У Києві в 1940 році - Парфанович Софія (читать книгу онлайн бесплатно без txt) 📗
Прізвище його російське. Все таки, стоячи зі мною на коридорі, та скупо розказуючи про себе, він виявляв себе українцем, йдучи за матір’ю українкою. І дивлячись на мене вдумливо, своїм притишеним голосом казав:
— «Дда, Софія Миколаївна, щонебудь довелось пережити та чогонебудь покоштувати…». Проте він більше не сказав ні словечка.
Так їдучи, ми минали галицькі села з малими смугами, що мої товариші обіцювали в якнайшвидшому часі ліквідувати, та наблизились до колишнього кордону. Яка не була велика моя цікавість, проте швидко запавша зимова ніч не дозволила побачити краю, який доводилося бачити, стоячи в Гусятині на скелі, в Підволочиськах чи денебудь в прикордонних селах, де я щепила проти віспи літ тому з десять мандруючи самотою вздовж кордону. Контроль пашпортів чи перепусток, пересування вагонів і — Україна.
— Україна!
Хіба можливе? Чи не сон?
— Україна!
До очей набігали сльози, щось стискало боляче-солодко біля серця.
Проте цієї України ніяк не відчувалося. У потязі тільки ми розмовляли по-українському, що звертало на нас загальну увагу.
— Ето западніки —
Так звали мене увесь час в Києві, почувши мою українську мову. Це виправдувало вживання цієї архаїчної Скрипниківської, Хвильової мови.
Уся залізнича обслуга розмовляла виключно по-російськи, написи всі теж такі…
Галицьке тепле серце холонуло й стискалося різким болем. Проте, хотілося вірити, що там, на Україні, там в Києві, (бо залізна дорога всесоюзна — значить російська), подорожні майже виключно військові чи їхні сім’ї отже теж «всесоюзні», там — українська республіка.
Українська Республіка! Нове, вимріяне, роками леліяне ймення!
Вигідно, наче в хаті, проспали ніч.
Ранок захопив нас на широких степах України. Швидко я добивалась віконця, щоб побачити її, казкову та оспівувану.
Припорошені першим снігом хитались здовж шляху рідні, знайомі смереки. Смереки! Наші гірські, Карпатські задумливі й сумовиті дерева чесав буйний степовий вітер та золотило поранкове сонце. Після першого зворушення й теплого привіту я змінила моє ставлення до цих любих гірських сестер: я почала обурюватися на них та лютувати. Заслонювали, бач, краєвид. Там же мали бути села, колгоспи, земля злита кров’ю, поорана революцією, сотнею селянських контрреволюційних повстань, та все таки перероблена на «квітучу» колективну, радянську Україну. Яка ж вона, оця Україна?
Інколи між смереками траплялася галява. Тоді було видно безкраї поля, рівні, безбережні, гладко присипані снігом. Нічого не порушувало їхнього безмежного простору.
— Це Україна! —
Інколи траплялись колгоспні, чи радгоспні господарства: Дерев’яна брама з червоною зорею вела на широкий майдан. Берегами майдану довгі низькі будинки, інколи переткані меншими.
А коло Фастова в безкрай бігли кіпці цукрових буряків. Завтра мав їх захопити тридцятькількаступневий мороз.
Зрештою ніде ні коня, ні людини. Широкий, пустий простір.
Де-не-де його одноманітність проривали залізничі зупинки.
Муровані будинки, українські і російські написи і майже такі безлюдні, як степ, траплялись війскові, чи по-міському прибрані люди. Такі, яких ми бачили у Львові. Селянина я бачила тільки раз у Фастові біля станції. Бурти буряків лежали на станції. Декілька вагонів навантажених дрімало, дожидаючи міцніших морозів. Біля станції мужик розвантажував буряки, привезені невеличкими санками. Одною ногою, взутою в личак та завішеною ганчір’ям, спирався на бічницю санок, опираючи на коліні гралі. Стояв так довго-предовго вдивлений в простір, наче задрімавши. Так стояла подрімуючи конячина, що привезла оцей вантаж. Часом селянин наче просинався: брав невеличку кількість буряків і в’ялим рухом кидав її недбайливо майже собі під ноги. За декілька таких рухів він знову «віддихав», — дрімаючи як безмежний степ і білий, байдужий до всього простір. Їдучи далі, я ввесь час думала про цю людину: чи в неї вже такий характер, що вона така дрімуча, чи вона працює отак для держави, виконуючи норму? А може щось, чи хтось вимотав з неї нерви й позбавив її життєвої сили?
Київ був перед нами. Як в кожному місті, передмістя з малими дімками нічим не різнились від наших. А втім ми збирались, а схвилювання не давало мені придивлятись, це ж бо за хвилю я буду в Києві чи, як мої товариші казали, в Київі. Побачу наочно місто, що про нього розказували ще дитячі казки: «і поставив св. Андрій хрест на горах, поблагословив те місце і на ньому повстав Київ…» Щось як гора Арарат, де рятувався Ной від потопу, Назарет чи Мекка. Це ж бо зближаємось до української Мекки. З побожним стиском серця, з теплою ніжністю йдемо вітати матір руських городів. Здається впадеш навколішки і станеш цілувати св’ященну, найдорожчу землю…
Стоїмо на вокзалі. Задимлено — чорні рейки і холод. Публіка розмовляє по-російськи. Навіть носильщик, що його прикликаємо відповідає по-російськи. Незабутнє враження при вступі в гол. Наче в великий, розкішно розмальований театр. Стоїш на горі і здається ти актор: ще хвилина: заспіваєш радісну пісню привіту й побожну пісню поклону. І тоді піднімуть тебе крила, що виростають з пліч та піднесуть понад святим містом…
Я бачила в моєму житті не одно чужинне місто і не один двірець. Та ні одне з них не справляло такого враження. Та це не враження, що їх сприймає цікавий, безсторонний турист, а щось інше, від чого серце стискається боляче, а відношення до міста стає таким особистим як до людини.
Ех, ми ж галичани! Та може й вони, придніпрянці, відчували подібне, вступаючи на львівські вулиці? Тільки ж міцно приховане наше життя, що його відкривають потім, напевно дає їм інші враження як ті, що їх виносить галичанин, вступаючи на українську землю.
Та, може я непотрібно пишу про галичан. Були ж такі, що їхали в гурті, веселому товаристві, що їх приймали з парадою, гостили і показували їм те, що з українського залишилось на показ чужинцям, як крокодили в акваріюмі. Були ж такі, що вертались захоплені, як той поет, що вихвалював коробки з сардинками, та й з ключиками, і вино й ікру.
Але я швидко залишилась сама, одним одинока на вулицях цього міста і стала шукати в ньому України. Стала шукати батьківщини і тепла, і рідних, дорогих земляків.
II
У високій установі
Ми заїхали до мешкання лікаря К-ченка. Двері відчинила товста, чорнява жінка, як видно вже знайома з Григорієм Степановичем. Вона була в дуже витертому купалевому плащі, що звисав з неї нерівними стріпцями та не закривав буйних грудей, що так і виплигували зпід нього. Без ніякого зацікавлення нежданою гостею вона стала випитувати Григорія Степановича про свого чоловіка, що якраз був у Львові, та дуже жваво розказувати, що вона якраз після чергування в клініці, де вночі накладала «щипци» і що Александр Соломонович «бил в восторге, бєжал по целой клініке і восхищался, какой із меня замєчательний акушер» — ні словечка по-українськи… Григорій Степанович пояснював, трошки ніяковіючи, що вони жили довший час в Сибірі, тож по-українськи не знають.
Передягнулась, помилась, поїли, та подались цією ж машиною, що привезла нас з двірця і була, як виявилося моїх хазяїв, в наркомат. Я жартувала:
— везете бранку наркомові, Григорій Степанович, воєнну здобич. Та чи не слід було вам підшукати кращу та молодшу — галичанки ж бувають красуні та ще й елеґантні, а я собі скромний медробітник… —
— Но не голіруч їдеш ти до Наркома, Софіє, а це, що ти везеш з собою, у нас цінят більше, як красу та багатство —
Тим трофеєм були «Гігієна Жінки і Ціна Життя».
В мешканні К-ченків подиктував мені Григорій Степанович таку присвяту:
«Наркомові І. І. О-ві присвячую книжку так як я могла її написати в буржуазних умовах, в яких жила досі».
підпис.
«Ціна Життя» пішла без присвяти.
Наркомат. Камениця рядова по вулиці Рейтерській. На долині здавали гардеробу. Сивобородий дідуган імпозантного вигляду вилаяв мене по-українськи, що здавала одяг, не склавши доладу. Хоча був неввічливий — проте ці перші українські слова, що ними лаявся, були миліші за найприхильніші похвали чужою мовою. Завжди, коли я потім приступала до гардероби, дбайливо склавши одяг, я приглядалася дідуганові та не одне вже розуміючи, догадувалась, що це певно якийсь здекласований інтеліґент імовірно «закаптурений націоналіст». Але обличчя його було холодне й неприступне, як у всіх зрештою радянських людей. Йому не цікаво було хто і відкіля я, хоча в мене був чужинецький одяг і українська мова.
