Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович (читаем книги онлайн TXT) 📗
Наприкінці 2004 року франківці повертаються до Білорусі, на повномасштабні гастролі. Деякі політикани закидають художньому керівникові театру, що він забороняє відчинити театр для майданної громади, як це зробили в особняку Лібермана, Спілці письменників. Марно. Театр – не прохідний двір чи майдан коло бані. Тоді чиїсь руки малюють і вивішують на фасаді театру транспарант: «Ганьба Ступці і Януковичу». Театр повертається. Трупа вийшла на майдан з бочечкою меду… Гіркота, осад лишаються. Шерехата мова плаката проти нього?! В Білорусії чи не на руках носять, а тут? В Лос-Анджелесі недавно побував. Там крок ступити не може – безліч поглядів пронизують його. Бо американці плутають його з Голлівудським героєм Робертом Де Ніро. А вже як починає міряти черевики, то зомбовані блокбастерами з фабрики марень аборигени за серце чи голову хапаються. Отакої! Де Ніро взувається в мешти за… 42 долари: «Я трошки вищий зростом за Роберта Де Ніро, а він багатший за мене в мільйон разів. У Польщі мене називають польським актором, в Росії – російським, хоча я завжди кажу, що я український актор. Французькі продюсери порівнювали мене з Жаном Габеном. Воно приємно, але я таки не Жан Габен, і не Де Ніро, і не Аль Пачіно. Я – Богдан Ступка!»
На мою думку, за чималою кількістю публічних атак на Богдана Сильвестровича після 2001 року стоїть елементарна заздрість, цинічні інтриги любителів підсидіти ближнього, всістися у владний кабінет. Уявляю, скільки культуркар'єристів мріють покерувати театром, одна назва якого відчиняє двері в будь-які владні кабінети. Богдан Ступка їх дратує незалежністю. Не пхається в режисери, депутати, списки нагороджених державними орденами. Не верещить про своє українство без берегів. Свої погляди він захищає на сцені: «Я вважаю, національний театр – це той театр, де вся краща драматургія світу, всіх народів, які є, і вона повинна бути на українській сцені. Як "Комеді Франсез". Хоча це є будинок Мольєра, проте вони ж і інші п'єси ставили! Як "Стредфорд-на-Евоні" – шекспірівський – вони поставили всі п'єси Шекспіра, але ж вони ставлять і світовий репертуар. Незалежно, так би мовити, від кольору тіла і належності до якоїсь нації. Я думаю, що більший світ буде на цій сцені театру Франка, то більше він буде національним».
Мріє про участь у Союзі європейських театрів: «Черга театрів стоїть, аби туди потрапити! Я страшенно хочу до цього Союзу влізти з нашим театром. Я вже не кажу, щоб ми туди увійшли, я свідомо використовую це слово – влізти, і я мушу туди влізти. Це першочергова мета. По-перше, з'явиться можливість висилати туди українські п'єси. Хоч здається, ніби їх нема, але люди пишуть. Просто ми звикли вважати, що наші п'єси недосконалі, що про сучасність так написати, як Шекспір, неможливо… Але я думаю, якщо ці драматичні твори наших сучасників перекласти, та щоб вони потрапили до штабу цієї спілки, а той штаб розішле їх до двадцяти європейських театрів, – хтось-таки з режисерів та вибере й нашу до постановки! Якщо в Європу пробились Курков і Андрухович, то й театру треба пробиватись. Крім того, Союз своїм членам надає певні кошти, близько 13 тисяч євро фінансової підтримки для організації фестивалів. Тоді кращі вистави, створені цими театрами, презентуються на сцені одного з них. Уявіть, якщо вони будуть привезені сюди, в Київ, і ми зможемо їх подивитись! З іншого боку, наш театр відвідає всі міста, чиї театри презентовані в цій спілці. Я вже рік веду листування, був у Парижі в штаб-квартирі, зустрічався з Єзі Малка. І він каже, що східноєвропейські театри набагато цікавіші, ніж західноєвропейські. Якщо ми хочемо бути в Європі – чому б не презентувати себе саме театром? Він цілком достойно презентуватиме Україну».
У 2005 році дістає неабияку міжнародну відзнаку. Його обирають до Європейської кіноакадемії. З Берліна отримує сорок дисків з картинами 2004 року. Захоплено переглядає «Людину дощу» з Томом Крузом та Дастіном Хоффманом, «Налаштовувач» Кіри Муратової. Ділиться, що ніколи не відмовляється подивитися мелодраму. Не розуміє мудрагелів, які ставляться до цього жанру зверхньо. Не байдужий і до комедій. У 2005 році його знімають у комедійному детективі «Взяти Тарантину» Романа Качанова. Він – професор ВДІК. Усі свої лекції присвячує тавруванню голлівудських штампів і дешевих прийомчиків. Дістав прізвисько Фелліні. Сценарні хитросплетіння заносять його до Лос-Анджелеса. Мчить на авто з неймовірною швидкістю. Різко, ніби на «Формулі-1», гальмує. Бачить знамениті величезні літери: «Hollywood». Залізає на першу з них і сокирою трощить ворожі цінності: «Це тобі, Голлівуде, за Рембо, це за Термінатора!»
Російські журналісти цікавляться: «Вас, певно, часто доймають запитанням: чому перший український артист став одним із перших осіб російського кіно після стрічок "Свої", "Водій для Віри"?»
Відповідає зустрічним запитанням:
– І що ви чекаєте почути?
– Ну, скажімо, «я – інтернаціоналіст».
– Так і напишіть.
У Парижі бере участь у Тижні російського кіно. Його супроводжують Володимир Машков, Олексій Гуськов, Леонід Ярмольник, Валерій Тодоровський. Зала на п'ятсот місць, де показують «Водія…», не вміщає всіх бажаючих. Після показу делегацію запрошує до себе П'єр Карден. Розпитує про українське кіно. Каже, що російське бачать часто, а про українське взагалі нічого не знають. Богдан Сильвестрович розповідає про «Мазепу…» Юрія Іллєнка, «Мамая» Олеся Саніна, Кіру Муратову. Російські колеги цікавляться, чи правда, ніби Ступка з Іллєнком побили горщики? З'ясувалося, журналісти все вигадали. В одному виданні процитували Іллєнка, який ніби порівняв Ступку та виконавця головної ролі в улюбленій картині товариша Сталіна «Чапаев» Бориса Бабочкіна. Мовляв, останній завжди і надалі грає одного Чапаева, так само як Ступка – Тев'є. «Я подзвонив Юрі. Він каже, що в інтерв'ю все спотворили. Що інтонаційно та за сенсом усе звучало інакше. Ніби то Ступка, як Бабочкін, і кожна роль у нього – на рівні Чапаева».
Повертається додому. Чує докір, що рідко буває в рідному театрі, все по закордонах мандрує. Дивується: «Я повинен ночувати в театрі? Принести розкладачку і спати?»
З ним полемізують: «Ні. Ви повинні сидіти в кабінеті». Пояснює: «А я і сиджу. І запускаю нові спектаклі. Я художній керівник, який не ставить спектаклі, а займається їх підготовкою, продюсуванням. Якби я був постановник, я би нікуди не від'їздив. Однак займаюся ще ж і акторською професією. Олег Єфремов також і на сцені грав, і репертуар формував, і в кіно багато знімався».
Не всі в трупі поділяють іноді жорсткі, суворі рішення художнього керівника. Буває, що скотиться непідробна жіноча сльоза. Бач, потенціал актрис, як і Данченко, не використовує. З відповіддю не бариться: «А у Товстоногова який був театр? Теж чоловічий. Зірки Великого драматичного театру Владислав Стржельчик, Олег Борисов, Олег Басилашвілі, Інокентій Смоктуновський. А Данченко – учень Товстоногова. Річ у тім, що вся світова філософія написана чоловіками. Вони керували життям, а не жінки. До того ж чимало актрис просто не розуміли, що режисер від них хоче, бо 98 відсотків із них нічого не читають. Даєш їй роль – і нічого не виходить, даєш іншій – те саме. Актори ж ніколи не визнають своєї вини. Станіславський казав: "Потрібно вміти високо літати і низько падати". Якщо я звинувачую себе в тому, що роль не вдалася, то аналізую причини. А сидіти в буфеті, курити й каву пити з ранку до вечора і виголошувати "тут цвинтар актрис" простіше простого. А як дадуть роль – бояться брати. Не кажу про всіх. Є у нас прекрасні актриси, які себе постійно готують до роботи».
Знову запрошує з Москви Анурова. Знає його батьків по театру Лесі Українки. Запрошує, бо почув Анурова: «Мене так мучить ця "Наталка Полтавка", щось би я там зробив інакше». У травні 2005-го – прем'єра «Полтавки…» XXI століття. Була закостеніла, консервативна опера. А нині: «Українське музично-драматичне рококо, теє-то, як його, на 2 дії». Виборного грає Олег Скрипка. Скрипка робить нове аранжування музики Лисенка. Але трішечки, Лисенка слід поважати.
