Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович (читаем книги онлайн TXT) 📗
Формально крапку в передачі частки Острожчини сім’ї Василя-Костянтина поставив заповіт Гальшки, даний у Турові 16 березня 1579 р. Згідно з цим документом, княгиня передавала свої маєтності після смерті синам свого дядька – Янушу, Костянтину, Олександру. Проте тут був один нюанс: як уже йшлося, ці маєтності були заставлені В.-К. Острозькому, який фактично володів ними. Тобто цей заповідний запис міг означати лише те, що після смерті Василя-Костянтина вони перейдуть до його синів. Цікаво, що в заповіті Гальшки вперше згадана академія Острозька. На її потреби, а також на шпиталь і на монастир Святого Спаса біля Луцька княгиня жертвувала 6 тисяч грошей лічби литовської – на той час доволі значну суму. Невдовзі після цього Гальшка померла. Точна дата її смерті невідома, але дослідники припускають, що це сталося в 1582 році.
Таким чином, В.-К. Острозький, зосередивши у своїх руках спадщину свого батька та Яна Тарновського, став найбагатшою людиною Речі Посполитої. Згодом про його багатство почнуть складати легенди, про те, як щедро тратив князь гроші, в тому числі й на непотрібні витребеньки. Однак, як це часто буває в легендах, у цих розповідях є чимало вигадок і перебільшень.
Незважаючи на величезне багатство, «вага» князя в політичному житті Речі Посполитої не була співмірною його статкам. Це ніби є ще одним доказом того, що в політиці не завжди гроші відіграють головну роль. І обставини життя, і виховання, й освіта не зробили з Василя-Костянтина «великого політика». Він віддавав перевагу облаштуванню власного князівства перед політичною грою в Речі Посполитій. Зрештою, у великих політичних іграх він не завжди поводився вміло і не завжди йому фортунило.
Щоправда, назвати його маргінальним політиком не можна. У середині 70-х рр. ХVI ст., після смерті короля Сигізмунда Августа, який не залишив після себе спадкоємця, відбулися в короткому часі двоє виборів королів. Спочатку обрали на престол француза Генріха Валуа, який швидко втік до Франції, а потім – угорця Стефана Баторія. У період безкоролів’я серед можливих претендентів на корону називалося й ім’я В.-К. Острозького. Однак його кандидатура була малореальною – тим більше, що він дотримувався православного віровизнання.
І все ж, на нашу думку, ці малореальні претензії на королівське достоїнство, підігріті відповідними чутками, не могли не вплинути на В.-К. Острозького. Він починає демонструвати свої «королівські амбіції» – правда, не стільки на загальнодержавному рівні, скільки на рівні місцевому, українському.
Так, князь замовляє пишний скульптурний надгробок у ренесансному стилі для свого батька, похованого в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (цей надгробок зберігався в соборі до 1941 р., допоки цей храм не був підірваний). Слід зазначити, що в православній церкві не існувало традиції встановлення подібних надгробків. Та річ не тільки в цьому. На надгробку Костянтин Іванович зображений з короною. Звісно, цю корону можна потрактувати як князівську, а не королівську. Але в той час надгробки з короною робилися переважно для королів. Споруджуючи надгробок, Василь-Костянтин робив це не лише для батька, але, в певному сенсі, й для себе. Він ніби хотів підкреслити особливий статус князів Острозьких.
Порівняння Василя-Костянтина з монархами, натяки на його монархічне достоїнство часто-густо трапляються в панегіричній літературі, яка створювалася на замовлення князя. У відомій Острозькій Біблії вміщена передмова, де Василь-Костянтин ніби порівнюється з римським імператором Костянтином. Поширеною стає версія, що предком Острозьких був король Данило Галицький. Зокрема, вона знайшла свій яскравий вияв у згадуваній поемі С. Пекаліда «Про Острозьку війну…». Таким чином утверджувалася думка, що представники цього роду можуть претендувати на монарше достоїнство.
У листах В.-К. Острозький писав: «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині». У той час так себе іменували суверенні правителі, наголошуючи на тому, що їм влада дається не від світської особи (хай навіть найвищої в соціально-політичній ієрархії – короля, імператора), а з ласки Божої.
Цікавими в цьому контексті є різноманітні легенди про царя Наливая. Власне, Семерій Наливайко (для більшості відомий він як Северин) є чи не найяскравішою і водночас чи не найзагадковішою фігурою української історії кінця ХVІ ст. Про нього складали легенди, борців проти церковної унії навіть іменували наливайківцями, а православну церкву в Україні на початку ХVII ст. називали церквою наливайківською. С. Наливайко став однією з головних фігур козацького міфопростору. Він фігурує в козацьких літописах, відомій «Історії русів».
Однак насправді про історичного С. Наливайка ми знаємо не так багато. Сім’я Наливайків після смерті свого глави ніби перебралася в Острог під покровительство В.-К. Острозького. Старший брат Семерія, Даміан (Дем’ян) навіть зробив блискучу кар’єру при дворі князя, ставши однією з центральних фігур Острозького релігійно-культурного осередку. Не виключено, що Семерій навчався в Острозькій академії. Його листи, які дійшли до нас, зокрема до короля Сигізмунда ІІІ Вази, показують, що людина, котра надсилала їх, мала відносно високий на той час рівень освіченості.
Семерій, певно, не захотів зробити кар’єру священика та інтелектуала, як його брат. Він, за власним свідченням, вирішив податися на Січ. Перебування на Запорожжі тоді розглядалося молодими людьми як своєрідна школа військового мистецтва. До цієї школи їхали вчитися не лише простолюдини, а й вихідці зі шляхетських і навіть князівських родин. Після перебування на Січі, за свідченням знову ж таки Семерія, він повернувся в Острог і служив у надвірному війську В.-К. Острозького. Ця служба припала десь на кінець 80-х – початок 90-х рр. ХVI століття.
Семерій виходить на військово-політичну арену як відносно самостійна фігура в 1594 р. Тоді він формально полишає службу у князя В.-К. Острозького й організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. На чолі козацьких загонів С. Наливайко у 1594—1595 рр. здійснив походи в Молдавію, а також на землі у гирлі Подунав’я, які контролювалися турками. Робилися ці походи при домовленостях з австрійським імператором Рудольфом ІІ і підтримувалися Римським Папою. Імовірно, вони мали підтримку й з боку князя В.-К. Острозького. Адже ці походи стримували експансію татар і турків на землі України. А це об’єктивно було в інтересах волинського можновладця. Показово, що військо своє С. Наливайко збирав у маєтностях князя. Треба мати на увазі й те, що в той час Острозькі підтримували контакти з австрійським імператорським двором, а в плані політичному дотримувалися проавстрійської орієнтації.
На превеликий жаль, до нас не дійшов той обсяг документів, які б пролили світло на діяльність С. Наливайка. Але ті, що збереглися, та й сама логіка речей свідчить на користь того, що Семерій став учасником антитурецької політичної гри, котру вели князі Острозькі (Василь-Костянтин, його син Януш) та імператорський двір Рудольфа ІІ. У той час Річ Посполита намагалася дотримуватися нейтралітету з Туреччиною. Князі Острозькі, вступивши у відкритий конфлікт із турками, могли мати немалі проблеми з керівництвом своєї держави. Тому вдалися до таємної гри, давши можливість своєму вірному слузі набирати військо, яке б могло здійснювати походи проти турків на боці австрійського імператора.
Навесні 1594 р. поширилися чутки про підготовку великого татарського походу, який мав пройти українськими землями. С. Наливайко, щоб стати на заваді цьому походу, зібрав «свавільне» військо чисельністю близько двох тисяч чоловік. Звісно, було там чимало людей, які хотіли спробувати військового щастя, сподіваючись на добру здобич. Хоча, згідно із заявами Семерія, були там і люди, що служили Речі Посполитій, тобто професійні воїни.
Протягом 1594—1595 рр. Семерій разом зі своїми «свавільними козаками» здійснював походи на турецькі землі. Проте в осінньо-зимовий період разом зі своїм військом «осідав на лежах» (переважно на Поділлі, Поліссі й Білорусії), грабуючи місцевих шляхтичів. Така діяльність, звісно, викликала незадоволення серед шляхетських кіл Речі Посполитої.
