Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
І чому більше нікому після них не вдавалося пробити цей мур стану безбожности? Адже і Ніцше, і Торо, і Шевченко, й інші поети та філософи мали безсумнівний склад характеру пророків, провидців, герменевтів-посередників між Богом і людиною; чому ж їм не вдалося повторити повернення Бога, якщо це вдавалося тисячоліттями — від єгипетських жерців до сибірських шаманів?
Не знаю. Нічогісінько не знаю. Сліпну над книжками, не сплю ночами, виснажуючи й без того виснажене тіло, — марно, Костику, марно. Але чи не вперше з'явилося ось це: відчуття, що саме тут треба шукати і працювати до смерти. Куди подівся Бог, якщо нам нема куди подітися без Нього? Чому Він кинув нас напризволяще? Я не ставлю запитання, чи існує Він узагалі; я питаю тільки, чому Його немає тут-і-тепер. Якщо Його присутність залежить від нашої віри, то де вона?
А інакше не варто жити. Та й не життя це; просто так — скніння, вовтузіння, жертя-срання-злягання-сон-смерть, і смерть, і нічого, крім смерти.
Думаєш часом, що ціла твоя «фільозофія» самотности і нікомуненалежности не варта виїденого яйця. Сидиш на ґанку, куриш, п'єш чай, нещасний у своїй непотрібності і неможливості перекинутися словом хоч із ким-небудь, — і раптом приходить сусіда-москвич, і дещо несміливо питає, чи палю я сигарети без фільтру, — і простягає через паркан три пачки «Прими». Дякуєш йому, розгублений і зворушений, і саме цієї миті зауважуєш просвітління і дивовижний спокій на серці. Не Бог приходить до тебе в самоті, а людина. І нема тобі діла до того, хто він — росіянин чи турок, єврей чи німець; і цілковито байдуже до того, на якому інтелектуальному рівні він знаходиться, чи читав Рільке або К'єркеґора, чи віддає належне «ритуалові», а чи живе просто так, як Бог на душу покладе. Нікого немає в цьому передвечірньому просторі після спекотного дня; нікого і нічого зайвого — тільки простий дар і проста вдячність за нього, тільки теплішає серце і горло на мить здушують сльози.
А може, й сам Бог учить мене таким чином. Може, саме так лікує Він мене від довголітнього наслання, лікує стиха й обережно, нагадуючи, що люди — не лише такі, якими вони постають на сторінках «Троянди» та «Розаріуму»; що вони і такі, й інші, і всілякі, і це — одні й ті самі люди. І Він нагадує тобі, що ти теж людина і нікуди ти від цього і з цього не подінешся.
А може, це прозріння щодо того, що більше нікого й нема у цьому серпневому надвечір'ї, нікого, окрім вас, людей. І коли оця самотність стає просто-таки нестерпною, як фізичний біль, — бо ж нікого, — тоді до однієї людини підходить інша, простягаючи нехитрий дар, який допомагає зробити це життя прийнятнішим і перетерпіти.
Осінь. Тиша з цвіркунами і «білими хмарами по дорозі голубій», з формами, кольорами і чистотою а Іа Далі. Трохи перепочинку, трохи нехитрих ласощів спокою і неквапливого щоденникового письма. Побути наодинці, заспокоїтись і переконатися, що не відбувається нічого надзвичайного, що якраз оця відсутність надзвичайного, оця присутність спокою і є сюрреалістичною, бо стоїть осторонь текучої ясности, осторонь руху і безперервного ткання-розпускання мінливої текстури з одним і тим самим орнаментом. Перший осінній день. Кімната, заповнена м'яким, затишним сонячним світлом, велетенська крапля кришталевого яблука, книги — на столі, на ліжку, у книжковій шафі, на металевій етажерці.
«Кімната Джейкоба». Букет із сухими голівками декоративного маку, «миколайчиками», з пір'їнами і двома пташиними гніздечками. Заспиртований скорпіон. Портрет Вірджінії Вулф, дерев'яний круцифікс, привезений із Кракова, картина, подарована Андрієм Филиповичем: сліпий з книгою. За кожною з речей, які просто собі перераховую, тягнеться довший або коротший шлейф її власної історії — не «біографії», не життєпису, бо це речі, позбавлені біосу і винагороджені буттям. Вони є. Не більше, бо як можна бути ще більше? І ми заздримо їм, речам у бутті, адже вони по-своєму вічні, вони випромінюють приязнь і спокій, усміхнено дивляться на нас — проминаючих, пролітаючих, відлітаючих. Невеличка світобудова. Вони можуть припасти пилом, згоріти, розбитися, поламатись. Але все це може статися внаслідок втручання зовнішніх чинників, не належних до природи самих речей. Ми ж свою смерть і руйнацію носимо в собі, від першої до останньої хвилини життя. Ось цьому свічникові вже чотирнадцять років. Якщо його залишити у спокої, він стоятиме ще триста, і тисячу, і дві тисячі років, — не купа кераміки, а форма, свічник. Але тільки я, людина, розумію, що це свічник, а не шмат матерії; тільки я можу створити його, вічного, — минущий. Хіба не дивно?
Учора ввечері пролітав мокрий сніг з дощем — перший сніг сього року. А коли прокинувся вранці і вийшов на ґанок, то шасливо посміхнувся — наша маленька Індія перетворилася на Японію: жовтогаряче кленове листя, чорні стовбури, сосна в Русаковому городі, дахи і земля були притрушені раннім снігом, який уже починав танути на сонці. Майже годину бавився на ґанку з Топою, який розумнішає з кожним днем, пив чай, курив люльку і милувався соняшним засніженим краєвидом, проганяючи в безвість остобісілі кошмари, депресію і безтямність.
А вчора читав збірку Павулякових віршів. Так дивно було зустрічати і впізнавати в ній ті вірші, які вперше прочитав у шістнадцять-сімнадцять літ; виявляється, вони увесь цей час жили в мені, а отже, впливали на спосіб мислення, мовлення, І буття. Якимись таємничими стежками ходить поезія у цьому І бутті; якісь у неї власні наміри у цьому світі, на «планеті людей». Згадав — і нестерпно захотілося перечитати Екзюпері, адже він теж звідти, з божевільно прекрасної нашої юности.
Так дивно, що все справджується: маленька хатинка в рідному селі, свій пес, який радісно зустрічає мене на ґанку, ранні сніги, вірші поетів, які читав п'ятнадцять літ тому в рукописах. І самотність.
Ось уже третю ніч поспіль — мороз. Пускаю Топу до веранди і втомлено сідаю за стіл, знаючи, що не зможу прочитати жодної сторінки і жодного слова — написати. У хаті, поміж тим, тепло. М'яко і заклично світить настільна лампа, затято дивиться кудись ліворуч Зеров із фотографії, книжки одна з-перед одної виглядають із шафи, дивуючись: чому господар жодної з них не бере до рук? А господар потихеньку з'їжджає з глузду, уже котрий день, — і ніяк не з'їде остаточно. А господаря переслідують жахіття і якась люта самотність, відчуження, якого не можуть розтопити навіть традиційний вечірній чай, люлька, щоденник. Кудись на чортів клин виїхав сей жовтень. Зроблено мізерно мало, хоча жодна година не пропадає марно: вдень рубаю дрова, пораюся в хаті, займаюся працею. Але не доходять руки ані до перекладу Набокова, ні до фрагментів, не кажучи вже про «Вечірній мед», есеї тощо. Дивуюся віртуозності й невимушеності Набокова, невимученості його тонко нюансованого виконання, багатству лексичному, безлічі стилів, майстерно і доречно заплетених у свою тканину, у свій текст. Починаю шукати відповідників — i розводжу руками: наші слова не несуть у собі такої кількости коннотацій, — або ж вони заряджені зовсім іншими смисловими інтенціями; багато явищ просто не названі по-нашому, це пояснюється історично, але хіба від цього легше?
Отак і живемо. Залишилося кілька ложечок чаю і півтора місяця осени, а там — зима. Чай, до речі, подорожчав удвічі. Як на наші статки, то й цей, що ми брали у півкілограмових червоних коробках, був задорогим — 72 тисячі. І жодного тобі листа, жодної копійки — місяцями. Мимоволі засмурієш. Тільки щоденник вірно залишається при мені, єдиний свідок болю, і самоти, і тієї трагедії, яка відбувається в маленькій цегляній хаті у малому селі біля Сейму.
А може, витримаю? Може, це чергове випробування, і вийду з нього міцнішим і усміхненішим? Може. Адже Бог не посилає випробувань понад наші сили. Щоденник закінчується. Чай закінчується. І життя. Повільно, ледь помітно, але невідворотно. Лащиться до господаря малий Топа. Дивляться книжки. Перегортається ще одна сторінка.
