На схрещених дорогах - Парфанович Софія (чтение книг txt) 📗
Чого тільки не заощаджували?! Цукор, хліб, борошно. Усього їли трохи. Навіть картоплю, хоч її Філько роздобув десь у Пфафенгофені, п’ятдесят кілограмів, їли обережно. Якраз вистачило до кінця. Перед від’їздом з’їли останню, журячись, відкіля взяти: нової ще не було, а старої ніде дістати.
Он як стали пливти будні пані Волчук:
Вранці, ще поки чоловік встав, вона прокидалась і варила снідання. Спершу розпалювала пічку, потім як уже стало тепліше, варила на електричній плитці. Після снідання, коли пан Волчук ішов «до праці» з шматком хліба з смальцем у торбі — пані Волчук прибирала хату. Дощана стара підлога була повна заскалень і щілин і до того дуже велика. Прибираючи хату, розмовляла з павуками та обіцяла їм не чіпати їхніх сіток в обмін за їхню співпрацю при охороні від мух. Врешті, мали вони тут давні права і їх вона бажала шанувати. Не довго тривала розмова з павуками: сирени кінчили її дуже швидко й радикально. Тоді — залежно від свого передчуття або сиділа у хаті зіщулившись та наслуховувала шуму літаків, або бігла до лісу, звичайно вже під літаками. Були то хвилюючі десять хвилин, заки добігла до каплички під лісом. Аж тут здавалось їй, що вже безпечна. Очевидно то було уявлення, бо під час бомбардування великий обшир довкруги закидали бомби та засипали його відламки металу й палаючі частини фосфорових бомб. Все ж вона не хотіла йти до бункеру, помимо безумовної безпеки там. Надто шкода було сонця й пречистого повітря. Та й не зносила вона сидження в темноті й вогкості підземелля.
Десь пізно пополудні верталася з лісу і тоді варила, чи робила які інші домашні роботи. Часом пані Волчук ішла за чимось до міста, або до неї приходили хворі. Порожні, глухі були ці дні й сірі, як Іннові води. Єдиним їхнім здобутком була наука англійської мови. Сидячи десь у якійсь ямці в лісі, вона держала в руці посібник англійської мови й старалася вчитися. Воно й вдавалося тоді, як голова не була надто стривожена чи зайнята очікуванням бомбардування.
ЛЮДИ В ТЕЛЬФСІ
Були там наші старі та інші німці. Інші цікавили мене менше, а старими я таки цікавилась і мушу сказати, що полюбила їх. Хоч які були скупі й як неприхильно про них люди говорили. Але у них ми, чужинці, найшли куток і селянську привітність, нічим не затьмарену привітність людини до людини. Що до інших — їх я стрічала мало. В склепах, ресторанах люди були тверді, непривітні й похмурі. Може війна робила їх такими. І була фабрика Пішля з цілим чуттєвим комплексом. Мені боліло від неї. Нерадо я проходила повз неї. Я старалась забути, що існує вона, але нічого не могло допомогти мені в цьому. І цей біль, ці чуттєві комплекси тримали мене в постійнім пригнобленні, напрузі, в постійній депресії. Люди там потребували мене. Але я йшла до лісу, і дні мої були повні болючої пустки. Я до кінця не знала, чи не треба мені було таки залишитись там хоч безкоштовно й проти волі всіх, що мене не хотіли. Що я робила, що я не думала — між мною й фабрикою тягнулись постійно тяжкі пута, які боліли мені.
І були наші люди. Оця тельфська громада. Тепер я належала до них. Інстинктивно я стала шукати їх. Я була дуже самітня. Філько цілий день був при своєму магазині. Приїхав потім Роман, але від того не стало легше. Все одно я була цілі дні сама з собою. Самітно я мандрувала горами, блукала лісами й полями, інколи цілими днями, покинувши хату вранці. З моєю давлячою пусткою я скиталась по гірських схилах і, припавши до сухої землі, я не вміла навіть скаржитись. Але мене давило й гнобило й смоктало…
Дещо про наших людей. В парохії жило священиче подружжя Квітуни. З ними ми інколи бігли до лісу під час сполоху. Молоді. Він чорнявий, на чолі завжди виразка — його шкіра не зносила сонця. Вона — мала, худа, нервова. У Ґрацу пережила декілька налетів, і це зробило її надто боязкою. Вранці, не чекаючи сирени, вона одягалась і бігла в ліс. Її очі були завжди повні жаху й бігали нервово. Вдачею її чоловік не підходив їй — був повільний, отяжілий, сонний. По дорозі завжди лаялись: вона лаяла його, що не хоче вставати, що не поспішає до лісу і т. д. Він відповідав ліниво кількома словами, і це її ще більше дратувало. В лісі вона не переставала цикотіти й уїдати на всіх і на все, а найбільше на нього. Я навіть не розбирала, за що. За його лінивство, нерухливість, байдужість? Він лягав десь оподалік і засипляв сном праведних. І тоді вона скаржилася, що він так просипляє ціле життя. Він оженився з дочкою багача, що мав її одиначку та десятки моргів ґрунту. Мав добру парохію й не господарив: усе робив її батько такий «панє вуйцє», як ми його називали. Очевидно селянськими руками. Була між ними одна дуже мила людина, її мати. Селянка в хустині й чоботях та сірому одязі. Навіть під час небезпеки не йшла до лісу, а лишалась у хаті. Прибирала тоді хату, сходи, коридор, варила. Коли тривога тривала довше, несла дітям їсти в ліс. Як статечна, порядна господиня. Мала більше тридцяти років, до міри струнка й з спокійним обличчям. Ніколи не втручалась до розмов. Коли була в лісі, не сиділа даром: завжди збирала ріща, збирала шишки. Так діловито, як жнуть збіжжя, чи садять картоплю у себе дома. На її спокійному обличчі було завжди погідне скупчення й гармонія. Я полюбила й шанувала її. Сам священик казав, що вона одинока з них, що працює. Тесть теж спить цілий день.
Їхали вони здому фірами. Десь мали ще коні в горах у селян. На фірах було всякого добра. Пані лікувалась у мене спочатку. Потім перестала, маю враження. що перейшла до лікаря, який жив у недалекому Рієці. Шептали про нього наші, що він фольксдойч, жонатий з полькою. Як-не-як, дістав дозвіл на вільну практику в Рієці, чого ніхто з нас чужинців не міг доборотися.
Тут власне мушу згадати про цю справу. Отже нам, чужинцям, не вільно було практикувати в Австрії, а головне в Тіролі. Дозвіл, який ми мали чи могли мати з міністерства в Берліні, не управнював до практики в Тіролі. Він був екстериторіяльний і оборонявся від чужих лікарів, навіть як ними були німці. Тож ми, чужинці, могли працювати тільки в установах, а приватно ні. Рецепт не вільно було писати. Тож і є причина, що я не ординувала в Тельфсі. Неофіційно приходили до мене наші люди, і їм я писала рецепти, аптеки видавали ліки або ні, як їм хотілось, але ніхто не протидіяв тому.
Місце, де я ходила ховатись від небезпеки, було приємне. На підніжжі Гогемунда була поморщена, і так спадала в долину Інну. Це оці моренові зсиписька, що їх з часом покрив сосновий ліс і мій улюблений верес. На одному горбку я вишукала ямку між двома вищими горбками, закриту з боку містечка схилом, а довкола лісом. Здавалось, що там безпечно — одна з ілюзій — і в тій ямці я сиділа, вигрівалась на сонці й училась англійської мови. Брала я туди з собою оце подружжя. Та з часом вони мені так набридли, що я залишила їм ямку і забралась далі в ліс. Найчастіше я мандрувала далі до кринички, що пречистою, холодною водою била зпід каміння серед лісу. Це моя «криничка спокою». Плеще вона і дзюркотить джерелом на краю пустої доріжки, висипаної білим каменем. Його розпекло горяче сонце. Оце біжить вона від каплички й костела та в ліс. Телеграфні стовпи, вітер від Гогемунди і потік співають своїх пісень. Над порожнім камінним руслом пахне жереб широко, вільно. Пахне мандрівкою, верхами й вітром, що гуляє на висотах. Пахне так відсвіжливо, помаранчево, тепло.
І сосни. Низькі, нерівно-креслаті. Їм вітри стесали пласкі вершки й сніги придавили їх гілля до низу. Пахнуть тугою й пусткою полудня, пахнуть сном римських доріг, що дрімають у жарі сонця.
Між двома сосонками — лавка. Праворуч плеще криничка. На цій лавці я часто відпочивала, втікаючи від хижих літаків. Тут ставало затишно й безпечно, тут у Гогемундиному гирлі. Криничка освіжувала й плескала примирливо і гора наче б казала:
— Ні, ні! Не бійтесь діти. Притуліться до мене, сховайтесь у складках моїх узбічч, нічого вам не станеться, захищу..
Тож присівши на лавці, я дивилась на тополі, що біжать у два рівні ряди рівною тятивою через Іннову долину. На мачок розсипаних сіл, що біліє й червоніє під лісами. Соковита зелень Едерового лісу, пісок і каміння Гогемунди. Великі ночви між ними обома, з Інном як рискою на дні.
