Леся Українка - Панасенко Т. М. (читать книги онлайн бесплатно регистрация .TXT) 📗
Матеріальні труднощі
1912 рік… Нове призначення Квітки й знову переїзд… Тепер до Кутаїсі. Леся дуже сподівалася, що коли не їй, то хоча б чоловікові тут поліпшає, бо, здавалося, умови для роботи були кращі, ніж у Хоні. У листах до сестри-лікаря Ольги письменниця докладно описувала свої симптоми й слова медиків, пояснюючи, що сама не розбере й добре не розповість, а може, їй усього й не розповідають. Усе частіше в листах з'являлися згадки про грошові справи, але якщо раніше Леся розповідала батькам, куди й скільки грошей вона витратила або хто просив у них грошової допомоги, то тепер письменниця цікавилася невиплаченими гонорарами. До того ж майже всі члени родини заборгували Лесі, бо позичали з тих грошей, що покійний батько отримав із продажу Лесиної землі. Щоб звільнити Лесю від прикрих для неї розмов, Ольга бере на себе збирання коштів для її поїздки в Єгипет. Сестра обіцяє Квітці, що мати, Микола, Оксана, Ізидора віддадуть свої борги, сама ж Ольга додасть ще карбованців 600 – і Леся зможе знову поїхати до Єгипту. Ольга впоралася з поставленою метою, переслала Лесі гроші від усіх – тільки мати хотіла надіслати самостійно. Сестра порахувала, що цього вистачить, щоб терміново виїхати до Єгипту й затриматися там якомога довше. Ольга радила Лесі не повертатися спішно, а якщо грошей на прожиття бракуватиме, без зволікань звернутися до неї. Ольга наполягала на терміновому від'їзді Лесі, вона писала, що в Києві дуже неприємна й холодна погода, а якщо така й на Кавказі, то тікати звідти до теплої країни Лесі просто необхідно. Відповідаючи сестрі, Леся згадала про скруту: гроші йшли не на потреби Лесі Українки, а більше на потреби родичів Климента Квітки. Ні, Лариса Петрівна не дорікала, не жалілася, не вимагала якоїсь подяки. Допомога рідним була для неї звичайною справою. Але ж, весь час допомагаючи багатьом близьким та рідним людям, Леся Українка знов опинилася у скрутному матеріальному становищі і змушена була зібрані Ольгою гроші витратити не на подорож до Єгипту, а на те, щоб залатати діри в сімейному бюджеті. Грошима Лесі й усієї родини завжди опікувався Петро Антонович, який не допускав того, щоб дочка відчувала скруту або не мала засобів для лікування. З його смертю прийшли й нестатки. Пересилаючи дочці гроші, отримані за її землю, батько радив Лесі вкласти їх у банк. Знаючи про свою прогресуючу недугу, батько зберігав спокій, певний того, що його хвора дитина забезпечена й не знатиме безгрошів'я. Але нужда з'явилася після його смерті, коли у Лесі стало боржників більше, ніж грошей.
До Єгипту вона таки поїхала – у жовтні 1912 року. І, як писала сама Леся Українка, <«…> єгипетське сонце вже влило в когось життя і енергії трошки».
Навесні того-таки року Леся Українка завершила свого «Камінного господаря» і дуже хвилювалася, як його сприймуть, просила Ольгу надсилати їй усі рецензії, що з'являться на цей твір. А влітку написала майже повністю «Оргію».
Страшний удар хвороби
Останній рік життя (1913) Лесі Українки розпочався літературною працею – вона написала й послала до збірника на честь Івана Франка два твори («Орфеєве чудо», «Про велета») і об'єднала їх із написаним раніше «Що дасть нам силу?» у цикл «Триптих». Вона вже не могла багато писати, але ще знаходила в собі сили самостійно навчатись іспанської мови (зацікавилася нею після написання «Камінного господаря») та давати уроки французької. Цієї весни й літа Леся Українка поривалась до літературної діяльності, але хвороба не давала їй працювати, гасила будь-який творчий запал.
Надворі було літо, а здоров'я погіршувалося. У листі до Ольги Кобилянської Леся писала про якусь давно розпочату роботу, що її має обов'язково скінчити, і висловлювала надію: <«…> я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій…» Наприкінці квітня Леся Українка поїхала додому. На якийсь час зупинилася в Одесі, а потім попрямувала до Києва. Хоч як хотілося їй залишитися, але довелося повертатися на Кавказ, де працював чоловік. На жаль, матеріальні проблеми все ще не давали письменниці спокою – їй доводилося час від часу нагадувати видавництвам про необхідність виплати гонорарів.
Стан здоров'я Лесі Українки в цей час був катастрофічний, її лист до Ольги, в якому вона описувала все, що з нею відбувалося й що вона відчувала, читати моторошно. Письменниця зовсім утратила апетит, їжа викликала у неї відразу, весь час болів шлунок, температура стрибала, загострився цистит. Наприкінці червня стан Лесі Українки погіршився, Климент Квітка повідомив про це Ользі. До Лесі терміново виїхали мати й сестра Ізидора. Мати, побачивши Лесю, зрозуміла, що дитина в дуже тяжкому стані, бо погляд її був таким, якого мати ніколи не бачила. Лікар приходив щодня й відверто сказав Ізидорі, що Лесин стан настільки тяжкий, що лікувати її – марно. Консиліум лікарів визнав стан Лесі Українки дуже важким, а лікування – безнадійним і порадив відвезти хвору до містечка Сурамі, невеличкого гірського курорту, клімат якого міг хоч якось полегшити страждання письменниці. А Леся, ніби не зважаючи на свою хворобу, диктувала матері конспект нової поеми. До іменин Ольги Ізидора написала листівку, на якій Леся приписала: «Цілую. Леся». Це були її останні писані слова.
Олена Пчілка й Ізидора то втрачали надію на одужання, то знову починали сподіватися на якесь диво, що врятує їхню Лесю. Мати писала Ользі: <«…> Лесин організм обманює всіх, навіть лікарів, тим, що через повну свіжість голови Леся при найменшій можливості може бути бадьорою – навіть веселою. Але їй таки дуже погано…»
Мати телеграфувала Ользі, повідомляючи, що Лесі дуже погано, мати боялася визнати це, але стан дочки був безнадійний. Покинувши всі справи, Ольга терміново виїхала на Кавказ до Лесі. А мати знову телеграфувала їй: надію на Лесине одужання остаточно втрачено. Через день полетіла нова телеграма про те, що Лесю годують штучно, бо вона нічого не може їсти через нудоту. Але мати просила дочку не приїжджати. Через день Климент Квітка просив Ольгу терміново приїхати. А ще через день, 19 липня, серце Лесі Українки зупинилося…
Остання путь
На другий день після смерті письменниці сурамський православний священик-грузин відправив першу панахиду. У Києві перед кладовищем священик очолив жалобний похід і супроводив до могили, де відбув похоронну відправу. Попереду катафалка несли хрест. Перед кладовищем труну зняли з катафалка й понесли на руках, несли самі жінки – вшістьох: першими Наталія Дорошенко, українська артистка, дружина історика Д. Дорошенка, з акторкою Пахаревською.
Ніяких розпоряджень на випадок смерті Леся Українка ніколи не робила.
Похорон Лесі Українки виглядав скромно, бо й людей на ньому було зовсім мало. Пояснюється це дуже просто. На той час у Києві, великому культурному центрі, студентська молодь становила значну частину населення (у місті було тоді аж вісім вищих шкіл). Але влітку зі студентів майже ніхто не залишався в Києві: заможні їхали відпочивати, а бідніші прямували в провінцію, щоб підпрацювати за літо. Отож похорон Лесі Українки припадав на вакаційний час: саме тому студентської молоді не було. Рясніли вінки, що їх поприсилали з багатьох місць шанувальники літературного таланту письменниці, установи й відсутні друзі з Києва. Труну з тілом Лесі Українки було закрито ще в Сурамі, і потім її вже не відкривали.
Поліції назбиралося багато: Леся Українка останні роки життя перебувала під її «негласним» наглядом, і «охранка» наглядала за нею до самої могили, виконуючи наказ вельможного начальства. Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі між могилами батька і брата Михайла.
Пізніше, 1930 року, там само, але з другого боку, поруч батька, поховали й матір Лесі Українки.
У відповіді на лист співчуття Ольги Кобилянської Олена Пчілка написала: <«…> між Вами була справді якась духовна спорідненість. Здалось мені, що з перших днів особистої знайомости Ви обидві зійшлися близько на довше. Однак. Нема Лесі…»
