Степан Бандера - Частій Р. В. (электронные книги без регистрации TXT) 📗

У Львові були вбиті директор української гімназії Іван Бабій і студент Яків Бачинський. Звичайно, це для журналістів і публіки не стало такою сенсацією, як убивство Перацького. Але сенсація була для правосуддя: експертиза встановила, що Бабій, Бачинський і Перацький були вбиті з одного револьвера.

Відбулося ось що: Григорій Мацейко, успішно вислизнувши з рук варшавської поліції, прибув до Львова, декілька днів переховувався на конспіративній квартирі, потім так само успішно перейшов кордон із Чехо-Словаччиною. А револьвер він віддав: у бойовій референтурі ОУН було не так уже багато зброї.

Це дало можливість організувати над Бандерою і членами крайової екзекутиви ОУН ще один судовий процес, цього разу у Львові, у справі декількох терористичних актів, здійснених ОУН. На львівському процесі, який почався 25 травня 1936 року, на лаві підсудних було вже двадцять сім обвинувачених, із них половина тих, хто вже був засуджений на варшавському процесі на чолі зі Степаном Бандерою. Власне, львівський процес слід було б розділити на декілька окремих справ, оскільки до різних підсудних висувалися різні обвинувачення. Об’єднувало всіх лише одне: звинувачення в належності до ОУН. Сам хід процесу був спокійніший, ніж у Варшаві, тому що підсудним було дозволено відповідати українською мовою, не було і ніякої несподіванки у вигляді ще якого-небудь знайденого поліцією архіву, не було й ажіотажу в пресі. Тут Бандера відкрито виступив як крайовий провідник ОУН.

У цей час особою Бандери зацікавилися органи НКВС. 24 червня 1936 року, коли Бандера давав свідчення на львівському процесі, у залі до його слів уважно прислухався радянський дипломат Петро Светняла. Він з великим інтересом слухав зізнання підсудних, бо на основі цих зізнань вимальовувалися цілі, стратегія і тактика боротьби українських націоналістів проти комунізму. Звичайно, що потім ці відомості потрапили на Луб’янку.

Бандера, пояснюючи мету і методи боротьби українських націоналістів проти більшовизму, говорив на суді: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність. Виступає також ОУН проти комунізму і тому, що комунізм – це рух, світоглядно протилежний націоналізму.

Головною територією боротьби з більшовизмом є східноукраїнські землі, там боротьба йде не на життя, а на смерть. Очевидно, що не має сенсу шукати відбиття цієї боротьби в більшовицькій пресі. Частковим свідченням тієї боротьби, яку ведуть українські націоналісти на східноукраїнських землях, можна вважати акти саботажу в колгоспах і на фабриках, а також різні політичні замахи.

На цій території (західноукраїнських землях. – Авт.) ми теж боремося з комунізмом, тому, що він має намір ослабити ворожі антимосковські настрої українського суспільства і прищепити йому свою доктрину. Ми ведемо тут боротьбу з комуністичним рухом передусім засобами пропаганди. Окрім цього, боремося з комунізмом і фізичними методами.

Комуністичний рух на наший території є представництвом московського комунізму. А більшовизм методами фізичного знищення бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ДПУ, знищенням голодом мільйонів людей і постійними засланнями до Сибіру, на Соловки. Більшовики виселяють із широкої прикордонної смуги українців, а на їхнє місце селять виключно москалів – червоноармійців і чекістів…

Більшовики застосовують фізичні методи, тому ми застосовуємо в боротьбі з ними фізичні методи…»

Про замах, що не відбувся, на комісара львівської в’язниці Владислава Кособуцького Степан Бандера заявив, що комісар створив у в’язниці атмосферу знущання з в’язнів і проти цього необхідно було якимсь чином протестувати. Спочатку розглядався варіант, за якого політв’язні оголошували голодовку протесту, але потім було вирішено убити Кособуцького, і це повинен був зробити все той же Григорій Мацейко, якого потім відкликали до Варшави.

Що стосується вбивства Бабія і Бачинського, то Бандера заявив, що Бабій схиляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, а Бачинський, як це було безумовно доведено, був поліцейським агентом. На вимогу подати докази Бандера відповів відмовою, тому що, на його думку, це могло б розкрити конспіративні методи роботи ОУН.

У своєму останньому слові на суді Степан Бандера сказав: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН охоплює своїми акціями всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність…

З розслідування виходить, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заявляю, що бойова діяльність не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Через те, що в цьому залі розглядалися замахи, які виконувала Організація, хтось міг би подумати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці усвідомлюють, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-небудь інший, уміють цінувати життя. Вони знають його вартість, ОУН цінує дуже високо життя своїх членів, але наша ідея в нашому розумінні така велична, що коли йдеться про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам добре відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя урятувати. Живучи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі це життя втратити. Але впродовж усього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли посилав двох наших членів на певну смерть – Лемика і того, хто вбив Перацького…»

У своїй завершальній промові торкнувся Бандера і проблеми польсько-радянських відносин у світлі українського питання: «Третя справа [7] – це справа антибільшовицької акції. Прокурор сказав, що ще одним мотивом при вирішенні замаху на радянського консула у Львові було бажання Організації відреагувати також на налагодження польсько-більшовицьких відносин із метою їх зіпсувати… Я… заявляю, що цей момент ми абсолютно не мали на увазі не тільки з практичних, але, в першу чергу, з теоретичних міркувань. ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на кого-небудь. ОУН відкидає концепцію побудови української держави у разі польсько-більшовицького конфлікту.

Польсько-більшовицькі відносини не можуть впливати на наші політичні розрахунки. Нарешті, з історії ми знаємо, що подібні концепції не мали успіху, і коли йде мова про Україну, то Польща з Москвою завжди домовляться…»

На львівському процесі підсудних захищали дванадцять кращих галицьких адвокатів, але, вирок все одно був суворим: Степан Бандера і Роман Мигаль – довічне тюремне ув’язнення (а за сукупністю обох процесів – сім довічних ув’язнень), п’ять підсудних отримали по п’ятнадцять років тюремного ув’язнення, двох звільнили за недоведеністю звинувачення, решта чотирнадцять дістали різні строки в сумі шістдесят п’ять років ув’язнення.

Після львівського процесу Степан Бандера сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» біля Кельца, у Вронках під Познанню і в Бресті над Бугом до середини вересня 1939 року – до окупації Польщі німцями. Понад п’ять років він відбув у найстрашніших в’язницях Польщі, переважно в суворій ізоляції, тобто в одиночній камері. За цей час він провів три голодовки по дев’ять, тринадцять і шістнадцять днів: одну разом із товаришами і дві – індивідуально у Львові і Бресті. Його мужня поведінка викликала пошану не тільки друзів, що сиділи разом з ним, але і ворогів – тюремного начальства, а також представників кримінального світу.

Не варто також забувати, що Степан був глибоко релігійною людиною, і це повною мірою виявилося під час його тюремного ув’язнення. Серед в’язнів він організував хор, яким сам і керував. Розповідають, що їхні чотириголосся під час виконання служби Божої було таким гарним, що навіть у тюремних наглядачів лилися сльози розчулення. Отець Йосип Кладочний, який тричі на рік сповідав Бандеру у в’язниці, згадував пізніше: «Бандера був побожним і релігійним, сповідався, приймав святе причастя завжди, коли я бував у в’язниці, і, хоча ми були під пильним наглядом, він примушував наглядачів під час сповіді стояти на великій відстані. З нього била сила волі і прагнення наполягти на своєму…»