Степан Бандера - Частій Р. В. (электронные книги без регистрации TXT) 📗

Перед німцями, які схилялися до необхідності співпраці з ОУН, виникала дилема: яку саме фракцію підтримувати – помірних, але слабкіших «мельниківців» чи діяльних, численніших, але погано ними контрольованих «бандерівців»? Боротьба за підтримку німців ще більше загострила протистояння двох фракцій: кожна вважала себе єдиним представником українського народу.

За наказом заступника начальника відділу абверу-II Е. Штольца обидві групи («мельниківці» та «бандерівці») готували майбутніх поліцаїв, розробляли плани «повстання українців» відразу ж після нападу Німеччини на Радянську Росію, «щоб підірвати найближчий тил радянських військ і переконати світову спільноту в розкладанні радянського тилу» [9]. Кожній фракції також дозволили створити свій «уряд».

У червні 1941 року приготування, що курирувалися особисто фельдмаршалом Кейтелем, були закінчені. Бандерівські бойовики, передусім батальйон «Нахтігаль», були одягнені в нацистську форму з єдиною відмінністю: синьо-жовтими смужками на погонах. В урочистій обстановці батальйон склав фюрерові присягу на вірність «до крові».

Керівництво ОУН(б) планувало, що з приходом до України легіони ОУН мають стати зародком самостійної національної армії. 30 червня 1941 року, відразу ж після відходу більшовиків, виконуючи рішення Проводу ОУН, батальйон «Нахтігаль» увійшов до Львова з метою організації Національних зборів, які тут же в будівлі, де розташовувалося відділення «Просвіти», проголосило «Акт відновлення Української Державності». Голова Національних зборів Ярослав Стецько був уповноважений створити Тимчасовий уряд для організації українських владних структур. ОУН(б) не тільки обійшла німців, але і намагалася переконати перелякане українське населення (спершу небезуспішно), що діє зі схвалення Берліна.

При цій історичній події були присутні близько ста визначних представників від усієї України, а також майбутній патріарх УАПЦ [10] Й. Сліпий. Історичний момент благословили все ще живі ієрархи українських церков, наприклад Андрей Шептицький, митрополит УГКЦ [11]. Проголошення незалежності було передане по радіо для всього українського народу і світу.

Акт 30 червня 1941 року засвідчив світу, й зокрема Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і оборонятиме її від кожного, хто посміє позбавити Україну свободи.

Частиною, спільною для обох фракцій ОУН, стратегії – ставити німців перед фактом, що відбувся, – стали їхні спроби створити органи місцевої адміністрації в окупованих районах України. Для цього було зібрано близько двох тисяч членів ОУН, переважно «бандерівців», які, розбившись на похідні групи, мали йти слідом за німцями, що наступали в глиб України. На місцях члени цих груп виявляли згодних до співпраці з ними українців і формували з них місцеву адміністрацію.

Тим часом ОУН(м), яка утримувалася від конфронтації з німцями, спробувала отримати вигоду з дій своїх супротивників, неузгоджених із вищим німецьким керівництвом. Андрій Мельник написав листи Гітлеру і генерал-губернатору Франку, в яких серед іншого мовилося, що «бандерівці поводяться негідно і створили без відома фюрера свій уряд». Хоча, як уже наголошувалося, існувала принципова згода на формування уряду для кожної групи, єдиною умовою було тільки те, що до складу уряду мали увійти представники обох фракцій. Але при цьому, звичайно ж, не малося на увазі, що цей уряд представлятиме самостійну і незалежну державу. А в мельниківських газетах «Наступ», «Український вісник» і «Сурма» піднялася хвиля обурення тим, що до «уряду» не запросили нікого з ОУН(м). Утім, за декілька місяців «мельниківці» втратили прихильність нацистів.

Німцям «самостійна Україна» була не потрібна. Гітлер доручив Гіммлеру терміново ліквідувати «бандерівську диверсію». До Львова негайно прибула команда СД і спецгрупа гестапо для «ліквідації змови українських самостійників». Прем’єру Стецькові було поставлено ультиматум: визнати недійсним «Акт відновлення Української Державності». Після рішучої відмови Стецько і ще декілька членів уряду були арештовані. Провідник ОУН Бандера був схоплений у Кракові. Українська Самостійна Соборна Держава, проіснувавши всього два дні, була знищена, проте боротьба на цьому не припинилася.

Степан Бандера півтора року просидів у Берліні в поліцейській в’язниці, ще півтора року – в концтаборі Заксенгаузен. Розповідають, що в Заксенгаузені Бандера жив хоча й під наглядом поліції, але в особливих умовах і на доброму пайку. До цього російські історики додають ще й таке: якось Бандеру, що гуляв по Берліну, зупинила поліція, але негайно відпустила, коли той показав посвідчення співробітника гестапо. Через обер-штурм-банфюрера СС Вольфа він отримував інструкції з керівництва своїми прибічниками, яких закликав «продовжувати співпрацю» з окупаційними військами. Серед цих інструкцій був і наказ «про поголовне і повсюдне знищення польського населення, що проживає на території західних областей України». Проте українські історики цей період життя Бандери переважно замовчують. Хоча малоймовірно, що все було так, як викладено вище. Якби це все відбувалося насправді, то тоді дуже дивною виглядає боротьба УПА проти німців. І навряд чи у такому разі ім’я Бандери стало б символом цього опору. Найпевніше, що подібні інструкції від його імені поширювали нацисти.

Вельми дивним також здається розповідь про прогулянки в’язня концтабору по Берліну. З якою метою? Якщо його туди привезли, наприклад, для якихось переговорів, то чому він гуляв наодинці? І звідки в ув’язненого посвідчення співробітника гестапо? Відповідей на ці і подібні питання поки немає. Отже, залишається тільки припускати, що подібна інформація, що з’являється, до речі, до цього часу, є наслідком масованої радянської пропаганди з очорнення лідера українського національного руху.

Тоді як Бандера нібито «гуляв по Берліну», доповіді агентів нацистської Служби безпеки повідомляли, що після масованих арештів у вересні 1941 року бандерівці, що залишилися на волі, знову почали організовуватися. Причому відбувалося це в 1942 році безпосередньо на території Німеччини, в Дрездені й Брауншвейгу, а центр руху знаходився в Берліні. Унаслідок негайно проведеної операції гестапо арештувало близько шістдесяти найбільш активних функціонерів нелегальних «бандерівських» груп. Був затриманий і керівник Берлінського центру – такий собі Клим. Протягом осені того ж року в ув’язненні опинилося понад двісті прихильників Бандери. І ще одна деталь: в одного з кур’єрів, що здійснювали зв’язок із Галичиною, були виявлені фальшиві бланки «Керівника Німецького інституту для іноземців при Берлінському університеті». Документи були потрібні для того, щоб пред’являти їх контролю на кордоні як дозвіл на проїзд замість свідоцтва про відпустку. Чи не цей факт ліг в основу радянської пропагандистської вигадки про прогулянки Бандери з гестапівським посвідченням?

Треба сказати, що Заксенгаузен дуже відрізнявся від інших німецьких концтаборів, наприклад, Бухенвальда й Освенціма (Аушвіца). Це було не зовсім звичайне місце перебування військовополонених й інших противників «Великої Німеччини». У Заксенгаузен нацисти відправляли найбільш важливих своїх в’язнів. Наприклад, саме тут перебував син Сталіна Яків Джугашвілі, причому йому також, як і Бандері, були надані цілком стерпні умови.

Один із радянських публіцистів на доказ співпраці ОУН з нацистами ставив риторичне запитання: чому ж вони не розстріляли Степана Бандеру, як, скажімо, Ернста Тельмана? Насправді, відповісти на це питання не складно. Так, справді, гітлерівці скоїли важкі злочини проти людства, але вони не були ідіотами. Ернст Тельман, вождь німецьких комуністів, був для нацистів усього лише ворогом, якого слід було знищити. А Степан Бандера був помітним політичним діячем, якого можна буде використати, як гадали нацисти, коли обставини складуться певним чином. Урешті-решт, можна назвати низку інших європейських політиків, які теж були в Заксенгаузені й залишилися серед живих. З другого боку, там загинули два відомі українські націоналісти – Іван Габрусевич з ОУН(б) і Олег Кандиба-Ольжич із ОУН(м) (він був замучений на допитах).