Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович (читаем книги онлайн TXT) 📗
Не може полишити напризволяще трупу. Згодом визнає, що роль міністра теж грав. Ходить без краватки. Вдягається не за протоколом. Якось завітав на засідання уряду з вогненно-червоним волоссям. «Сімнадцять миттєвостей», сімнадцять місяців намагається створити новий, творчий тип чиновника.
Любить цитувати Сковороду: «Кожний грає ту роль, на яку його поставили». Байдуже: актор ти, міністр чи художній керівник. Змушений грати, хіба що правила міняються. Але ж хіба не гріховна людська натура! Не шкодує, що працював міністром: «Ця посада дала мені чудову практику. Я дізнався про такі речі, про які ніколи б і не здогадався, якби був тільки актором. І ще: я навчився працювати з людьми. Бо як актор я дуже емоційна людина і часто конфліктував».
З якими почуттями іде на посаду художнього керівника театру?
«Не з великої радості, а з біди і горя. Стати художнім керівником мене попросили дирекція театру і колектив. Бо я учень Сергія Данченка, котрий чверть віку керував франківцями. А ми разом працювали. 34 роки. Найкращі мої здобутки на сцені пов'язані з його ім'ям… Він був як брила. Я сам спектаклі не ставлю, тому зможу оцінювати постановки цілком толерантно. Старатимуся, щоб спектаклі були сучасні, аби їх запрошували на театральні фестивалі за кордоном. Європа дуже любить експериментальний театр, нові досягнення сценічної думки. Якщо зробимо в театрі малу сцену – там ітимуть тільки авангардні вистави, а котрі будуть дуже вдалими, переноситимемо на велику сцену».
У театральному сезоні 2001–2002 років посада художнього керівника театру змушує взяти тайм-аут. Не грає нових п'єс. Мусить щодня займатися довіреним йому господарством. Проявляє себе різним: демократичним, жорстким, добрим. Проте автокоментарями, особливо стосовно доброти, не зловживає: «У Біблії написано: "Ти зробив добро і не чекай за це подяки". Цього навчала мене бабуся, цього навчала мене мати». Не забувають про актора продюсери.
Мельниченко іноді присутній при щемливих дзвінках Богдана Сильвестровича до мами. Телефонує 28 серпня 2002 року. Обіцяв перед тим купити мамі калоші.
«Здрастуй, мамо!» – «О-о-о! Здрастуй, Бодю!» – «Я вже в Москві, мамо, в понеділок тридцятого буде наша вистава…» – «А у Львові коли твоя вистава?» – «П'ятого жовтня буду у Львові, а шостого – спектакль». – «Бодю, як там нащот кальошів?» – «Мамо, буду шукати у Москві». – «Подивися в магазинах, де є гумова обув». – «Добре, мамо. Як ти себе почуваєш?» – «Та нічого. Ти за мене не переживай. Саме головне, що я сама встаю, готую, ходжу. Оце саме головне. А все інше – то вже старість. Не переживай. А ти здоровий?» – «Здоровий, мамо… Ти гроші маєш?» – «Не переживай. Маю гроші. Маю що їсти. Все добре, Бодю. Не переживай». – «Мамо, тебе тут вітає Володимир Юхимович». – «Ага, це той, що книжки про тебе написав. Вітай його сердечно, бо він ніколи мене не забуває».
У 2002 році відбувається прем'єра кінострічки «Таємниця Чингісхана» режисера Володимира Савельева. Сценарій Савельев пише разом з Іваном Драчем. Зйомки відбувалися в холод, на студії Довженка. Богдану Сильвестровичу, головному герою картини, доводилося демонструвати, як жарко всемогутньому хану в спекотних степах. В юрті він з'являється в чорному халаті, з вусиками та борідкою. Запитує: «Скільки століть лежить між моїм героєм та Мазепою? Я їх обох граю одночасно, в сусідньому павільйоні». Під час репетицій сцени, де азіатський цар Едіп душить свою дружину Варте, раптом починає промовляти щось німецькою. Чому? Можливо, тому, що його трон, виготовлений з липи Ігорем Якубовським, зловіщує в сценах XIII століття про Едіпів XX століття? Існує повір'я, що полководець викрав трон із Китаю і возив за собою у всі походи. Якубовський вигадав свою алюзію на цей трон. Використав вогняних драконів як символ добра. Оздобив трон піктограмою, що мовою символіки означає Всесвіт. Згодом автор «Майн Кампф» теж використає цей символ, тільки перевернутий. Свастику.
Савельев так оцінює «Чингісхана»: «Це, радше, фільм-спектакль, який складається переважно з великих планів. Завдяки грі Ступки він багато в чому переконливо пояснював мотиви поведінки найбільшого полководця свого часу. Ступка за свою роль отримав три чи чотири нагороди…»
У 2002 році глядачі побачили дев'ять серій стрічки режисера Миколи Засєєва-Руденка «Чорна рада» за романом Пантелеймона Куліша. Грає гетьмана Івана Брюховецького. У 2003 році «Новий канал» демонструє 14-серійний серіал «Завтра буде завтра». Грає українського олігарха. За це отримує нагороду як найкращий телеактор України 2003 року. У червні очолює журі міжнародного фестивалю «Кінотавр».
У 2003 році на екрани виходить нова картина: «Пам'ятаю Варшаву. День пам'яті. Ми закінчили фільм "Стара башта. Коли Сонце було Богом", де я грав. І Єжи поїхав на могилу своєї дружини Валі, яка, до речі, була наша землячка з Києва. Взяв мене із собою. І там він по-своєму молився, а я по-своєму. І не було ні до кого жодних претензій. Потім поїхали у слов'янський ресторан, тому що він дуже любить слов'янські страви. І ще з нами був Павло Тимофійович Лемешев – геніальний оператор. Цей фільм був його останньою роботою. А напередодні запуску "Старої башти" у нього стався інсульт, він уже тягнув ногу і не міг знімати. Ніхто в Москві більше не запрошував його, аби він міг щось заробити. Лише Єжи Гофман покликав на свій фільм – радником зі світла. Самі поляки не хотіли Лемешева, бо той матюкався, казав, що вони не вміють знімати кіно. Продюсер постійно погрожував Гофману, що відправить його протеже додому. А ми з Єжи захищали Павла Тимофійовича».
Одного разу його питають: «Чи віруюча ви людина? Чи ходите до храму?»
Відповідь лаконічна: «Так, я хрещений, віруючий. Але набагато важливіше, ніж кожного дня ходити до храму, мати Бога в серці. Інакше нічого не зробиш на цій землі!»
У серпні 2003-го здійснюється заповітна мрія. «Я давно казав, ще Сергію Данченку, який поставив "Тев'є-Тевеля", що цю виставу треба повезти в Америку, – зізнався Богдан Сильвестрович. – Адже там величезна глядацька аудиторія емігрантів, вихідців із колишнього Радянського Союзу. В 1994 році, коли вперше я виступав у Манхеттені в театрі "Ля Мама" із "Записками божевільного", то вже тоді відчув величезний інтерес до українського театру. Але гастролі – завжди клопітна справа, а тим більше за океаном. Цього разу ідея виступити в США належить нашому екс-франківцю, режисеру Ігорю Афанасьеву, який уже років десять живе в Америці, має там телеканал, ставить вистави. Від нас приїхала велика команда – 42 чоловіки. Ми виступали один раз у Чикаго і два – у Нью-Йорку».
Театр Франка завойовує Нью-Йорк. У центрі нью-йоркського району Брайтон, у театрі «Міленіум», де півтори тисячі місць, – аншлаг. Глядачі навіть стоять. Хоча російськомовний Брайтон теоретично міг не сприйняти україномовну виставу. Перед прем'єрою на сцену виходить онука Шолом-Алейхема Бел Кауфман: «Шолом-Алейхем якось написав моїй мамі: "Я так хотів, щоб мої п'єси були поставлені в Америці. Але мої очі цього вже не побачать. Ваші побачать!" І це сьогодні здійснилося. Він був би дуже щасливий бути тут сьогодні, побачити всіх вас. Він дуже любив Тев'є. І я вам розкрию один секрет. У житті справді існував Тев'є-молочник. Він був маленький, худий, із чорною бородою. І в нього було семеро дочок…»
Тринадцять років у театрі «Сузір'я» з великим успіхом іде п'єса Валерія Шевчука «Сад божественних пісень», де Ступка грає роль Григорія Сковороди. У 2002–2003 pp. приймає рішення показати виставу «Буквар миру, або Розмова п'яти подорожніх о справжнім щасті битія»: «На жаль, сьогодні твори нашого класика мало знають і мало хто живе по-сковородинськи. Наприклад, в Англії і Німеччині є студентські товариства, які вивчають твори нашого українського просвітителя, письменника, поета, музиканта, філософа. А ми в суєті повсякденності проходимо повз його справді безцінні твори. У цьому році З грудня будемо відзначати 280 років від дня народження Григорія Савича, але у нас не "датська вистава". Сковородинську тему я давно хотів реалізувати на франківській сцені, але все якось руки не доходили. Взявся за Сковороду московський режисер Олександр Ануров. У сценічній версії "Букваря миру…" у нас не попурі на тему Сковороди, як було у виставі "Сузір'я", а в її основу покладено твори письменника. Це розмова про сенс життя, буття і що таке щастя. Теми вічні, і хоч як далеко зайшов технічний прогрес, але люди зобов'язані заглядати у своє серце, свою душу».
