На схрещених дорогах - Парфанович Софія (чтение книг txt) 📗
І дороги. Спинаються гадюкою по збочах аж по Бухен, зеленіючий луками, і Мезерн, що біліє стрілчастою вежичкою костела там на своїй тисячметровій висоті.
Дороги на схід і на захід, і рейки, що протяли долину між Едером і Гогемундою наче гострим, сталевим ножем. Разом з Інном поділили її на дві нерівні частини, що їм не зійтись уже ніколи.
Десь, недалеко ревли вибухи бомб, що виривали оці рейки, руйнували дороги.
Але біля кринички царив сон і тиша. Тільки пахло жеребом і сосною й спекою. Пахло вітром і пусткою гір.
Під вечір, коли вже покінчилися тривоги й небезпека змаліла — поночі не було звичайно налетів — я верталася з лісу.
Проходячи попри будинок парохії, я сходила нижче костела і ставала перед віконцем Траченчихи, щоб з нею, а ще більше з ним поговорити трохи. Він був як завжди і всім казав, інженер. Працював монтером. Людина бліда, худа, хвора на туберкульозу. Свідомий балакун і політик, як рідко хто з радянських людей Визнавався в усім, цитував цифри американської продукції так само, як радянської. Подавав завжди вістки з радіо, часто несправжні, як потім з’ясовувалось. Вона мала батьків у Філадельфії і мріяла про виїзд туди. В малесенькій кімнатці жили вони так, що тяжке було розуміти, як поміщаються: ліжко над ліжком, речі під ліжком. Перед ліжком скриня, що правила за стіл. На ній кравецька машина жінки. Пів дня вона працювала в кравецькій, а другу половину — шила приватно. За харчі. Поводилось їм добре, працювали обоє й заробляли те; чого ми не мали: їжу. Жінка дуже нервова з неврозом серця. Синка мали більш десятилітнього, що був інтелігентний і спритний, помагав носити й роздобувати харчі, а найбільше бився на вулиці з німецькими хлопцями. Можна сказати сміло, що Траченки були найсвідомішою наддніпрянською родиною е Тельфсі. Говорили виключно по-українськи, коли інші в той час говорили і між собою по-російськи. В містечку жили дві сім’ї з галицької інтелігенції, з якими ми ближче познайомились. Це інженер Плавець з родиною, шеф Філька і його дружина, моя пацієнтка зі Львова, при пологах якої я була в клініці, та родина Мітельських — жінка була теж моєю пацієнткою з дому. Перші жили на вулиці, що вела до мосту, і замучувались вихованням дуже норовистого хлопчика. Другі жили в Ресля в партеровій кімнаті, мали словацьке підданство, повні скрині добра, як люди шептали, якісь образи, забрані з музеїв, якісь рідкісні видання з бібліотек. Він постійно вихвалявся своєю проробленою політичною кар’єрою за поляків, отже — організацією, Березою. Політикував пасивно теж і по розвалі, не стараючись чомусь вийти на світло. Мали доню. Він був «закохався» в… Фількові та на кінці погнівались. До них можна було зайти на радіоновини, бо під ліжком мали мале радіо, що надавало дискретно і тихцем. За німців за слухання закордонного радіо загрожувала смерть. Та він слухав, разом з ним ціла група людей, і між ними їхній постійний приятель поляк, що завжди тримався українського товариства. Поляк цей «працював» разом з Фільком, але ми не мали до нього довір’я. Говорив по-українському, покинув край, втікаючи від большевиків. Я мала враження, що він робить розвідку про українців на користь поляків чи німців. Оці з Ресля говорили з ним по-польському, хоч він говорив по-українському. Я не заходила туди майже ніколи. Вже швидше — Філько по радіоновини. Правда, були ще інші громадяни. Вони гніздились по домах селян, це ті два студенти, що перші зустріли мене, це були дівчата, наддніпрянки, що працювали по готелях і ресторанах чи в кравецьких. І другі, яких я загалом не знала, робітники у кравців, пекарів чи деінде. Українську мову чули ви всюди й завжди, а ввечері часто залітав з вулиці тужний спів. Десь за хатами зустрічались хлопці з дівчатами, як колись дома…
Другою поширеною мовою була італійська. Італійців-робітників було багато, вони вели себе голосно й сміливо, як недавні союзники. Нині, хто з них не погодився вступити до війська, працював як вони казали «остарбайтером». Але «ости» це були тільки наші люди, що мали найменші права. Чути було й французьку мову, часом котрусь із слов’янських мов: польську, хорватську чи сербську. Серед мішанини чужих мов часто недочувалось німецької. Німецька молодь вся була на війні, так дівчата як і чоловіки. Мільйони чужинців працювали за них і на них.
За фабриками була територія південнотірольського виселку. Тут жив, так би мовити, інший тип українця. Це були здебільша галичани, дома інтелігенти, яких ще у Відні завербував якийсь інженер Госп до будови при цім виселку. Давав їм дуже добрі умови, бо те, чого не можна було дістати: мешкання в тих нових будинках, розмірно легку працю — зарплату за тарифом. Там жили оці мої ясноволосі Сапруни з донею, жили Грабарі та декілька інших сімей та студентів. Там теж зажив Радюк з своїми дітлахами, як його таки викинули з магістрату. Жили здебільша в зовсім неготових домах, без сходів, вихідників, підлог. Але й ті доми, що мали тільки мури й дах, були вже електрифіковані й мали дуже гарні електричні кухні, пристосовані теж для палива. Цей виселок був на самій поверхні довгого схилу втиснений щораз вище між дві відноги Гогемунди, тому він був досить високо і найкращий в Тельфсі. Тут уже не було почування такої тісноти, як у долині. А Едер трохи віддалився, в міру, як виселок пішов углиб провалля. Ці тут жили інакше й краще від інших. Вони вже не були в неволі всесильних баверів, тільки найчастіше діставали житло безпосередньо від підприємця і були зовсім самостійні. Працювали як усі під кінець війни — аби до вечора. Зрештою відпочивали під час сполоху, йшли собі до лісу «організувати» дерево, до бункеру, чи до хати. З цього кінця публіка загалом мало рухалась під час сполоху, не вірячи що їх мав би хтось непокоїти. Та до фабрики Пішля від перших домів було може 5 хвилин ходу…
Тут я заходила часом відпочити. Вітали мене прихильно чоловіки в гарних, чистих комбінезонах, в беретах, спершись на лопату або десь біля тачки. Її часом треба було теж потягати… У вільний від праці час вони були гарно одягнені їхні чисті руки не зраджували чорноробів. Позатим займались паскарством: ходили по селах і міняли на харчі різні привезені речі. Їхні жінки були добре відживлені, усміхнені привітно й задоволені. Так, часто я дивилась, як Сапруниха грається з донею або готує харчі, щебечучи, або як Грабариха вештається справно, не вважаючи на свою вагітність і повноту, вся рум’яна й задоволена з свого малого чоловічка і малого світика в цій кімнатці. Я заздрила тим жінкам. Їм не бракувало нічого в житті, і вони були такими жінками тут, як і дома. Ніяких комплексів, ніяких фабрик, чи чого там. Візочок і чоловік, дім і харчі. Це були молоді матері й молоді дружини.
Вкінці я заходила до Радюків, що жили під кінець війни в зовсім не готовому будинку в підвалі. Було вогко й «бетоново» — всюди свіжий бетон. Але їм стало просторо, позастелювали долівку мішками й мали своє вогнище. Лідка далі малювала-мріяла, хлопець ганявся кудись з старшим дівчатком. Він, Радюк, якого викинули з праці, бо був надто розумний і надто небезпечний для цього законспірованого лябору, добував харчі для родини без труду. Вона казала: «мне нікагда в жізні не било так харашо жить, как теперь», а коли я його питала, як дає собі раду, казав «вовка ноги годують», що мені дуже припало до вподоби. Після розвалу ноги таки й добре прогодували цілу цю вовчу родину, коли в людські руки пішло Пішлівське майно…
Виселок майже щодня більшав, хоч нової роботи й не було і стару припинювано. Українці напливали, так, що безпосередньо перед розвалом і потім було їх доволі багато.
Були ще «замісцеві» з Пфафенгофену і з Ріецу. У Пфафенгофені дві родини: одного теолога, що працював у шевській фабриці, вбиваючи в підошви цвяхи, і ще інженера волиняка. Перший, молодий, червонощокий чоловік, жонатий, якого жінка теж їздила з візочком і усміхалась. Мав теж матір, що в’янула з туги по батьківщині, й сестру. Сестра гарна й мила, працювала у чоловічого кравця теж у Пфафенгофені. Родина ця — з дому мої пацієнти — помітна своїм мешканням. Жили високо на полонині під Едером у т. зв. Гелю. Було це велике дворище якогось наці-бавера, що купив його за 10 тисяч по жидах. Безкраї полонини, ліс, поле просто частина Едера. Будинок великий, кільканадцять кімнат, які замешкував сам, відступаючи їм дві кімнати в партері. В хаті було затишно й по-українському, їхали вони теж фірами. Вид мали такий чудовий вже на верхів’я Гогемунди, що я приходила часом до них любуватись ним. Незрівняної краси положення високо на горі. Понад селами й містечком. Залізний міст виглядав від них як стрічка. Коли його бомбили, то літаки були нижче їхнього дому, завислі над долиною.
