Богдан Хмельницький - Коляда Ігор (серии книг читать бесплатно .txt) 📗
Перемога українського війська була повною. Вона струснула всю Польсько–Литовську державу. Шляхта почала масово тікати за Віслу, до Торуня й Гданська. А Богдан Хмельницький уже 15 вересня вирушив із табором до Старокостянтинова. Ранком наступного дня козацькі полки розпочали штурм Старокостянтинова, де зачинилося близько 1 тис. німецьких піхотинців. Майже всі вони були знищені. Після цього гетьман відправив частину захопленої здобичі та гармат за Дніпро.
Зрозуміло, що перед гетьманським урядом гостро постало питання вироблення плану наступних дій. Уперше в історії не лише Національно–визвольної війни, а й України в цілому виникли сприятливі умови для визволення з–під іноземного гноблення всіх земель українського народу та об'єднання їх у межах єдиної незалежної держави.
На кінець 1648 р. внаслідок вирішальних перемог козацьких військ під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями величезна територія України, від Запорозької Січі на півдні до Стародуба і Новгорода–Сіверського на півночі, була звільнена від польського панування. Королівська адміністрація ліквідовувалась також на Правобережній Україні та в Галичині. За цих обставин на перше місце висунулося питання про створення нових органів влади. В основу перетворень, що здійснювалися на Україні, було покладено традиції Запорозької Січі. Вся територія звільнених українських земель розділялася на полки й сотні, які одночасно ставали й адміністративними, і військовими одиницями. Формально вся повнота влади належала загальновійськовій раді. Але з часом, у міру зміцнення влади козацької старшини, всі головні питання життя Війська Запорозького, як правило, почала розв'язувати більш вузька старшинська рада. В її компетенцію входили військово–політичні питання, здійснення адміністративних перетворень, ведення господарських справ, зовнішньополітичні відносини.
В Україні поступово утворилася своєрідна ієрархія військово–адміністративної влади у складі генерального обозного, судді, осавула, писаря, бунчужного і хорунжого. На місцях прерогатива вирішення тих чи інших питань належала полковникам. Увінчувала цю піраміду посада гетьмана.
Варто підкреслити, що він зосереджував у своїх руках необмежену владу. Про це збереглося немало свідчень. Альберто Віміна, наприклад, називає Б. Хмельницького «справжнім государем». Усвідомлював своє особливе становище і сам гетьман. У 1649 р. російським послам він говорив: «Повелінням Божим останньому серед людей мені велено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні сій начальником бути і над ляхами і над Литвою перемогу мати». Послам Речі Посполитої Киселю і Смяровському він прямо заявив у січні 1649 p., що є «єдиновластителем і самодержцем Русі». Цікаво, що ці нові тенденції у функціонуванні державного апарату добре бачили і маси рядового козацтва. «Хмельницький ні зі старшиною, ні з черню ніде не радиться. Сам і управляє з Виговським», — говорили прості козаки.
Гетьман був главою й правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандувачем, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали.
Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів і торгівлі та з податків.
Академік В. Смолій підкреслив одну деталь, характерну для Б. Хмельницького як політика: гетьман добре орієнтувався в етнічній ситуації, яка існувала тоді в Україні, де жили представники різних народностей і віросповідань. Його політична лінія в цьому непростому питанні відрізнялася великим тактом і терпимістю. Так, щодо католиків, які прихильно ставилися до повстанців, не чинилось ніяких репресій. Відомо також, що у зверненні до польського селянства (1651) гетьман обіцяв «звільнити… всіх від повинностей і робіт». У подальшому він заявляв, що «непристойна і тяжка справа, коли хто силує неохочих до своєї віри».
(Від редакції. Слід зазначити, що історія Хмельниччини мала і трагічні сторінки. Так, після перших перемог при Жовтих Водах та під Корсунем загони селян та міських жителів свій соціальний гнів часто–густо спрямовували проти пересічних представників польського та єврейського населення. Брали в цьому участь і козаки (загони М. Кривоноса, І. Ганжі та ін.). Ці жорстокі та кровопролитні прояви народного гніву не могли не нести за собою тисячі жертв. Єдиного погляду на роль Богдана Хмельницького в цих подіях немає. Одні дослідники стверджують, що він, знаючи про масштаби кровопролить, намагався зупинити цю трагедію. Деякі джерела свідчать про гострі суперечки та конфлікти між гетьманом та М. Кривоносом і навіть про те, що гетьман мав намір судити останнього за жорстокі дії по відношенню до польського та єврейського населення. Деякі інші дослідники напряму звинувачують гетьмана у непротидії цим спалахам народного насильства.)
Отже, Б. Хмельницький стояв біля джерел створення Української держави, якій були властиві свої етнічні риси. Безумовно, гетьману слід було подолати значні труднощі, перш ніж він відійшов від традиційних поглядів «козацького автономізму» до ідеї створення незалежної власної держави. Реалізована у вигляді стрункої системи органів влади, господарських, фінансових, політичних і судових атрибутів, вона показала життєздатність і великі перспективи для свого розвитку.
Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. Її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно–визвольних змагань її чисельність сягала 100–150 тис. осіб.
На спільній платформі боротьби проти панування Речі Посполитої і національно–релігійного гноблення об'єдналися різні соціальні верстви — козацька старшина, українська шляхта, православне духовенство і, безперечно, міщани, селянство і рядове козацтво. Це був соціально неоднорідний табір, усередині якого існували гострі суперечності, котрі часто–густо виливалися у прямі конфлікти. Заслуга Б. Хмельницького полягала в тому, що за найскладніших внутрішньо– і зовнішньополітичних обставин він зумів підтримувати відносну стабільність і в інтересах загальнонародної справи не допустив розколу повстанської армії на протиборствуючі угруповання.
Існували також суперечності й усередині козацької старшини — панівного на той час стану. Частина представників гетьманської адміністрації, в першу чергу вихідці із шляхти (І. Виговський, П. Тетеря та ін.), прагнули до швидкого збагачення, придбання земель й залежних селян. Інша група обстоювала в цих питаннях радикальнішу позицію і не бажала допустити феодалізації козацької старшини, перетворення її на поміщиків та поновлення феодального землеволодіння у великих розмірах. Спираючись на збройну силу народу, М. Кривоніс, Д. Нечай та деякі інші полковники часто у розв'язанні соціальних питань ішли далі самого Б. Хмельницького.
На різних етапах Національно–визвольної війни гетьман проводив гнучку й диференційовану соціальну політику. У головному й визначальному питанні про землю він вважав, що необхідно зберегти дрібне церковне землеволодіння і не допустити відродження великих поміщицьких «латифундій». Не випадково протягом 1648–1653 pp. канцелярія Б. Хмельницького видала всього 17 універсалів, що підтверджували право шляхти на маєтки, і лише чотири універсали, згідно з якими вона наділялась новими землями. Козацька старшина за цей час не одержала жодного з таких універсалів. Результативність боротьби козацьких мас була такою, що навіть у перші післявоєнні роки представники гетьманської адміністрації не могли скористатися наданими їм царським урядом грамотами на земельні володіння. Переяславський полковник П. Тетеря в 1657 р. просив чиновників Посольського приказу не розголошувати змісту цих грамот. «А толко де в войске про то сведают, — казав він, — что они писарь (I. Виговський. — Авт.) с товарыщи упросили себе у царского величества такие великие маетности, и их де всех тотчас побьют, а учнут говорить: они де всем войском царскому величеству служили и за него государя помирали, а маетности выпросили себе одни они писарь с товарыщи».
