Степан Бандера - Частій Р. В. (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Як відомо, полковник Євген Коновалець, один із засновників і голова УВО, а потім ОУН, після поразки визвольної боротьби 1917—1920 років спочатку жив у Польщі, потім виїхав до Швейцарії, одвічного притулку політичних емігрантів. У 1935 році за наполяганням польського уряду влада Швейцарії прийняла постанову про депортацію Коновальця, який на той час мав литовське громадянство. Але навряд чи уряд Литви зрадів би його приїзду, та й близькість Радянського Союзу створювала небезпеку (уже було відомо про спроби замаху на провідника ОУН). До того ж керувати роботою організації зі Швейцарії було вельми незручно. І тоді керівництво ОУН прийняло рішення про переїзд свого керівника до Італії. Відтоді Коновалець проживав переважно в цій країні, коли-не-коли виїжджаючи до Голландії й Франції. Але головна штаб-квартира Проводу ОУН була в Празі. Там під контролем Ярослава Барановського і Омеляна Сеника знаходився весь архів організації.
У якийсь момент чеська поліція вирішила обшукати приміщення, де розташовувалася штаб-квартира і зберігався архів. Вона конфіскувала його, а потім фотокопії архіву потрапили до рук польської поліції. Зазвичай, радянські дослідники про цей архів не згадують, можливо, для того, щоб кинути тінь на учасників процесу, які, нібито злякавшись, заплуталися в своїх свідченнях і «закладали» один одного. Після розколу ОУН на так званих «бандерівців» і «мельниківців» перші звинувачували Барановського й Сеника в тому, що ті були агентами поляків. Деякі підстави для цього в них були. Але розповідь про непривабливу роль колишніх хранителів архіву буде трохи пізніше, а поки що декілька слів про цей архів і про Сеника.
«Мельниківці» згодом захищалися від звинувачень, висуваючи той аргумент, що Сеник нібито сам був арештований і просидів близько трьох місяців у в’язниці. Ось тільки незрозуміло, чому про вилучення архіву не були відразу попереджені всі, кому це могло загрожувати, і чому не було вжито заходів для попередження можливих провалів? Хто знає, може, сподівалися, що чеські органи не контактуватимуть із польськими? Як показав час, подібна поведінка була більш ніж наївна і небезпечна. У даному разі цілком до речі пригадати про те, що президент Чехословаччини Бенеш кількома роками пізніше передав Сталіну документи, які нібито свідчили про зрадницькі зв’язки маршала Тухачевського й інших вищих командирів Червоної Армії з військовими колами Німеччини, після чого було арештовано і розстріляно майже сорок тисяч вищих і середніх командирів Червоної Армії.
Хай там як, але документи з «архіву Сеника» дозволили польській поліції скласти не тільки звинувачення для суду, але і дали можливість установити велику кількість членів і керівників ОУН.
Слідство затягувалося. Підслідним, як це звичайно і буває, довелося пройти через багато що. Півтора року допитів, фізичних тортур і катувань, шантаж – винести все це було нелегко. Часто слідчі застосовували такий прийом: пред’являли протокол, зміст якого свідчить, що твій товариш уже в усьому зізнався, відповідно, слідству все відомо – і твоя відмова, як і заперечення, не має ніякого сенсу. Не всі винесли таких провокацій. Деякі з заарештованих дали свідчення, які вимагав суд, хоча потім, з’ясувавши, що їх обдурили, відмовилися від них.
Степана Бандеру утримували в одиночній камері, закутим у кайдани. Але і в цих умовах він шукав можливості зв’язатися з друзями, підтримати їх, пробував з’ясувати причини провалу. На час їди йому розковували руки, і він устигав за цей час писати на дні тарілки записки друзям.
18 листопада 1935 року в будівлі окружного суду на вулиці Медовій у Варшаві почався суд. Попередній обвинувальний акт складався зі ста двох машинописних сторінок.
Уже з першого дня Степан Бандера відмовився відповідати на питання суддів польською мовою, мотивуючи це тим, що суд зобов’язаний визнавати право української мови на існування і поважати волю підсудного. Цей мужній виступ підхопили його товариші в нещасті, і аж до кінця процесу обвинувачені говорили тільки українською мовою, і не тільки підсудні, але і деякі свідки, що підтримали обвинувачених. Коли, наприклад, до залу суду ввели українську студентку Віру Свенціцьку, дочку директора національного музею у Львові, то вона вітала підсудних словами «Слава Україні!». Суд, ясна річ, не міг із цим змиритися і ухвалив надалі карати всіх, хто зважиться на подібне, штрафом у двісті злотих або десятьма днями в’язниці. Проте це не зупинило патріотів. Більше того, надалі кожне засідання суду починалося цим вітанням. Бандера і його товариші перетворили зал процесу на трибуну пропаганди ідей ОУН.
Процес тривав майже два місяці і широко висвітлювався не тільки польською, а й світовою пресою. Світ заговорив про молодих українських націоналістів, і навіть деякі польські журналісти виявляли їм свої симпатії.
Репортер «Газети польськєй», що не побажав підписатися своїм ім’ям, у своїй статті навів список усіх підсудних і опис їхньої зовнішності. Ось що він написав про Бандеру: «Вигляду досить непоказного: низького зросту, худорлявий, на вигляд має 20—22 роки. Коли дивишся на нього, очі вихоплюють головне – висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, стислі, вузькі, нерівні зуби. Він розмовляє зі своїм адвокатом, жваво жестикулюючи».
На одному із судових засідань прокурор спробував принизити значення ОУН зауваженням, що їхня бойова діяльність є терором і суперечить основам християнської моралі. На цю заяву Бандера негайно відповів: «Відповідальним морально за все це є тільки польський уряд і польський народ, які, розтоптавши Божі і людські закони, поневолили український народ і створили становище, за якого українці вимушені з метою самозахисту вбивати катів і зрадників».
Підсудні не бажали ніякої поблажливості й поводилися не просто відважно, але і відверто зухвало. Адвокати весь час зверталися до суду з різними поданнями і запитами, які суд незмінно відкидав. Урешті-решт, запити були сформульовані так, що вже в них містилася готова відповідь. Цей юридичний нонсенс також не забули відзначити засоби масової інформації. Газети повідомляли, що ще не було такого процесу, на якому стільки адвокатських запитів було відхилено і стільки свідків покарано. Самого Степана Бандеру силою виводили із залу суду, коли суд приходив до висновку, що його поведінка виходить за межі допустимого.
13 січня 1936 року був оголошений вирок: Бандера, Лебедь, Карпинець засуджені до страти, Климишин і Підгайний – до довічного ув’язнення, Гнатківська – до п’ятнадцяти років в’язниці, Малюца, Мигаль, Качмарський – до дванадцяти років, Зарицька – восьми років в’язниці, Рак і Чорний – семи. А що процес викликав усесвітній резонанс, польський уряд не наважився виконати вирок і почав переговори з легальними українськими політичними партіями про так звану «нормалізацію» українсько-польських відносин. Бандері, Лебедю й Карпинцю страта була замінена довічним ув’язненням. Дехто і досі намагається доказати, що це було зроблено під тиском Німеччини. Так це чи ні, довести тепер практично неможливо. У будь-якому разі, ця інформація може стати приводом для роздумів.
Усі дванадцять підсудних вирок вислухали спокійно, тільки Бандера, а разом з ним і Лебедь, вигукнули: «Хай живе Україна!» З цього приводу історик українського національного руху П. Балей напише: «…одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором «величної ідеї» – батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині».
Судові поневіряння Степана Бандери варшавським процесом не закінчилися. Адже відомо: чим більша відповідальність, тим і вимоги більші. І якщо ти провідник, керівник, то і відповідати доводиться за багато що. І поки йшов суд у Варшаві, на сході польської держави відбувалися події, за які відповідати довелося крайовому провідникові.
