Леся Українка - Панасенко Т. М. (читать книги онлайн бесплатно регистрация .TXT) 📗
Уся родина Косачів планувала зустрітися в Зеленому Гаї і провести там літо. Майже всі зібралися. Ольга у листі до М. Кривинюка описала таку майже ідилічну картину: «Я вчусь, Леся листи пише, Микось документи переписує, Оксана шиє, всі дощ лають і в вікна поглядають без кінця». До Косачів приєднався також Кльоня – Климент Васильович Квітка, якому Леся Українка дала характеристику – «чудово чиста натура».
Саме в цей час Лесі Українці пропонують перекласти російською мовою твори І. Франка, О. Кобилянської та В. Стефаника. Видавництво «Донская речь» не має багато коштів, перекладачеві платить мало, авторові ж взагалі нічого, але дешеве видання розраховане на загальні читацькі маси. Письменниця також має сама залагоджувати всі питання з авторськими дозволами. Леся пише до всіх авторів і отримує від них згоду. Цього ж року були надруковані переклади творів І. Франка: «Сам виноват», «Хороший заработок».
Пам'ятник І. П. Котляревському
Восени сталася подія, що вперше за останні два сторіччя зібрала докупи, в одне місто, представників з усіх кінців російської й австро-угорської України. Це, може, вперше в історії України зібралося таке велике віче культурних сил українського народу. У Полтаві, на одному з бульварів, святкували встановлення пам'ятника Іванові Петровичу Котляревському. Ще влітку було розіслано офіційні запрошення українським письменникам і громадським діячам. Звичайно, таке запрошення одержала й Леся Українка. Їй дуже хотілося, щоб на свято приїхала й Ольга Кобилянська. Поетеса запрошувала подругу приєднатися до неї майже в кожному листі. Але не судилось.
Українська громадськість у Києві готувалась до полтавського свята з особливим піднесенням. Деякі родини делегували від себе по дві, три або й чотири особи. Від Косачів зібралися Леся, її мати – Олена Пчілка – та ще двоє небожів.
Настав день від'їзду. На вокзалі Косачі потрапили до гурту, який уже чекав харківського поїзда. Крім киян тут було багато ентузіастів з інших місцевостей: Петербурга, Мінська, Дерпта, Варшави… Були й закордонні гості – з Галичини, Буковини, Чехії, Відня, Женеви тощо – взагалі ті, чий шлях лежав через Київ. Ці подорожні зайняли майже половину поїзда. Леся з матір'ю потрапили до вагона, де було чимало представників підавстрійської закордонної України, давніх знайомих, серед них Юліан Романчук, Василь Стефаник, Кирило Студинський, Філарет Колесса, Степан Стоцький, Мирон Кордуба й багато інших.
Полтава вітала гостей тихими сонячними днями. Свіже, ще тепле повітря ранньої осені було чистим та прозорим. Місто давно не бачило такого різнобарв'я людей. Гості, прогулюючись містом, радісно віталися, поздоровляли одне одного. Під час урочистого відкриття пам'ятника Лесю та її матір пропустили в перші ряди делегацій, котрі півколом стояли перед пам'ятником, – їх оточувало товариство старших письменників і громадян. Перед самим відкриттям до них пробився Василь Сімович і вже не залишав їх до кінця церемонії. Він майже підтримував Лесю, бо давала про себе знати страшенна втома, оберігав письменницю від натовпу і при нагоді розпитував про людей, що стояли поблизу нього. У Полтаві Леся з матір'ю сфотографувалися в колі письменників: Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич.
На всіх цих урочистостях Леся хоча й відчувала душевне піднесення, але дуже втомлювалася, бо, як вона писала сестрі, там і здорова людина падала з ніг від утоми; і до того ж застудилася. Як завжди, ніби тікаючи від хвороби, Леся Українка змінює місце перебування: їде до Києва, а потім, нітрохи не відпочивши, не полікувавшись, прямує до Одеси, маючи намір згодом поїхати на Кавказ.
Віденський лікар Нотнагель, який добре знав Лесю, порадив їй не залишатись узимку в Україні, бо в неї досить слабкий організм, щоб протистояти сирому, холодному клімату. Україна сприятлива для неї тільки влітку, коли вдосталь тепла й сонця. Можливо, що вона вже тоді мала серйозний намір побувати на Кавказі, де і зима тепла, і життя трохи дешевше. До того ж там другий рік працював на посаді помічника секретаря окружного суду її товариш Климент Квітка. Цього літа він гостював у Зеленому Гаї, і, звичайно, вони не раз обмірковували це питання. Але всі ці переїзди, негаразди, хвороби дуже хвилювали Петра Антоновича, він непокоївся станом дочки, але ж змінити нічого не міг. Леся вже з Тифліса (Тбілісі) написала батькові, що почувається значно краще, проте він, знаючи дочку, цим запевненням не вірив.
Смерть Михайла
Восени 1903 року в сім'ю Косачів прийшло велике горе. Помер старший брат Михайло. Він був сам у Харкові, а його родина перебувала на хуторі. У Харкові саме була епідемія дезинтерії, і він заслаб на неї (напився квасу в громадській їдальні), але днів десять і не думав, що серйозно хворий: ходив, усе їв, читав лекції. Потім йому стало гірше, і він звернувся до лікаря. Той порадив Михайлу Петровичу лягти до клініки, запевнивши, що днів за чотири він буде здоровий.
Михайло ліг до клініки й тільки тоді, і то через три дні, дав знати дружині листом, що хворий. Олександра приїхала 29 вересня, хотіла взяти його додому, але він не хотів, кажучи, що в клініці дуже добре його лікують і доглядають і він почувається краще. Лікар підтвердив, що в клініці Михайло Петрович за три дні буде здоровий, а якщо його заберуть додому, то він, лікар, ні за що не ручиться. 1 жовтня Михайлові стало раптом гірше, 2 жовтня ще гірше, а 3 жовтня він помер. Мати й батько були в Колодяжному, Михайлова дружина Олександра не знала цього, і тому з листами і телеграмами вийшла плутанина, батьки запізнилися і вже не застали Михайла живого. Ольга з Оксаною приїхали до Харкова тільки 6 жовтня, хоч і виїхали одразу по одержанні телеграми і їхали кур'єрським та скорим потягами. Мати була у відчаї, вона стогнала й плакала і не помічала нікого й нічого навколо. Батько тримався, умовляв рідних бути сильними, але відразу постарів на кілька років. Дружина Михайла не могла ні плакати, ні тужити, настільки горе прибило її. Що буде з Лесею, коли вона дізнається про смерть брата, в родині навіть боялися уявити. Михайла Косача поховали в Києві, родина, об'єднана горем, ще деякий час залишалася разом, але життя тривало: Ольга поїхала до Петербурга, Оксана з братовою Олександрою поїхала до Харкова, а потім теж збиралася до Петербурга, де вона вчилася на курсах.
Леся дізналася про горе десь у середині жовтня. Вона тільки поправилася після переїзду в Тифліс, коли звістка про смерть брата просто прибила її. Неможливо уявити, що сталося б з Лесею Українкою, якби поруч не було давньої приятельки Марії (Мані) Биковської-Біляєвої та вірного Климента Квітки, які як могли підтримували й розраджували письменницю. У листі до Кобилянської Леся напише: «Вони помогли мені жити». Сестра Ольга завжди дуже чекала звісток від К. Квітки про стан здоров'я Лесі, бо вона добре знала характер своєї старшої сестри. На думку Ольги, Леся завжди переоцінювала своє здоров'я, завжди чогось найголовнішого й найстрашнішого недоговорювала. Хоча про свої хвороби Леся найвідвертіше розповідала саме в листах до Ольги. Квітка ж описував усе так, як було насправді. Саме він дещо заспокоїв Ольгу, повідомивши, що Леся, звичайно, дуже журиться за братом, але ж здоров'я її більш-менш добре, докучає лише сильний кашель.
Климент Квітка
Леся й надалі перебувала в Тифлісі, відчувала покращення здоров'я (письменниця казала, що почувається настільки добре, наскільки може в такому стані), але тиснув важкий тягар на душі. Однак поруч із нею був вірний друг – Климент Васильович Квітка.
З Квіткою Леся познайомилася, коли він був ще студентом Київського університету та музично-драматичної школи.
Ізидора Косач-Борисова розповідала, що він походив із селян; коли помер батько, мати залишила на селі дочку, а сама подалася з чотирирічним Климентом до Бердичева на поденну роботу. Час від часу вона виконувала домашні роботи в домівці Карпових. Власник господи, Олександр Антонович Карпов, мав добру службу, жив у достатках. Одного разу, повернувшись зі служби, він побачив у кухні на підлозі хлопчика, який щось пильно майстрував і дуже гарно, чистим дитячим голосочком співав. Тихий, спокійний, гарненький та співучий Кльоня сподобався Карповим. Бездітні, вони захотіли усиновити маленького Квітку. Але мати не погодилась віддати «назавжди», а тільки «на виховання». Так і домовились.
