У Києві в 1940 році - Парфанович Софія (читать книгу онлайн бесплатно без txt) 📗
Перед дверима одної з кімнат ми стрінулись з Михайлом Михайловичем, що розлучився з нами, поїхавши кудись на іншу квартиру. Його бліде обличчя і тремтіння рук показували, що був більше схвильований як Григорій Степанович — певний своїх успіхів на нових теренах. Як би не було: обидва вони були акторами в тій штуці, а я статистом. Як статист я не відчувала нічого поза цікавістю.
Великий кабінет наркома. Довге бюрко, на підлозі килим, посеред кімнати довгий стіл, закритий червоним сукном, під лівою стіною стільці, мабуть такі, як у церкві, один біля другого з високими бічними перегородками. На бюрку жарився електричний, круглий пальник, що давав у цій великій холодній кімнаті милий подув тепла.
Молода, струнка людина привіталась з нами. Мене представив Григорій Степанович: «це, І. Іванович, директор медичної школи львівської. Привіз я його (тут говорили про мене „в він“) хай познайомиться з нашою київською школою. А, оце його книжки, які привіз тобі як гостинець з Західньої України. Але ж писав їх в капіталістичному устрої, тож не все нам пригоже. Просить, щоб після, деяких змін, звісно, Ти дозволив книжку випустити».
— «А Ти розглядав її?», — запитав притишеним голосом Нарком. «По-твоєму вона може піти в руки радянського читача?» —
Григорій Степанович вже раз писав в справі книжки до Держмедвидаву, може й відповідь відтіля дістав, тож не тяжко йому було сказати, знайти хитру відповідь, щоб і не зраджувала якихнебудь ухилів в його правовірності, та щоб і мені не відбирала надії:
— «У мене не було багато часу, тож не читав, а так тільки перекинув. Мабуть доведеться деякі розділи відкинути, що висвітлюють германське вчення — та цього ми не можемо авторові вважати за гріх, він же ж не знав радянської науки.
Треба також добавити дещо про нашу опіку над матір’ю та немовлям і таке інше…»
І. Іванович притакнув погоджуючись головою, та обіцяв передати справу Держмедвидавові. Він теж не питав у мене нічого, як і усі інші, не виявляв ніякого зацікавлення мною, тож я далі перейшла до ролі статиста.
Оця молода людина кашляла й плювала багато і — говорила по-українськи.
Випитував Григорія Степановича про організацію здоровоохорони на Західній Україні. Григорій Степанович розказував живо та дотепно, як то застали після Польщі дуже мало, а розгорнули великий організаційний розмах. Автім: це ж були самі початки і можна було говорити тільки про наміри та вступні дії.
Нас швидко відпустили, запросивши ще на вечір на нараду в справі боротьби з туберкульозою.
Після таких перших наших відвідин Наркомату ми поїхали на обід до Континенталю.
Континенталь був великим готелем в центрі, по вулиці Карла Маркса, належав до Інтуриста і був репрезентаційним льокалем. Здається мені, що в той час чужинців в СРСР не бувало, це ж часи найбільшого відокремлення від Европи, тож публіку Континенталю становили свої і то можна сказати виключно командировщики. Пошесть на командировочні подорожі була в повному розпалі, тож з різних кінців радянського Союзу, а в першу чергу з України приїздили командировочні до столиці та гаяли тут час і командировочне (кошти призначені законом на поїздку), ну і свої гроші, бо командировочного не вистачало, а ще як хто хотів жити в дорогому готелі, їсти в люксусових ресторанах (хоч раз колись) і піти кудись в театр чи випити з товаришами. Їлося добре, але платилось не зле. Досить сказати, що обід коштував нам по 37 рублів. Правда, їли ми там якісь перекуски і кавяр, і овочі, бо мої товариші хотіли мені показати гордощі своєї країни, а то головно південні овочі. Вражав контраст між буржуазною домівкою, різьбами на стелі й стінах та кришталевими свічниками і неввічливістю прислуги. Тут як і скрізь «товариші, офіціянти» були похмурі й нераді. Спершу я пояснювала собі це пролетарською рівністю і неохотою їхньою обслуговувати, потім я зрозуміла, що вони є платними службовцями не зацікавленими в інтересі, що відроблять своїх вісім годин як кожну іншу службу, та що більшість з них це здеклясіфіковані інтеліґенти.
За обідом Михайло Михайлович говорив мало, був загалом якийсь пригноблений, зате Григорій Степанович тішився прихильністю Наркома і добрим ходом справ. Я ділилася моїми враженнями з товаришами та розпитувала в них про деякі незрозумілі мені справи. В першу чергу кидалась у вічі російськість міста. Це пригноблювало й непокоїло, та сповнювало злими передчуттями. Я турбувалась тим:
— Питаєте в мене, як подобається? Мушу сказати, що до цього часу я не помітила нічого справді радянського: усе у вас буржуазне: авта, принижений спосіб ставлення до начальства, оттут їжа і обстановка, вдома у К-ченків, як у звичайній міщанській родині. Ніде нічого специфічного. Здається, як би я приїхала до Софії, Букаресту чи де там до іншого міста, побачила б приблизно таке саме. Та не те мене турбує, а от що: ми звикли вважати Київ українським містом. А це вже ходим цілий день і нічого українського в ньому немає. Такий Наркомат. Я не чула, щоб там хтонебуть говорив по-українськи.
— А Іван Іванович — ти ж чула, говорив.
— Так, він один, але ви самі, як тільки заговорили до службовців по-українськи, вони почували себе ніяково, та ще ж як вони приняли вас викликом: «чуєте, Григорій Степанович вернувся з Западної, там і став говорити по-українськи!». В Наркоматі ми нагадували мужиків, що вернувшися з Америки патякають по-англійськи. Та й зараз всі на нас зглядаються, як на яке заморське чудо.
— Ви, Галичани, шовіністи й націоналісти, це річ відома. Та поживете в союзі, навчитесь цінити й руську мову — замотуючи кінчив на той раз Григорій Степанович.
Після обіду ми пішли знову в Наркомат на оцю нараду. В основному, ні мене, ні моїх товаришів справа безпосередньо не цікавила, а вже я була там не статистом, а просто публикою.
Може і з уваги на мене він вів нараду по-українськи, хоча зібрані забирали голос виключно по-російски, за винятком Григорія Степановича, що говорив про туберкульозу на наших теренах. Важливіше для нас, а власне для моїх обох товаришів, було те, що відбулось після наради: всі ми вийшли, а залишився у Наркома сам Григорій Степанович. Ми обоє з Михайлом Михайловичем дожидали його в сусідній кімнаті.
Щойно вертаючись з Києва вже удвох з Григорій Степановичем, я зрозуміла, чому бідний Михайло Михайлович, того вечора так нервово ходив в оцій кімнаті з кутка в куток і роаминав руки. І тоді теж я зрозуміла, чому після наради Григорія Степановича відвезли до Континенталю автом разом з другим Завнаркомом, а ми обоє пішли пішки. Тоді мені це здалось дуже сприятливою обставиною, бож я могла перший раз побачити вулицю й мешканців, до яких я мала таку пекучу цікавість.
Тож взяла я під руку якогось пригашеного й начеб зажуреного М. Михайловича і стала з живим інтересом розглядати вулиці.
III
На Київській вулиці вечером
Недовгий шлях з Рейтарської на Хрещатик дозволив мені помітити слабе освітлення вулиць, старі масивні будинки з широкими брамами-«параднями» та, що мене найбільше зацікавило, багато, навіть надто великих, лікарських таблиць. Приймаючи мене до праці, обіцяв мені Григорій 'Степанович «відчистити від буржуазної квартири і частної практики». Між тим тут що дім — звісно в центрі — то таблиця… На моє здивування пояснено мені, що це залишки буржуазного ладу, якого ще не вспіли викорінити та що на ділі у них на приватну практику дивляться дуже зле. Ще найрадше дозволяють її професорам, загалом великим вченим, що мають добру державну посаду, та не вважають практику за джерело визиску трудящих. Та бути без посади тільки на приватній практиці не дозволяється, чи радше таких людей швидко вчать чесно працювати —
Як багато дечого, і це було новиною для мене.
На Хрещатику кидався в вічі великий рух. Маси народу йшли широкими хідниками, звичайно йшли вони доволі швидко та за ділами. Згодом, щойно я збагнула, що всі ці люди працюють до вечора і це час, коли вони виходять з праці та поладнують усі справи, купують, їдять, протирають очі після цілоденної праці. В таку пору в крамницях, очевидячки харчових, великий натовп народу, а то й черги. До трамваїв, велетенський ніколи мною нігде не бачений натовп. Цю справжню боротьбу за східці і в трамваї небаром довелось мені вести двічі денно, з жахом помічаючи, що це справжня боротьба на життя і смерть, боротьба мовчки й з цілою ненавистю, з цілим революційним досвідом. В ній не було нікому пощади: кого здавили, подерли на ньому одяг, хто впав під трамвай, окалічів або згинув — його справа. Найменшою втратою було обірвання всіх ґудзиків, які я зараз наступного дня заступила торочками до зав’язування.
