Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Здобуваючи освіту, люди нижчих станів пізнають таємну рану, що підточує безбожний громадський порядок. Надзвичайно велика невідповідність умов життя та розміру статків могла бути терпима лише тому, що була прихованою; варто було цій невідповідності стати очевидною, і суспільство зазнало смертельного удару. Відродіть, якщо зможете, аристократичні вигадки; спробуйте переконати простолюдина, який навчився грамоти і перестав вірити в Бога, сіромаху, який тепер так само освічений, як і ви, – спробуйте переконати його, що він мусить терпіти лиха, в той час як його сусід має прибуток у тисячу разів більший, ніж йому, сусідові, потрібно: найменше, що вам доведеться зробити для досягнення своєї мети, – це вбити бідняка.

Коли пару буде остаточно поставлено на службу людині, коли, об’єднавшись з телеграфом і залізницями, вона знищить відстані, то перевозити можна буде не тільки товари, але й ідеї, які знов окриляться. Коли податкові та торговельні перешкоди між різними державами будуть зруйновані, як вони вже зруйновані між різними провінціями однієї держави; коли різні країни в повсякденному побуті закладуть підмурівки єдності народів, як тоді зможете ви воскресити колишній спосіб існування порізненого?

З іншого боку, не менше, ніж розквіт тваринної природи, суспільству загрожує наступ духу; припустіть, що численні й різноманітні машини замінили ручну працю; припустіть, що матерія – єдиний і загальний найманий працівник – прийшла на зміну землеробам і челяді: чим займете ви незайнятий роботою рід людський? В яке русло спрямуєте пристрасті, що втратили поживу одночасно з розумом? Тіло підтримує свої сили фізичною працею; коли припиняється важка робота, сила зникає; ми станемо схожі на ті азіатські народи, що підкоряються першому ж завойовникові, не здатні захиститися від руки, озброєної булатом. Отже, тільки праця – запорука свободи, бо праця дарує силу: зніміть із синів Адамових стародавнє прокляття, і вони помруть рабами: «In sudore vultus tui, vesceris pane» [123]. Боже прокляття входить у таїну нашої долі: людина є рабом не стільки свого поту, скільки своїх думок; так, випробувавши всі форми суспільного устрою, пізнавши різні цивілізації, увірувавши в невідомі удосконалення, ми повертаємося до вихідної точки – до істин Святого Письма.

4

Падіння монархій. – Зубожіння суспільства та прогрес індивіда

Під владою нашої восьмисотрічної монархії Франція була осередком розуму, довговічності та спокою Європи. Позбувшись цієї монархії, Європа одразу схилилася до демократії. Рід людський, невідомо для чого: всезагального блага чи зла, здобув незалежність; монархи-опікуни мали блага, належні їм за опіку; досягнувши повноліття, народи стверджують: вони більше не потребують поводирів. Від часів царя Давида і до сьогодні народи закликали государів: настає ера, коли покликані будуть народи. Швидкоплинні дрібні винятки: грецькі республіки, карфагенська, римська республіка з її рабами – не спростовують того факту, що в давнину правилом були держави монархічні. Сьогодні все сучасне суспільство, позбувшись заслону в особі французьких королів, прощається з королівською владою. Господь, щоб прискорити падіння монархії, віддав скіпетр у різних країнах у руки немічних старих, дівчаток, що ледве вийшли з колиски, наречених у вінчальному вбранні: саме цим беззубим левам, левам без пазурів, немовлятам і дівчатам на виданні змушені підкорятися зрілі люди в нашу епоху безвір’я.

Найсміливіші принципи проголошуються перед лицем монархів, що вважають, ніби вони в безпеці за потрійною стіною ненадійної варти. Демократія затоплює їх; вони піднімаються все вище й вище, з першого поверху під самий дах свого палацу, звідки викинуться через слухові віконця, сподіваючись урятуватися плавом.

При цьому зверніть увагу на дивну суперечність: поліпшується матеріальний добробут, відбувається духовний розвиток, а народи, замість того щоб цим користуватися, хиріють; у чому тут річ?

У занепаді моральності. В усі часи вчинялися злочини, але вчинялися зовсім не холоднокровно, як у наш час, коли релігійне почуття втрачене. Сьогодні злочини вже не викликають обурення, вони здаються ознакою часу; якщо у давнину їх засуджували, то тільки тому, що предки наші, як сміють стверджувати наші сучасники, недостатньо пізнали людину; тепер же злочини вивчають, їх випробовують горнилом, щоб побачити, чим вони можуть бути корисні, – так хімік шукає речовини для дослідів на звалищі. У розбещеності духу, набагато більш руйнівній, ніж розбещеність почуттів, вбачають неминуче зло; вона вже не є пороком окремих людей, а всього суспільства. З’явилися люди, яких принижує усвідомлення того, що в них також є душа, що за порогом земного життя на них чекає якесь інше; якби вони не змогли стати вище над слабкодухістю наших батьків, то вважали б, що їм бракує твердості, сили і генія; вони приймають небуття, або, якщо хочете, сумнів, як факт, можливо, прикрий, але такий, що є незаперечною істиною. Що й казати, тупість нашої гордині гідна захоплення!

Ось чим пояснюється зубожіння суспільства і звеличування окремої людини. Якби моральне почуття зростало одночасно з розвитком розуму, вони врівноважували б одне одного і людство вдосконалювалося б, не знаючи тривог, але виходить зовсім навпаки: здатність розрізняти добро і зло зменшується у міру того, як набирає силу розум; совість зіщулюється у міру того, як розпрямляють крила ідеї. Так, суспільство загине: свобода, яка могла врятувати світ, зачахне без допомоги релігії; порядок, який міг забезпечити спокійне життя, не буде тривким, бо на нього наступає анархія. Царська порфіра, яка ще недавно додавала моці, відтепер стане джерелом нещасть: ніхто не врятується, крім тих, хто, як Христос, народжений на соломі. Коли ріжок протрубив відродження народу і государів викопали з могил у Сен-Дені, коли, вигнані зі своїх зруйнованих гробниць, вони чекали плебейського поховання, на цей страшний суд віків прийшли лахмітники: вони почали порпатися в останках, що вціліли після першого грабежу. Королів там уже не було, але королівська влада ще залишалася: вони вирвали її з черева часу і кинули до кошика з покидьками.

5

Прийдешнє. – Про те, як важко його осягнути

Що стосується старої Європи, то життя її скінчене. Чи більше надій має молода Європа? Сучасний світ, світ, що позбувся влади, даної Богом, схоже, перебуває поміж двох неможливостей: неможливістю минулого і неможливістю майбутнього. І не думайте собі, як роблять деякі люди, мовляв, якщо зараз нам погано, з цього зла рано чи пізно виросте добро; закони не владні над людською природою, зіпсутою в своїй основі. Наприклад, надлишок свободи веде до деспотизму; але надлишок тиранії веде тільки до тиранії, яка, принижуючи нас, в той же час позбавляє самостійності: Тиберій не повернув Рим до республіки, він лише залишив йому у спадок Калігулу.

Не бажаючи подивитися правді в очі, люди просто заявляють, що десь у лоні часу, можливо, криється політичний устрій, якого ми не помічаємо. Хіба прекрасні генії старовини і взагалі всі люди тієї епохи могли уявити собі суспільство без рабів? Але ось воно, живе, ми бачимо це на власні очі. Кажуть, ніби ця цивілізація, що народжується, піде роду людському на користь; я сам висловлював таку думку: проте хіба не існує небезпеки, що окремій людині вона зашкодить? Ми зможемо стати працелюбними бджолами, які разом займатимуться виробництвом меду. У матеріальному світі люди об’єднуються для роботи, співтовариство трудівників іде різними шляхами і швидше приходить до мети; спільними зусиллями люди побудують піраміди, вивчивши кожен свій предмет, зроблять відкриття в науках, дослідять всі куточки фізичного всесвіту. Але чи точно такі самі справи в світі моральному? Скільки б не об’єднували свої зусилля тисячі голів, їм ніколи не скласти шедевра, який сам собою створив Гомер.

Було сказано, що місто, всі мешканці якого будуть порівну наділені і майном, і освіченістю, явить поглядам Божества картину, що перевершує ту, яку являли міста наших батьків. Нині всіх охопило безумство: люди прагнуть привести народи до одноманітності і перетворити рід людський в одну-єдину людину; хай так, але, набуваючи загальних рис, чи не втратять люди цілу низку власних почуттів? Прощавай, тиха домівка; прощавай, краса життя родинного; серед усіх цих білошкірих, жовтошкірих, чорношкірих створінь, які називаються вашими співвітчизниками, ви не знайдете брата, якому зможете кинутися в обійми. Невже не було нічого щирого в колишньому житті, в тому маленькому клаптику землі, який ви бачили з обрамленого плющем вікна? За горизонтом ви розпізнавали якісь невідомі країни, про які вам розповідав перелітний птах, єдиний подорожній, якого ви зустріли по осені. Яким щастям було усвідомлювати, що довколишні горби вічно поставатимуть перед вашим поглядом, що під їх покровом ви зустрінете друзів і коханих, що нічні шерехи навколо вашого притулку будуть єдиними звуками, слухаючи які ви засинатимете, що ніщо ніколи не потривожить самоти вашої душі, що ви завжди знайдете там думки, які чекають на вас, щоб продовжити звичну розмову. Ви знали, де народилися, знали, де вас поховають; заходячи до лісу, ви могли сказати деревам: