Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

З другого боку, визнаючи величезні достоїнства салічного закону, я не заплющував очі на те, що надто довге правління однієї і тієї самої династії загрожує серйозними незручностями і народам і королям: народам – бо воно надто тісно сплітає їхню долю з долею королів; королям – бо вічна влада п’янить їх; вони відриваються від життя; кожен, хто не стає перед ними навколішки, не приносить їм смиренні прохання, не запевняє їх у найпокірнішій пошані, здається їм святотатцем. Нещастя нічого їх не вчить; біда в їхніх очах всього лише груба плебейка, що поводиться з ними без належної шанобливості, а катастрофи – не більше ніж зухвалість.

На щастя, я помилився: Карл X уникнув тих піднесених помилок, що народжуються на вершині суспільства; він, як я побачив, віддавався лише помилкам звичайним і був певний, що нещастя спало на нього несподівано – помилка більш простима. Все лікує самолюбність брата Людовіка XVIII: він бачить, як гине політичний світ, і не без підстав приписує цей крах своїй епосі, а не своїй особі: хіба Людовік XVI не загинув? хіба республіка не впала? хіба Бонапарту не довелося двічі покинути театр своєї слави і хіба не помер він у полоні на далекій скелі? Хіба європейські трони не перебувають під загрозою? Невже ж він, Карл X, міг зробити більше, ніж усі ці скинуті правителі? Він шукав захисту від ворогів; донесення поліцейських агентів і настрої, що панували в суспільстві, були йому сигналом небезпеки: він узяв ініціативу в свої руки; він не став чекати, поки почнуть наступати інші, а пішов у наступ сам. Хіба герої трьох заколотів не визнали, що плели змову, що протягом п’ятнадцяти років ламали комедію? Ну що ж! Карл визнав за свій обов’язок зробити зусилля; він спробував урятувати французьку законну монархію, а з нею і монархію європейську; він став до бою і програв; він пожертвував собою заради порятунку монархій; оце й усе: Наполеона наздогнало Ватерлоо, Карла X – липневі дні.

Так мислить нещасний монарх; він залишається непохитним під шквалом подій, що пригнічують і зупиняють його розум. Непорушність надає йому якоїсь величі: наділений надзвичайною уявою, він слухає вас, він нітрохи не обурюється вашими думками, він вдає, ніби вникає в них, насправді нітрохи їх не поділяючи. Існують спільні місця, які люди використовують як заслін; сховавшись за ці укріплення, вони ведуть звідти стрільбу по умах, що рухаються вперед.

Поширена помилка – переконувати себе на прикладі подій, що багато разів повторювалися в історії, ніби рід людський топчеться на місці; ті, хто так вважає, плутають пристрасті з ідеями: перші однакові в усі часи, другі змінюються від епохи до епохи. Матеріальні наслідки деяких вчинків у різні епохи схожі, а от причини, що їх породжують, – різні.

Карл X бачить у собі втілений принцип; насправді є люди, які, зберігаючи вірність незмінним ідеям, що передаються з покоління в покоління, перетворилися на справжнісінькі пам’ятники. Деякі люди, завдяки епосі, на яку припало їхнє життя, і власній своїй вищості, стають олюдненими речами; люди ці гинуть одночасно із загибеллю цих речей: Брут і Катон були римською республікою во плоті; вони не могли пережити її, як не може серце битися у знекровленому тілі.

Я вже не раз прославляв цього монарха: модель постаріла, але зберегла схожість з давнім портретом: з роками ми бліднемо і втрачаємо деяку піїтичну правду – світло і колір нашого обличчя, проте люди мають мимовільну симпатію до облич, які зів’яли одночасно з їх власними. Я співав хвали роду Генріха IV; я охоче повторю їх, що не завадить мені боротися з помилками законної монархії і, якщо їй судилося відродитися, знову накликати на себе її неласку. Річ у тім, що законна конституційна королівська влада завжди здавалася мені найбезпечнішим і найправильнішим шляхом до цілковитої свободи. Я вважав і вважатиму себе доброчесним громадянином, бо прославляв і навіть перебільшував достоїнства законної монархії, щоб у міру сил допомогти їй проіснувати стільки, скільки необхідно для поступового перетворення суспільства і звичаїв.

Я роблю послугу пам’яті Карла X, протиставляючи чисту і просту істину тому, що скажуть про нього в майбутньому. Політичні супротивники виставлятимуть його людиною, що порушила свої клятви і замірилася на суспільні свободи: нічого подібного. Він не кривив душею, нападаючи на Хартію; він не вважав і не повинен був вважати себе клятвопорушником; він мав твердий намір відновити цю Хартію, як він її розумів, але спочатку хотів її врятувати. Карл X такий, яким намалював його я: м’який, хоча й запальний, добрий і ніжний з близькими, люб’язний, простий, благодушний, наділений достоїнствами справжнього лицаря: набожністю, благородством, галантністю, але не позбавлений слабкості, що, втім, не виключало пасивної хоробрості й уміння гідно зустріти смерть; нездатний довести до кінця ні добре, ні погане починання, сповнений забобонів свого віку і звання; підходящий король для звичайної доби, у добу незвичайну – людина, що несе не горе, але загибель.

14

Герцог Бордоський

Що ж стосується герцога Бордоського, то його в Градчанах хочуть виховати королем-вершником, який розмахує шпагою. Звичайно, непогано, щоб він виріс відважним, але було б помилкою вважати, що сьогодні будь-хто визнає право завоювання, що сьогодні досить бути Генріхом IV, щоб повернути собі трон. Без хоробрості правити не можна; але, щоб правити, лише хоробрості не досить: Бонапарт знищив віру в непогрішність переможця.

Три завоювання законної монархії незаперечні: вона увійшла до Кадіса; вона перемогла в Наваринській битві і дала незалежність Греції; вона звільнила християнські народи, захопивши Алжир: операції, в яких зазнали поразки Бонапарт, Росія, Карл V і Європа. Назвіть мені владу короткоденну (і до того ж таку неміцну), яка б устигла зробити так багато.

Поклавши руку на серце, я вважаю, що, кажучи про законну монархію, нічого не перебільшив і виклав лише факти. Поза сумнівом, Бурбони не хотіли б і не могли б відновити монархію палацову і замкнутися в колі знаті й священиків; поза сумнівом, на трон їх звели не союзники; вони були випадковим наслідком, а не причиною наших нещасть, себто причиною, безперечно, став Наполеон. Але поза сумнівом також і інше: повернення королівської династії збіглося, на жаль, з успіхом чужоземної зброї. Козаки з’явилися в Парижі якраз тоді, коли туди повернувся Людовік XVIII: у той час Франція зазнавала принижень, приватні інтереси були в небезпеці, пристрасті були розпалені до краю; тоді здавалося, що Реставрація і вторгнення – одне й те саме; Бурбони впали жертвою безладу, наклепу, що перетворився, як це багато разів траплялося, на істину-брехню. На жаль! Важко уникнути лих, які породжують природа і час; хоч скільки з ними борися, правота в цій битві не завжди приводить до перемоги. Псілли, народ, що мешкав колись в Африці, зі зброєю в руках повстали проти південного вітру; здійнявся вихор і забрав сміливців: «Покинутою землею, – говорить Геродот, – заволоділи назамоньєни».

Кажучи про останнє лихо, що спіткало Бурбонів, я згадую їх перші кроки: біля колиски династії лунало якесь похмуре пророцтво. Не встиг Генріх IV стати володарем Парижа, як фатальне передчуття оселилось у нього в душі. Все нові й нові замахи не збентежили його мужності, але позбавили його природної веселості. На процесії на честь Святого Духа 5 січня 1595 року він з’явився в чорному, з пластиром на верхній губі: Жан Шатель, що цілив йому в серце, промахнувся і зачепив рот. Король був похмурий; пані де Баланьї запитала, що таке. «Як можу я бути задоволеним, – відповів він, – бачачи в народі таку невдячність: день за днем робив я і роблю для нього все, що можу, і з радістю віддав би за нього тисячу життів, якби Господь нагородив мене ними, а народ щодня чинить мені нові підступи, бо з того часу, як я тут, ні про що інше ніхто й не говорить».