Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
І тому до пізньої ночі, а дуже часто й до ранку, світилися наші вікна, і тому журилися наші мами, бачачи нашу неприкаяність і непристосованість у світі людей, і тому все похмурішими й злішими ставали наші дружини, яким ми не могли дати нічого з того, що було «у людей». І ми дуже переймалися їхньою журбою і їхніми клопотами, і намагалися відшукати компроміс, ще не знаючи, що компромісу і суті одночасно не знайти, що саме такими були умови, наперед задані правила для того, щоб Гра здійснилася належним чином. Інакше це була б уже не Гра; або не та, не наша Гра.
Ось так. Палає тепер вогонь у грубці, і можна зготувати собі вечерю, яка водночас буде і сніданком сьогоднішнім, і обідом. Вітер за вікном ущух, суцільна темрява стоїть над селом, світяться сусідські вікна. Можна було стати лікарем чи артистом, слюсарем чи офіцером, можна було б жити у багатолюдних містах, або в інших селах, або деінде, але тільки тим стаєш, ким судилося тобі ставати, і тільки себе шукаєш у цьому становленні. Часом здається, наче з тебе живцем здирають шкіру. Часом хочеться бути не-собою, але тієї миті ти не знаєш, що це вищий поклик до того, щоб бути собою сповна. Перлина і мушля не виростають за день чи то рік — перлина, мушля, душа виростають за одне життя. Тому можна сказати, що все життя в муках і стражданнях ми вирощуємо одне-єдине: власну смерть. І тільки тоді душа буде готова, Достигла, досконала.
Тому інколи це називають терпінням. Тому інколи не витримують страждання. Тому інколи здається, що потім нічого не буде. Правильно, не буде: не буде нічогісінько з того, що оточує нас тут-і-тепер, формуючи, утворюючи, створюючи нас. Бог створив людину не за один день. Він створює її за одне життя, і смерть вінчає творіння. «Здійснилося».
1994
Нарешті стало холодніше, у небі — хмари. Вже не витримую в Бахмачі. Тут справді знаходиться якась психологічна «чорна діра», про яку ми не раз говорили. Бо ж, попри наявність чаю і сиґарет, чудових книжок, сякої-такої самотности, зосередитися не вдається. Довше, ніж звичайно, не можу заснути — чай діє, а свідомість, якій не вдалося зібратися довкола власного осердя, працювати відмовляється. Тільки зосередившись — гранично, — можна пити чай; скільки разів переконувався в цьому, а все одно намагаюся перескочити необхідні щаблі поступовости, виконання, ритуалу і одним махом опинитися на вершині. А так не буває — щоб «одним махом». Натомість падаєш, натомість втомлюєшся; замість крил — гирі, хочеш заснути — і не можеш. І так із дня на день.
«Середина літа означала кінець світу», — прочитав учора в Еліаде. Досягнувши піку росту, все починає роз-творю-ватися, розчинятися. Спад? Чи можна це назвати спадом? Тобто чимось негативним — утратою, недостатністю? Адже все вродило. Навіть оце знання. Адже більше немає куди квапитися — більше немає куди рости. Ти виріс, Костику, ти досягнув оптимального зросту; павза — і можна починати неквапливо гинути. «Віра саме в цю довгу фермату», — написав колись нещасний, як і ти, Ніцше. Мріяв понаписувати грубі томи — романи, повісті, новели, вірші, есеї, монографії… Нічого не написав. Життя розчинилось, як розчиняються кристалики солі у воді. «Ви — сіль світу цього». Коли ж він уже нас наїсться? Сіль не має властивостей діаманта. А шкода. І отак тихенько печалячись собі надвечір, продовжуєш спускатися; дорога вгору, дорога вниз — одна і та сама.
Хоча й Ілля сьогодні, але не вірилося — надто вже безнадійною була затяжна спека. І от — гроза по обіді і затяжний дощ, не дуже густий, але ж дощ, справжній, мокрий; і полегшено зітхнули груди, і нічні марення відійшли у безвість небуття. Заварив свіжого чаю, запалив сигарету, сів на порозі, споглядаючи блідо-жовті денні блискавиці і струмені води, прислухаючись до громів, шелесту і плюскотіння, вперше осмислено побачивши жовте листя на бересті і червоний металевий дах сусідської хати; ніздрі жадібно ловили свіжі пахощі живого серпня, вряди-годи подавав голос цвіркун, ластівки ширяли під негустим дощем, і я відчув, що потроху повертаюсь у сюди, у тутешнє.
Читаю щоденники Ґомбровича — думки про недостиглість, невикшталтуваність, яку треба визнати і прийняти як дійсність, реально існуючу тут-і-тепер, відмовившись від марного «наздоганяння» чужого кшталту чужих «окреслених» народів: «Wiecej jeszcze: trzeba by wykazac, ze wszyscy sa taky jak my…» На думку Ґомбровича, наш стосунок до світу мусить принципово перемінитися: «…zadaniem naszym nie byloby juz wowczas wypracowanie jakiejs okreslonej polskiej formy, lecz uzyskanie nowego podejscia do formy jako do czegos, со wciaz jest przez ludzi stwarzane a nigdy ich niezadawala». Іще: «Chodzilo tu ni mniej ni wiecej tylko о przewekslowanie z czlowieka majecego forme na czlowieka (dotyczy to takze narodu) wytwarzajacego forme <…>».
Отже, знову «не людина для суботи, а субота для людини». Або, як писав Гессе, «ми лиш глина покірна в руках у Бога, котру ліплять, але не випалюють зроду». Потік форм, уявлюваний як лінійна послідовність, із натяком на можливість поступу до досконалости і з можливістю деградації — задля повноти свободи волі.
А навпроти стоїть Еліаде, за спиною якого — індуси; вони посміхаються, крутячи на вказівному пальці модель свастики, — свастика перетворюється на колесо, цикл, коло; тільки пам'ятаючи про коло, можна посміхатися, і посміхатись отак. «Не треба так ставитися до старих людей, що вже померли, бо це буде несправедливо. Ми, безсмертні, не любимо, щоб до нас так ставилися. Ми любимо жарт. Поважність, юначе, — це питання часу; воно виникає тому, признаюся тобі, що люди переоцінюють час. Я теж колись надто цінував час, тому й хотів дожити до ста років. А вічність, щоб ти знав, не має часу. Вічність — це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати», — каже Ґете Галлерові.
Христос приніс молоде вино власної крови і закликав наливати його в нові міхи; але відтоді минуло дві тисячі літ — цілком достатньо для того, щоб постаріти не тільки вину, а й міхам. Потреба нового молодого вина. Потреба молодої крови. Потреба нового Христа — або ж Христа знову. І тому періодичність і циклічність знову виявилися переможцями. Знову потреба всеочисної і всевідновлюючої офіри, потреба виганяти «цапа відпущення», потреба молодого, нового часу — і молодого буття, — правічна потреба, яка періодично воскресає — як трава і дерева, росте, приносить плоди, гине взимку — і знову воскресає навесні. Тому вони такі подібні — пізня осінь і рання весна, — що їх майже неможливо розрізнити, близнюки; і тому вони такі несхожі, як вогонь і сніг. Ми живемо у нестерпному смороді загниваючого часу; ми задихаємося через відсутність часу, тому що тільки молодий і наповнений час можна назвати присутнім, існуючим. Ми намагаємося створити новий ритуал, але не досягаємо глибин первісности, джерел часу — і наші ритуали розсипаються на очах, смішні імітації, безкровні або ж малокровні конструкції, хирляві, недоношені діти, плоди злягання без любови, плоди скороминущої хіті. Треба крови. Треба юности. Треба повної крови і юности сповна. А те, що ми маємо зараз, — це перестигла недостиглість або ж стара діва; «дерево, яке не приносить плоду, зрубають…»
Захопився «Осягненням історії» Тойнбі — актуальні розділи про розкол у душі, архаїзм, футуризм і «відстороненість». Якось мало й неглибоко замислювався над тим, що жити довелось у період розпаду цивілізації — чергового розпаду, чергової цивілізації. Тоталітарна божевільня-імперія, у якій випало народитися, щосили створювала ілюзію своєї вічности і непорушности; і хоча надлам уже відбувся — бо ж чим пояснити майже загальну зневіру в комуністичних гаслах, обіцянках і нормах ще за шкільних моїх часів, — та все ж тоді це здавалося тріщиною в «окремо взятій державі», а книжки і радіоголоси, які так чи так продиралися крізь «залізну завісу», створювали ілюзію іншого плану — що десь там, у тридев'ятому царстві, існує нерозколотий, суцільний Захід, із ніг до голови просякнутий живою культурою, де всі без винятку знають напам'ять Рільке й Еліота, день і ніч слухають Шенберґа, Стравинського та Кейджа, у проміжках між цими похвальними заняттями бігаючи до ґалерей, щоб помилуватися Бройґелем, Сезанном і Далі… Звідки нам було знати, що цей розкол — тотальний, всесвітній, що Еліот і Вулф були якраз свідченнями його, так само як Кафка, Джойс, Рільке тощо, і що відбувся він років зо двіста тому, і що тріщина вже перетворилася на прірву, і що це не політична, а духовна (бездуховна) реальність, з якої нікому нікуди не вдасться подітися, а головне — що це черговий розкол, що так уже було не раз — і повсюди; звідки нам з нашою таємною дитячою вірою в напівзабороненого, осміяного, обпльованого Христа, з нашими підпільними хрещеннями і великодніми пиятиками було знати, що християнство — історична релігія, яка виникла приблизно в ось таких сутінках, як наші, у мороці гетсиманських ночей і римських катакомб, що це одна з можливих релігій, так само розколота й покраяна сама в собі на безліч галузей, кожна з яких прагнула бути єдино істинною, — але Царство, яке розколеться в собі, не встоїть… Ми хапалися за соломинки — за все, що не було комуністичним і безбожницьким; ми гадали, що це тільки нам не пощастило і ми втрапили до пастки, а все було набагато зловіснішим і безвихіднішим, тому що ми опинилися в «людині», порятунок від якої тепер існував тільки в смерті. Хто допомагав нам, коли ми молилися, якщо Бог на той час уже пішов звідси або й помер? Цей худий, виснажений іудей, пришпилений, наче метелик у колекції? Чия це колекція — Ісус, Будда, Заратустра, Магомет тощо?
