Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

«З тих, хто ставить собі за мету добитися суворої, абсолютної рівності, найбільш послідовні визнають, що для її запровадження і підтримання доведеться застосувати силу, удатися до деспотизму, диктатури в тій чи іншій формі.

Прихильники абсолютної рівності змушені перш за все нападати на нерівності природні, щоб пом’якшити їх, а якщо можливо, то знищити назавжди. Не маючи змоги нічого змінити в первинних умовах будови і розвитку, вони беруться до своєї справи, коли людина народжується, коли дитина виходить із материнського лона. Тоді цією дитиною заволодіває держава: вона стає абсолютним господарем як духовної істоти, так і істоти органічної. Все, і розум і свідомість, – залежить від держави, все їй підкоряється. Відтепер більше не існує родини, батьківства, шлюбу; залишаються тільки самець, самка, малюки, якими розпоряджається держава, з яких вона робить усе, що побажає, і морально і фізично, залишається рабство – загальне і таке глибоке, що пускає коріння навіть у самій душі людській.

У тому, що стосується речей матеріальних, рівність, досягнута за допомогою простого розподілу, вельми недовговічна. Якщо йдеться про одну лишень землю, зрозуміло, що її можна розділити на стільки ділянок, скільки людей її населяє, але кількість людей постійно змінюється, отже, довелося б постійно змінювати кількість наділів. Якщо скасувати будь-яку особисту власність, єдиним законним власником усього залишиться держава. Цей спосіб володіння, якщо він добровільний, – спосіб ченця, який дав обітницю бідності і послуху; якщо ж він недобровільний, то це спосіб раба, важкі тяготи якого не полегшуються нічим. Усі природні зв’язки між людьми, прихильність, взаємна відданість, обмін послугами і добровільна жертовність – усе, що є ознакою краси життя і його величі, усе, все зникло, зникло безповоротно.

Засоби, що пропонувалися досі для вирішення питання майбутньому народу, кінець кінцем заперечують усі умови, необхідні для існування, руйнують, відверто чи приховано, обов’язок, право, шлюб, родину, і замість свободи, до якої веде будь-який справжній прогрес, привели б суспільство тільки до такого рабства, якому історія, хоч би як глибоко в неї зануритися, не знає рівних». Проти цього годі сперечатися.

Я відвідую ув’язнених не для того, щоб, як той Тартюф, роздавати їм милостиню, а для того, щоб збагатити мій розум спілкуванням з людьми, які заслуговують більшої пошани, ніж я. Байдуже, якщо їхні переконання не збігаються з моїми: я щирий християнин, і найбільшим геніям землі не похитнути моєї віри; мені шкода їх, і любов до ближнього оберігає мене від спокуси. Якщо я маю занадто, то їм бракує; я розумію те, що розуміють вони, але вони не розуміють того, що розумію я. Сьогодні я приходжу до тієї в’язниці, де колись навідував благородного страдника Карреля, щоб відвідати абата де Ламенне. Липнева революція кинула в тюрми рідкісних людей найвищого розуму, чиї заслуги вона не спроможна оцінити і чию яскравість не може терпіти. У комірчині на найвищому поверсі, під навислим дахом, до якого можна дістати рукою, ми, двоє божевільних поборників свободи, Франсуа де Ламенне і Франсуа де Шатобріан, розмовляємо про серйозні матерії. Скільки б не пручався пан де Ламенне, ідеї його були відлиті в релігійній формі; форма залишилася християнською, хоча суть відходить до догматів християнства все далі й далі; у промовах його чутний відгомін голосів неба.

Правовірний християнин, який сповідує єресь, автор «Досвіду про байдужість» висловлює моєю мовою думки, яких я не поділяю. Якби, присвятивши себе євангельському навчанню народу, він зберіг священний сан, він утримав би владу, зруйновану його відступництвом. Кюре, священики нового покоління (причому найбільш уславлені з цих левітів), тяглися до нього: єпископи були б на його боці, якби він обстоював галліканські свободи, і далі шануючи намісника святого Петра і захищаючи єдність церкви.

У Франції молодь об’єдналася б навколо місіонера, який проповідує близькі їй ідеї і став на шлях, яким вона захоплюється; у Європі іновірці, які уважно стежать за ним, не суперечили б йому; великі католицькі народи: поляки, ірландці, іспанці – схвалили б появу нового проповідника. Навіть Рим врешті-решт зрозумів би, що новий євангеліст відроджує владу церкви і дає ослабленому первосвятителю можливість протистояти могутності абсолютних монархів. Яка життєва сила! Скільки розуму, віри, свободи в особі священика!

На те не було Божої волі; тому, хто сам є світло, раптом забракло світла; проводир схоронився і залишив паству в пітьмі. Суспільна діяльність мого земляка припинилася, але як особистість він назавжди залишатиметься лідером завдяки своїм природним талантам. У вервечці часів йому судилося пережити мене; я кличу його до моєї смертельної постелі, щоб розв’язати наші великі спори під тією брамою, до якої входять лише один раз. Я радий був би побачити, що геній його дає мені відпущення гріхів, яке колись давно мала право дати мені його рука. Ми народилися з ним в один час, ми чули плескіт одних і тих самих хвиль; хотів би, щоб моя палка віра і щире захоплення подарували мені сподівання на зустріч з другом, який знайшов вічний спочинок, на березі вічності.

7

Християнська ідея – майбутнє світу

Кінець кінцем мої дослідження наводять мене на думку, що колишнє суспільство рушиться само по собі, що ж до суспільства майбутнього, то, на якій би ідеї воно не ґрунтувалося – на суто республіканській чи на перетвореній монархічній, – людина, чужа християнству, уявити його не в змозі. Яким шляхом не піди, бажані вдосконалення можна почерпнути лише в Євангелії.

В основі хитросплетінь нинішніх сектантів завжди виявляється плагіат, пародія на Євангеліє, апостольський принцип: цей принцип так укорінився в нас, що здається нашою невід’ємною властивістю, тим часом справа в іншому: він дістався нам від нашої колишньої віри, від віри, що існувала два або три покоління тому. Нашим незалежним умам, що присвятили себе вдосконаленню собі подібних, ніколи не спало б на думку зайнятися цим, якби Син Людський не сповістив світові про права народів. Будь-який подвиг філантропії, який ми звершуємо, будь-яка система, яку ми задумуємо задля загальнолюдського блага, – не що інше, як християнська ідея навиворіт, що змінила ім’я, а часто ще й спотворена: це завжди «слово, що стало тілом!» [125]

Ви вважаєте, ніби християнська ідея – не що інше, як плід розвитку ідеї людської? Я згоден; та зазирніть у різні космогонії, і ви побачите, що християнство передання випередило на землі християнство одкровення. Якби, за його власним словом, Месія не прийшов і до них не казав [126], думка не явилася б світу, істини залишалися б і надалі незрозумілими, якими вони є в писаннях стародавніх. Отже, хоч би які погляди ми сповідували, відлік слід вести від Христа, Спасителя (Salvator), Утішника (Paracletus): саме від нього маєте ви зерна культури і філософії.

Тому результат я бачу тільки в християнстві, причому християнстві католицькому; релігія Слова є явлення істини, як творіння – це зримий образ Господа. Я не стверджую, що світ відродиться повністю, бо припускаю, що цілі народи приречені на знищення; я також припускаю, що в певних країнах віра вичерпається. Але якщо збережеться хоча б одне її зерно, якщо воно ляже в землю, хоч би разом із череп’ям глиняного посуду, то зерно це зійде і нове втілення католицького духу надихне суспільство.

Християнство – найбільш філософічна і найрозумніша оцінка Бога і творіння; воно охоплює три великі закони всесвіту: закон божественний, закон етичний і закон політичний; закон божественний – єдність Бога в трьох іпостасях; закон етичний – милосердя; закон політичний – свобода, рівність, братерство.

Два перші принципи мають свій розвиток; третій, закон політичний, не мав продовження, бо його розквіт неможливий, доки розумна віра нескінченної істоти і загальна мораль не утвердились у серцях. Адже християнству довелося раніше боротися з безглуздям і мерзотою – спадщиною ідолопоклонства і рабства.