Степан Бандера - Частій Р. В. (электронные книги без регистрации TXT) 📗
З останнім пов’язана, до речі, розповідь, що позитивно характеризує Бандеру. Його камера була розташована так, що він міг бачити тих, кого виводили на прогулянку. Побачивши Андрія Мельника, Степан Бандера, якому якимсь чином стало відомо про загибель Ольжича, милом написав на шибці його ім’я і поряд намалював хрест, повідомивши таким чином Мельникові про цю трагічну подію.
Потрапивши в концтабір, Бандера опинився поза процесом створення в окупованій гітлерівцями Україні УПА, офіційною датою утворення якої вже після Другої світової війни націоналісти, що залишилися на Заході, визначили 14 жовтня 1942 року. Тієї самої УПА, яка не тільки вступала в запеклі бої з передовими загонами Червоної Армії, не тільки успішно протидіяла багатотисячним силам створених НКВС і ВКП(б) загонів червоних партизан, але і – це історичний факт – багато разів проводила бойові операції проти гітлерівців і польських націоналістів.
Усю історію найвідомішого дітища ОУН – Української повстанської армії – умовно можна поділити на три етапи. Перший етап – від створення в 1942 році до 1944 року, коли практично вся територія України була очищена радянськими військами від нацистів. Другий – із другої половини 1944-го до 1950 року, коли загинув легендарний командир УПА Роман Шухевич. І третій етап – 1950—1954 роки. У цей період УПА командував Василь Кук (Вертко Леміш).
Незважаючи на те що Степан Бандера сидів у в’язниці, вся боротьба переважної більшості українських націоналістів під час Другої світової війни була пов’язана з його ім’ям. Саме тоді народжувалося відоме і для багатьох досі одіозне поняття «бандерівщина».
Запевнення радянських істориків в тому, що Бандера керував діями УПА, не можна вважати повністю голослівними. Їхня впевненість базується на цілком зрозумілих підставах. Ось тільки висновки зроблені були з ідеологічною підосновою. Річ у тому, що Роман Шухевич справді підтримував зв’язок зі Степаном Бандерою через його дружину Ярославу, якій давали побачення з чоловіком. На перший погляд здається дивною сама можливість подібних побачень, відповідно і розцінити їх можна як знак особливої прихильності нацистських властей все-таки до союзника, нехай він і завинив. Але, з другого боку, вельми дивно було б тримати Бандеру в концтаборі, при цьому знищивши його рідних братів. Це ніяк не в’яжеться з позицією особливої прихильності. Логічніше було би припустити, що німці, дозволяючи побачення Бандері, тим самим хотіли частково прихилити його до тіснішої співпраці, одночасно демонструючи йому безглуздя протидії за допомогою знищення рідних. Інакше кажучи, можливо, нацисти ніби казали йому: «Подивися, ми даємо тобі побачення з дружиною. З нами можна і потрібно співпрацювати. А якщо ти цього не хочеш, усі твої рідні будуть знищені». До цього можна додати, що гестапо напевно знало про зв’язки Ярослави Бандери з Шухевичем.
Німці намагалися увійти і в контакт із, мабуть, найбоєздатнішою силою – УПА. Заради цього вони врешті зважилися на те, щоб випустити людину, яка для українців, настроєних антирадянськи, була символом, – Степана Бандеру. 25 вересня 1944 року його й інших в’язнів-українців, зокрема деяких «мельниківців», випускають із Заксенгаузена. Є точні цифри кількості прибічників Бандери, що дістали волю, – триста; скільки було «мельниківців» – історія замовчує. Розрахунок нацистів будувався на тому, що українські «самостійники», довгий час пробувши в спільному ув’язненні, зможуть знайти точки дотику і, так або інакше, стануть у пригоді Німеччині.
Степанові Бандері і його прибічникам запропонували переговори про можливу співпрацю. Першою ж умовою таких переговорів Бандера висунув визнання «Акту відновлення Української Державності» і створення української армії як окремих, незалежних від німецьких, збройних сил самостійної держави. Гітлерівці визнати незалежність України не погодилися, вони прагнули створити пронімецький маріонетковий уряд і українські військові формування у складі німецької армії. У результаті Степан Бандера рішуче відмовився від співпраці з фашистським режимом.
Переслідуваний емігрант і головний провідник ОУН
Відкинувши пропозиції німецької влади про співпрацю, Бандера опинився в ситуації бездіяльності. За межами України, без усякої надії повернутися туди, побачити її вільною і незалежною, на напівлегальному становищі, у великій скруті. Але найгіршим було те, що в деяких принципових питаннях погляди його колишніх однодумців, соратників і побратимів раптово – звичайно, це відбувалося поволі, але виявилося відразу, – діаметрально розійшлися. Про життя Бандери в цей час відомо мало, і тому важко визначити, де правда, а де вигадка. Але на підставі наявних даних умовно його життя в цей період можна поділити на три частини.
Перша – політична діяльність, яка, хоча й була через певні умови нелегальною, все ж таки відоміша, попри цілковиту суперечність відомостей. Наступна – його особисте життя, яке теж мало бути законспірованим. І, нарешті, третя – це маловідома і повита таємницею історія замахів на нього.
Відомо, що Степан Бандера, відхиливши всі пропозиції й обіцянки нацистів, таки продовжував тісно з ними співпрацювати. Нібито у складі 202-ї команди абверу в Кракові він працював над підготовкою диверсійних загонів ОУН. Безглуздість цього твердження очевидна, хоча це й досі треба доводити, бо і тепер багато хто відстоює цю версію. Таким людям можна вказати на декілька невідповідностей: по-перше, ніякі диверсійні групи ОУН не проходили підготовку в нацистів під кінець війни; по-друге, абвер як такий на той час фактично припинив своє існування після того, як його шеф, адмірал Канаріс, виявився замішаним у змові проти Гітлера, що закінчилася невдалим замахом. Нарешті, відмовившись співпрацювати з гітлерівцями, чи міг Бандера увійти до хоч якихось нацистських структур? Простіше припустити, що німці, випустивши його на волю, продовжували тримати його під наглядом. Доводиться визнати історичну несумлінність тих авторів, які стверджували, що Бандера активно працював на абвер. Це був один із міфів, створених радянською пропагандою.
Ось ще один приклад, дещо іншого роду. Нібито літом 1945 року Степан Бандера видав секретний указ, у якому, зокрема, мовилося про необхідність «негайно і максимально таємно… вищезазначені елементи ОУН і УПА (тих, хто може здатися владі) ліквідувати двома способами: а) направляти великі і незначні загони УПА на бій із більшовиками і створювати ситуації, щоб їх знищували Ради на постах і засідках». По-перше, хотілося б запитати автора (авторів?) цієї інсинуації: звідки їм стало відомо про секретні укази керівника ОУН? По-друге, в той момент Степан Бандера був не в тому становищі, щоб давати подібні розпорядження: як такої влади у нього тоді не було. І нарешті, по-третє: попри деякі не кращі риси своєї вдачі, Бандера просто по-людськи не міг видавати таких указів. Знову доводиться говорити про «бандерівський міф», тільки в цьому випадку міф, створений не пропагандою, а радше заснований на провокації органів внутрішніх справ, що випускали і поширювали подібні опуси. Ось уже кому це було вигідно, так тільки тим, щоб дискредитувати не тільки самого Бандеру, але і весь рух УПА як в очах простих обивателів, так і самих воїнів.
Хотілося б навести ще одну «чудову» розповідь. Нібито взимку 1944/45 року внаслідок стрімкого наступу радянської армії Бандера раптово з’явився на звільнених територіях у Кракові, звідки його за особистою вказівкою Гітлера виводив знаменитий диверсант Третього рейху Отто Скорцені. Цей агент екстра-класу, як відомо, працював тільки з дуже важливими для фашистів персонами (наприклад, викрав Муссоліні). Коментарі, як то кажуть, зайві.
Ще сидячи в концтаборі, Бандера жваво цікавився подіями, що відбувалися в Україні. Один із його прибічників, Євген Стахів, підтримував тісні стосунки з дружиною Степана, Ярославою Опарівськой, передаючи через неї всі новини. От як він згадував про цей період ув’язнення Степана Бандери: «Я дізнався, де живе дружина Степана Бандери: на Дальманштрассе, 8 – це була таємна квартира ОУН, про яку мало хто знав… Дружину Бандери, Славу Опарівську, я знав ще зі студентського життя. Ми разом належали до Львівської студентської громади у 1938 році. Коли прийшов до неї на Дальманштрассе, вона відразу почала протестувати: вона під наглядом гестапо, їй заборонено з будь-ким зустрічатися і розмовляти – тож не хоче через мене мати клопіт. Я не виходив. «Хочу вам розповісти, що діється в Україні, що діється в ОУН. А ви бачитимете Бандеру, перекажете». Питаю її, коли вона матиме зустріч. «Може, завтра або позавтра, але вийдіть мені з кімнати, бо зараз має прийти офіцер гестапо…»
