польського була справою другорядною, головним для нього було збереження своїх маєтностей, станових привілеїв, а також привілеїв православної церкви. Таку позицію займала і його дружина. Перед від’їздом В.-К. Острозького до Любліна на сейм вона ніби сказала йому: «Шануй своє становище і свій та предків своїх княжий маєстат, не зважай, що я в тебе полька». Чи прозвучали насправді ці слова, чи це лише гарна легенда, сказати щось певне не можемо.
Князь намагався тримати дистанцію як до «литовців», що не хотіли унії, так і до польських делегатів, котрі форсували створення єдиної держави. Події розвивалися драматично. У ніч з 28-го на 29 лютого 1569 р. чільні представники «литовської» делегації таємно виїхали з Любліна. Частина руських делегатів, у тому числі В.-К. Острозький та Стефан Збаразький, залишилися в місті, але не виявляли себе на сеймі. Василь-Костянтин навіть проігнорував зустріч з королем, заявивши, що не може представляти «литовську» делегацію, до того ж почувається хворим. Шостого березня він залишив Люблін і подався до Тарнова під приводом хвороби своєї дружини, запевнивши при цьому Сигізмунда Августа, що при потребі негайно повернеться.
А тим часом польські делегати підняли питання про прилучення до Королівства Польського Підляшшя та Волині. З часом постало питання й про приєднання Київського й Брацлавського воєводств. Лідер «литовських» самостійників князь Миколай Радзивілл Рудий негайно скликав нараду «литовців» та русинів у Вільно. Однак В.-К. Острозький та значна частина руських можновладців туди не поїхали. Король, зробивши хід у відповідь, видав універсал з вимогою делегатам негайно прибути на сейм у Люблін під загрозою позбавлення посад та конфіскації володінь. В.-К. Острозький відмовився приїхати до Любліна, як і до Вільно, заявляючи про свою хворобу.
Волинські делегати на Люблінському сеймі, частина з яких були клієнтами Василя-Костянтина й діяли узгоджено з ним, заявили, що не будуть вирішувати питань без «литовських» делегатів. Сам В.-К. Острозький свідомо відтягував свій приїзд на сейм, хоча Сигізмунд ІІ Август кілька разів призначав «кінцевий термін» прибуття делегатів. Лише під тиском короля і погроз конфіскувати маєтки руські можновладці (практично одночасно, що свідчить про узгодженість їхніх позицій) прибули до Любліна. З-поміж них був і В.-К. Острозький. Сталося це 23 травня.
Наступного дня відбулися своєрідні «політичні торги» між королем і руськими, власне українськими, можновладцями. Останні висунули дві головні вимоги: збереження традиційного особливого статусу руських князів, а також збереження привілеїв православної церкви. Сигізмунд ІІ Август прийняв ці умови. Після цього руські магнати підписали акт про входження Волинського, Київського та Брацлавського воєводств до Корони Польської. Підляшшя було інкорпороване ще до того. Двадцять п’ятого травня король видав універсал про це приєднання з наказом шляхті означених земель присягнути на вірність Короні Польській. Інакше їхні володіння можуть бути конфісковані.
Після такої «зради» руських делегатів «литовці» змушені були піти на компроміс і погодитися на унію. Велике князівство Литовське (правда, тепер уже без більшої частини українських земель) разом з Короною Польською створили одну державу, яку часто в літературі іменують Річчю Посполитою.
Формально руські можновладці (а з-поміж них і В.-К. Острозький) нічого не втрачали. Вони разом зі своїми землями перейшли з однієї державно-політичної структури в іншу, зберігши при цьому свої привілеї. Більше того, саме після Люблінської унії спостерігається новий спалах князівської потужності. «Княжата головні» спрямовують свою енергію на закріплення позицій у регіонах, де знаходилися їхні маєтки. Вони перетворюють свої володіння на «держави», стаючи там повними господарями. Навіть відмовляються виконувати королівські й сеймові постанови. Князі розширюють свої володіння далі на південь і схід – степові території України, освоюючи пустки і скуповуючи землю в дрібної шляхти. Вони відразу перебирають на себе або на своїх родичів місцеві посади старост. Наприклад, В.-К. Острозький перебирає на себе староство Білоцерківське, яке згодом передає сину Янушеві. Януш же тримав також староства Богуславське, Канівське, Корсунське, Переяславське, Черкаське. Посади старост давали можливість контролювати перерозподіл землеволодінь у регіоні й забезпечували чималі прибутки.
Ця інвазія руських, переважно волинських, можновладців на землі Центральної України, яка підтримувалася урядовими колами Корони Польської, мала як свої позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, йшло освоєння нових земель, та з другого – спостерігалося витіснення звідси дрібних землевласників, зокрема козаків. Звідси конфлікти між козаками й переважно руськими, а не польськими (!) землевласниками. Ці конфлікти виливалися в козацькі повстання, кульмінацією яких можна вважати Хмельниччину. Пригадаймо, що перше велике повстання українських козаків під проводом К. Косинського було спрямоване не проти поляків, а проти своїх же князів Острозьких, а головний суперник Богдана Хмельницького, «гроза козаків» Єремія Вишневецький, був не польським, а руським князем, родові володіння якого знаходилися на Волині.
На жаль, не всі домовленості, укладені під час Люблінського сейму 1569 р., виконувалися. Зокрема, це стосувалося збереження привілеїв православної церкви. Після унії спостерігаємо поступову втрату православними своїх позицій в Україні та Білорусії. Але чи була винна в цьому лише Люблінська унія? Звісно, урядові кола Речі Посполитої проводили прокатолицьку політику. Однак чи мала б ця політика поважні наслідки без підтримки її руськими можновладцями? Адже останні – про це вже йшлося – були майже абсолютними господарями у своїх володіннях.
