Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Нездатний самостійно написати ні рядка, пан де Талейран наймав досвідчених людей, які працювали на нього: коли, закреслюючи і змінивши все, що не подобалося господареві, його секретар нарешті складав депешу у стилі міністра, той переписував її своєю рукою. Я чув у виконанні пана де Талейрана початок його мемуарів, що включав кілька приємних подробиць з часів його молодості. Він без кінця змінював свої смаки і сьогодні ненавидів те, що любив учора, тож, якщо мемуари ці доведені до кінця, у чому я сумніваюся, і якщо він відбив у них різні версії подій, цілком імовірно, що одним і тим самим подіям, одним і тим самим людям будуть дані в цих мемуарах абсолютно протилежні оцінки. Я не вірю, що рукописи пана де Талейрана зберігаються в Англії; наказ опублікувати їх не раніше ніж через сорок років, який він нібито дав, здається мені посмертним фіглярством.

Ледачий і неосвічений, безпутний за вдачею і легковажний по духу, князь Беневентський пишався тим, чого йому треба було б соромитися, – тим, що він уцілів після падіння імперій. Видатні голови, які здійснюють революції, відходять; голови другорядні, які здобувають з революцій користь, залишаються. Ці пройдисвіти, впевнені в завтрашньому дні, приймають парад поколінь: до їх обов’язків входить ставити візу в паспортах і виступати свідками на суді: пан де Талейран був з цього нижчого племені; він ставив під подіями свій підпис, але не він вершив їх.

Пережити багато урядів, залишатися, коли влада йде, заявляти, що не покинеш трибуналу доти, поки не прозвучить остаточний вирок, хвастати тим, що належиш лише країні, що служиш не особам, а справі – означає виявляти самовдоволення егоїста, який незграбно силкується приховати ниці почуття під високими словами. Нині у нас подібних байдужих характерів, подібних плазуючих громадян хоч лопатою греби: проте для того, щоб старіти відлюдником на руїнах Колізею і не втратити величі, треба жити під покровом хреста; пан де Талейран потоптав свій хрест ногами.

Рід людський ділиться на дві нерівні частини: люди смерті, її улюбленці, обрана паства, здатна воскреснути; люди життя, її пасинки, натовп, що йде в небуття, щоб не воскреснути вже ніколи. Недовге існування цих останніх зводиться до імені, репутації, посади, багатства; їхня слава, їхня влада, їхня могутність зникають разом з ними; не встигнуть зачинитися двері їхньої вітальні і закритися віко їхньої домовини, як згортається і книга їхньої долі. Так сталося і з паном де Талейраном; мумія його, перш ніж зійти в могилу, промайнула в Лондоні, як посланниця нашої нинішньої монархії-трупа.

Пан де Талейран зрадив усі уряди і, повторюю, не привів до влади і не позбавив влади жоден з них. Він ніколи не мав справжньої могутності, якщо розуміти обидва ці слова без лукавства. Дрібним рядовим успіхам, таким звичайним в аристократичному житті, не перейти могильної межі. Зло, що не супроводжується жахливою катастрофою, зло, скупо відмірюване рабом, який грішить, аби зробити послугу господареві, – всього лише підлість. Лестячи злочину, порок робиться його лакеєм. Уявіть пана де Талейрана бідним і невідомим плебеєм, наділеним на додаток до аморальності лише незаперечною салонною дотепністю, – без сумніву, у цьому випадку ніхто не звернув би на нього ніякої уваги. Якби пан де Талейран не був зледащілим вельможею, одруженим священиком, абатом-розстригою, чи варто було б про нього говорити? Репутацією і успіхами він зобов’язаний цим трьом вадам.

Своє вісімдесятирічне життя прелат увінчав жалюгідною комедією: спочатку, щоб показати, на що він здатний, він виголосив в Інституті похвальне слово тупоумному німцеві, якого зневажав. Хоча ми нині й пересичені видовищами, повитріщатися на явлення великої людини зібрався цілий натовп; незабаром він помер, як Діоклетіан, виставивши свою смерть перед людські очі. Роззяви спостерігали за тим, як у смертну годину цю на три чверті зогнилий князь, з незагойною виразкою в боці, з головою, звислою на груди, незважаючи на пов’язку, що підтримує її, вів нескінченний торг за своє примирення з небом за посередництва своєї племінниці, яка, граючи давно відрепетирувану роль, допомагала йому задурювати простодушного священика і невинну дівчинку: після впертого опору він, уже втративши дар мови, підписав (а можливо, так і не підписав) відречення від своєї давнішньої присяги, проте не виявив найменшого розкаяння, не виконав останнього обов’язку християнина, не покаявся в аморальних і скандальних діяннях, зроблених ним. Ніколи ще гординя не виглядала такою жалюгідною, захоплення – таким безглуздим, благочестя – таким безпомічним: обережні римляни ніколи не відступалися від колишніх помилок публічно – і мали слушність.

Пан де Талейран був уже давно покликаний на вищий суд і засуджений заочно; смерть шукала його від імені Господа і нарешті наздогнала. Щоб ретельно вивчити його життя, настільки ж порочне, наскільки життя пана де Лафаєта було праведним, треба було б перебороти огиду, яку я перемогти не в змозі. Люди в болячках нагадують останки повій: виразки так сточили їхнє тіло, що неможливо зробити розтин. Французька революція – могутній політичний ураган, що зруйнував старий світ: убоїмося, як би нас не наздогнав ураган куди страшніший, убоїмося, як би поганий бік цієї революції не зруйнував нашу моральність. Що сталося б із родом людським, якби люди вправлялися у виправданні звичаїв, гідних осуду, якби вони силкувалися надихнути нас огидними прикладами, намагалися видати за успіхи доби, за воцаріння свободи, за глибину генія діяння натур низьких і жорстоких? Не сміючи обстоювати зло під його власним ім’ям, люди вдаються до вивертів: остерігайтеся прийняти цю тварюку за духа темряви, це ангел світла! Будь-яка потворність гарна, будь-яка ганьба почесна, будь-яка мерзотність піднесена; будь-який порок гідний захоплення. Ми повернулися до того матеріального язичницького суспільства, де будь-яке юродство мало свій вівтар. Геть ці боязливі, брехливі, злочинні похвали, які затуманюють суспільну свідомість, розбещують молодь, відбирають мужність у порядних людей, ображають доброчесність і, немов римський солдат, плюють в обличчя Христові!

Книга сорок четверта

Висновок

Я розпочав писати ці «Записки» у Вовчій долині 4 жовтня 1811 року; я закінчую перечитувати і виправляти їх у Парижі; сьогодні 25 вересня 1841 року: отже, вже двадцять дев’ять років одинадцять місяців і двадцять один день я таємно складаю їх, і далі випускаючи в світ інші свої книги, стаючи свідком революцій і терплячи випробування долі. Рука моя втомилася: дай Боже, щоб вона не тяжіла над напрямом моїх думок, які, я впевнений, так само прямі і запальні, як і на початку шляху! У мене був намір додати до моєї тридцятирічної праці загальний висновок: як я вже не раз говорив, я збирався описати світ, яким він був, коли я увійшов у нього, і яким він став, коли настав час мені його покинути. Але переді мною пісочний годинник, я бачу руку, яка колись увижалася морякам над хвилями під час корабельної аварії: рука ця робить мені знак поспішати, тому я зменшу розміри картини, не упускаючи нічого істотного.

1

Погляд у минуле: від Регентства до 1793 року

Людовік XIV помер. До настання повноліття Людовіка XV регентом став герцог Орлеанський. Спалахнула війна з Іспанією, наслідок змови Челламаре; падіння Альбероні сприяло відновленню миру. Людовік XV досяг повноліття 15 лютого 1723 року. Регент помер за десять місяців по тому. Він заразив Францію своєю гангреною, посадив Дюбуа на місце Фенелона і прославив Лоу. Першим міністром Людовіка XV було призначено герцога де Бурбона, наступником його став кардинал де Флері, геній якого вичерпувався похилими літами. У 1734 році спалахнула війна, під час якої мого батька було поранено під Данцигом. У 1745 році відбулася битва під Фонтенуа; один з найменш войовничих наших королів надихнув нас на перемогу в єдиній великій регулярній битві, яку ми виграли у англійців, а переможець світу додав до розгромів у Кресі, Пуатьє та Азенкурі поразку під Ватерлоо. Церкву містечка Ватерлоо прикрашають імена англійських офіцерів, полеглих у 1815 році; у церкві містечка Фонтенуа залишився лише один камінь з написом: «Тут покоїться тіло його світлості Філіпа де Вітрі, який у віці двадцяти семи літ був убитий у битві під Фонтенуа травня 11 дня 1745 року». Поле битви нічим не позначене, але в землі знаходять скелети зі сплюснутими кулями в черепах. Французи носять ознаку своїх перемог на чолі.