Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

А народ тим часом кричав: «Хай живе король!» – «Ваша Величносте, – сказав один з придворних, – подивіться, з якою радістю зустрічає вас народ». Генріх похитав головою: «Народ є народ. Якби на моєму місці був мій найлютіший ворог, народ зустрічав би його з такою ж радістю і кричав би ще голосніше».

Один прихильник Ліги, побачивши, що король сидить у глибині карети, сказав: «Он він, забився в куток свого візка». Чи не здається вам, що цей прихильник Ліги говорить про Людовіка XVI, який їхав із Тампля на ешафот?

У п’ятницю 14 травня 1610 року король, повертаючись разом з Бассомп’єром і герцогом де Гізом з монастиря фельянів, сказав: «Нині всі ви мене не цінуєте, але коли мене не стане, ви зрозумієте, чого я вартий, і узнаєте різницю між мною та іншими людьми». – «Боже мій, Ваша Величносте, – заперечив Бассомп’єр, – чи припините ви коли-небудь бентежити нас розмовами про вашу близьку смерть?» Тут маршал почав говорити Генріху про його славу, процвітання, добре здоров’я, що продовжує молодість. «Друже мій, – відповів король, – з усім цим доведеться розлучитися». Равальяк вже чекав його біля воріт Лувру.

Бассомп’єр пішов і наступного разу побачив короля вже в його покоях.

«Він лежав, – розповідає маршал, – на ліжку, і пан де Вік, сидячи на його краю, притискав святий хрест до його губ, щоб нагадати йому про Бога. Увійшов пан ле Гран і, впавши на коліна біля ліжка, почав укривати поцілунками його руку, а я, гірко плачучи, припав до його ніг».

Така розповідь Бассомп’єра.

Охоплений цими сумними спогадами, я немовби своїми очима бачив, як довгими залами Градчанського замку проходять останні Бурбони, з виглядом сумним і меланхолійним, як ішов перший з Бурбонів галереєю Лувру: я приїхав, щоб припасти до ніг королівської влади, що спустила дух. Померла вона навіки, чи їй судилося воскреснути, я буду вірний їй до кінця: республіка для мене почне існувати лише після остаточної загибелі монархії. Якщо Паркі, які мають видати мої записки, віддають їх у друк не одразу, то після їх появи ті, хто прочитають їх повністю і все зважать, зможуть міркувати, наскільки помилявся я у своїх співчуттях і припущеннях. Поважаючи нещастя, поважаючи те, чому я служив і служитиму до смерті ціною свого вічного спокою, я виводжу ці слова, правильні вони чи хибні, на моєму надзахідному годиннику, цьому сухому і легкому листі, яке незабаром розвіє дихання вічності.

Якщо королівські династії відмирають (залишимо осторонь майбутні можливості і живучі надії, що вічно гніздяться в душі людській), чи не краще залишити їм кінець, гідний їх величі: хай вони разом із сторіччями відступають у морок минулого. Якщо ви здобули оглушливу славу, не намагайтеся пережити її: світ втомлюється від вас і вашого галасу; він сердиться, що ви весь час маячите перед очима: Олександр, Цезар, Наполеон пішли з життя, підкоряючись законам слави. Щоб померти красивим, треба померти молодим; не чекайте, поки діти весни скажуть: «Як! і це той геній, та людина, те покоління, яким аплодував світ, за чий волосок, усмішку, погляд люди готові були віддати життя!» Яке сумне видовище – старий Людовік XIV, якому ні з ким поговорити про свою добу, окрім старого герцога де Вільруа! Останньою перемогою великого Конде була зустріч з Боссюе, який прийшов до краю його могили: оратор пожвавив німі води Шантії; він повернув дитинство старому, воскресив хлоп’яцтво юнака; у своєму безсмертному прощальному слові він повернув сивині переможця при Рокруа темний колір. Ви, що шануєте славу, поклопочіться про вашу могилу; ляжте в ній зручніше, постарайтеся прибрати благообразного вигляду, бо тут вам перебувати вічно.

Книга тридцять дев'ята

1

Пані дружина дофіна

Дорога з Праги до Карлсбада тягнеться серед сумних рівнин, закривавлених за часів Тридцятирічної війни. Проїжджаючи вночі цими полями битви, я схиляю голову перед богом воїнств, кому небо править за щит. Вдалині видніються порослі лісом пагорби, біля підніжжя яких розкинулися озера. Дотепники з числа карлсбадських лікарів порівнюють цю дорогу із змією Ескулапа, яка спускається з пагорба, щоб випити з чаші Гігії.

З висоти міської вежі Штадттурм, вежі, увінчаної дзвіницею, вартові, угледівши подорожнього, сурмлять у ріг. Мене, як усякого помираючого, вітав веселий звук, і кожен мешканець долини міг радісно сказати собі: «Ось їде людина, хвора на артрит, ось той, що скаржиться на іпохондрію, ось той, що страждає від короткозорості!» На жаль! я був куди кращий – я був хворий невиліковно.

О сьомій годині ранку 31 травня я прибув у «Золотий екю» – заїжджий двір, що утримується на кошти вельможного, але збанкрутілого графа Больцоні. У цьому готелі вже оселилися граф і графиня де Коссе (вони випередили мене) і мій земляк генерал де Трогофф, у недавньому минулому комендант замку Сен-Клу, колись народжений у Ландивізьо у світлі місяця з міста Ландерно, який, попри свою непоказність, примудрився стати капітаном австрійських гренадерів у Празі під час революції. Він відвідав свого вигнаного сеньйора, спадкоємця святого Клодоальда, який колись жив відлюдником у пустелі Сен-Клу, і тепер, здійснивши це паломництво, повертався до Нижньої Бретані. Він віз із собою двох солов’їв – угорського і богемського, які так дзвінкоголосо жалілися на жорстокість Терея, що не давали заснути нікому з постояльців. Трогофф напихав солов’їв посіченим бичачим серцем, але не міг утішити птахів у їхньому горі.

Ми з Трогоффом обійнялися, як два бретонці. Генерал, маленький і квадратний, як корнуельський кельт, ховає під відвертістю лукавство і має в запасі чимало дотепних історій. Пані дружина дофіна ласкава до нього і, оскільки він знає німецьку, прогулюється в його товаристві. Дізнавшись від графині де Коссе про мій приїзд, вона запросила мене відвідати її о пів на десяту або опівдні; я прийшов опівдні.

Вона займає окремий будинок на краю села на правому березі Тепли, річечки, яка спускається з гори і перетинає Карлсбад. Я піднімався в покої принцеси, охоплений хвилюванням: мене чекала зустріч, чи не перша в житті, з цілковитим втіленням людських страждань, з християнською Антігоною. Моє знайомство з пані дружиною дофіна було поверхове; у пору свого недовгого благоденства вона ледве встигла кинути мені два чи три слова; вона завжди трималася зі мною скуто. Хоча я все життя писав і говорив про неї не інакше як з глибоким захопленням, пані дружина дофіна не могла не поділяти щодо мене забобонів того стада дармоїдів, що оточувало її: королівська родина животіла, відрізана від світу, у цій цитаделі дурості й заздрості, яку безуспішно облягали нові покоління.

Двері мені відчинив слуга; пані дружина дофіна сиділа у глибині вітальні, між двох вікон, на софі і вишивала. Я був такий схвильований, що не знав, чи стане у мене сил підійти до принцеси.

Вона уткнулася в рукоділля, немов хотіла сховати хвилювання, що охопило і її теж, але, побачивши мене, підвела голову і мовила: «Рада вас бачити, пане де Шатобріан; король сповістив мене про ваш приїзд. Ви добре спали ніч? ви, мабуть, стомилися».

Я шанобливо подав їй листи пані герцогині Беррійської; вона взяла їх, поклала біля себе на дивані і сказала мені: «Сідайте, сідайте». Потім швидким, машинальним, нервовим рухом вона повернулася до свого вишивання.

Я мовчав; пані дружина дофіна також мовчала: було чути, як голка протикає тканину і тягне за собою вовняну нитку, яку принцеса різким рухом накладає на канву; я помітив кілька сльозинок, що впали на рукоділля. Прославлена страждальниця витерла очі тильним боком руки і, не підводячи голови, запитала: «Як почуває себе моя сестра? Вона дуже нещасна, дуже. Мені її так шкода, так шкода». Ці короткі повторювані склади марно намагалися замінити розмову, для якої в обох співрозмовників бракувало слів. У дружини дофіна були червоні від постійних сліз очі, що надавало її обличчю схожості з прекрасною Дівою Марією Стражденною.