Дивовижна історія Мері Стенз - Уэйд Роберт (читать книги без сокращений TXT) 📗

Знайти невеличкий клаптик паперу було нелегко, але Дарк усе-таки побачив його, мокрий і зібганий, у траві на узбіччі дороги. Він підняв і розправив його на руці. Записка була коротка, поспіхом надряпана рукою Мері:

Він замислено згорнув папірець і поклав його в портфелик. Тоді повернувся до машини й поїхав додому в Найтсбрідж.

Розділ чотирнадцятий

— Я розкопав того добродія, якого ви просили знайти за номером машини, — сказав Роджерсон, сидячи на краю Даркового столу й протираючи окуляри брудним носовиком, — Його звуть Ерік Віллербі, живе в Хемстеді, в Швейцарському кварталі. В телефонній книзі значиться як приватний агент розшуку.

— Саме те, що треба, — пробурмотів Дарк, закурюючи сигарету. — Найняли приватного сторожа, щоб віднаджував газетних вовків.

— І всяких інших. Але послухайте, це ще не все. Після того, як Бренда Мейсон сказала, що ця дівчина Стенз в “Онікс-Асторії”, я знову сів на телефон, і що б ви думали?.. Добродій Віллербі також наймає кімнату в “Оніксі”!

Дарк буркнув щось незрозуміле.

— Але завважте, — вів далі Роджерсон, — у цьому немає нічого протизаконного, якщо все воно робиться за згодою дівчини. Оті ділки з “Черіл” мають позне право захищати свої інтереси і її також. Навряд чи змогли б вони вдержати її силою в такому місці, як “Онікс”, Ви розумієте, до чого я веду? Ладен битись об заклад, що вона вже на гачку — живе, мов кінозірка, має персонального охоронця і все таке інше. Я б і сам залюбки скуштував такого життя.

— Шлунок зіпсуєте, — похмуро мовив Дарк. — Усе, що ви кажете, достобіса слушне, але є ще одна дрібна, зовсім мізерна деталька: якось воно так сталося, що Мері Стенз працює передусім на “Очевидець”.

Роджерсон глузливо посміхнувся.

— Це ви так гадаєте. А погляньмо на речі практично, Поле. Що вона коли мала з “Очевидця”?

— Десять фунтів і гарантований гонорар з розрахунку один фунт за кожне надруковане слово.

— Все це зводиться до тих-таки десяти фунтів, — сказав Роджерсон, хитаючи головою. — Поки що ми не надрукували жодного слова і, може статися, й не надрукуємо Ще невідомо, що скажуть редакційні еооисти, — може, вся ця справа й не варта заходу. Пам’ятаєте останній судовий позов за наклеп? Це дільце влетіло нам у двадцять тисяч фунтів. Надто дорога ціна за викривальну історію.

— Кожне слово мого репортажу буде правдиве і захищатиме громадські інтереси, — заявив Дарк. — Ми маємо більш ніж досить фотографій, щоб це довести.

— Що ж, хай так, — мовив Роджерсон, розводячи руками, — Я тільки пробую глянути на все це очима самої дівчини. Фірма “Черіл” зробила її вродливою і платить їй хай і не бозна-які гроші, але, в кожному разі, більші, ніж вона заробляла доти, і вже ж напевне не оті жалюгідні десять фунтів, якими її ощасливив “Очевидець”. Вони убрали її, мов принцесу, поселили у фешенебельному готелі, дали розкішний автомобіль, що возить її на роботу й з роботи. Мало того, коли її краса почала привертати загальну увагу, вони найняли приватного детектива, щоб віднадити надміру цікавих. Чого ще може бажати дівчина? І що ви могли б запропонувати їй натомість?

— Роджерсоне, ви старий цинік, — уїдливо промовив Дарк. — Мері Стенз не зрадниця. Я надто добре її знаю.

— Можливо, що й так, поки вона не мала ні краси, ні грошей. Та люди міняються, Поле. Всі ми служимо тим, хто нас годує. На вашому місці я поставив би хрест на всій цій історії і дав дівчині спокій. Якщо ви спробуєте надрукувати памфлет на “Черіл”, це може занапастити все її майбутнє.

— У неї є краса, — уперто сказав Дарк. — І ця краса залишиться при ній незалежно від того, викрию я фірму “Черіл” чи ні. Поки вона вродлива, її майбутнє забезпечене.

Роджерсон здвигнув плечима.

— Робіть як знаєте. Зрештою, ви редактор. Коли я зможу чим допомогти, скажіть тільки слово.

Дарк вдячно кивнув головою.

— Спасибі. Ви хороший хлопець, Роджерсоне, от тільки якби ви трохи менше мудрували. Я не маю жодного сумніву, що репортаж слід надрукувати, але для більшої певності пораджуся зі Старим. Я ще не знаю випадку, коли б він зарізав цікавий викривальний матеріал.

— Маєте рацію, — зауважив Роджерсон, зіскочивши зі столу й рушаючи до дверей. — Бувайте.

— На все добре, — озвався Дарк.

“Старий” був особою, яку рідко хто бачив у редакційних відділах серед повсякденної метушні, проте саме його тверда рука весь час лежала на пульсі “Очевидця”. Звали його Везіл Бомон, і він займав посаду відповідального редактора. Його службові обов’язки полягали в тому, щоб контролювати й узгоджувати діяльність численних галузевих редакторів, які відповідали за окремі відділи, й таким чином підтримувати постійний напрям редакційної політики. Практично він втручався в їхню роботу надзвичайно рідко, хоча й доскіпливо прочитував гранки кожного номера журналу, перш ніж віддати його до друку. Це невтручання мало означати, що загалом редактори відділів виконують свої.обов’язки цілком задовільно.

Час від часу той чи той редактор звертався до Бомона за порадою з приводу матеріалу, що був пов’язаний з політикою чи міг спричинитися до звинувачення в наклепі. Відповідальний редактор був найвищою інстанцією в цих питаннях, проте й він, у свою чергу, підлягав раді директорів видавничого концерну. Чарлз Хеннінгер, голова ради, мав розкішний кабінет поряд з Бомоновим і звідти керував усіма справами концерну “Стайн — Хеннінгер”, який, окрім “Очевидця”, видавав ще з півдесятка великих газет та журналів. Бомон був своєрідною сполучною ланкою між Хеннінгером, що репрезентував раду директорів, і редакторами, які, кожен у своїй галузі, фактично робили журнал.

Вибравши часинку, Дарк неохоче пішов до Старого, щоб поговорити з ним про свій репортаж. Він розумів, що питати схвалення в шефа — це не що інше, як спроба зняти з себе відповідальність, — адже він і сам добре знав, що можна друку вати в “Очевидці”, а чого не можна. Та, зважаючи на те, що репортаж зачіпав досить складні проблеми, а також на можливість (або, точніше, неминучість) втрати солідного рекламодавця, він визнав за краще заручитись Бомоновою згодою, хоч і знав наперед, що скаже Старий: давайте, мовляв, дійте, і начхати на всі наслідки.

Бомон був високий на зріст, років десь за п’ятдесят, з надто буйною, як на його вік, темною чуприною; він завжди носив світлі костюми й окуляри без оправи, що робили його трохи схожим на американця. Він привітно зустрів Дарка й уважно вислухав зміст майбутнього репортажу.

— Суть полягає в тому, що, все це чистісінький обман, — сказав на закінчення Дарк. — Біохімічний лікарський дослід над молодою жінкою висвітлюється як наслідок застосування “Врододію”.

— Саме так вони й кажуть? — спитав Бомон.

— Трохи іншими словами. Старий трюк з уявним взаємозв’язком. “Врододій” матиме в своєму складі деякі з речовин, що перетворили дівчину на фантастичну красуню, і буцімто зробить те саме з кожною жінкою, яка його вживатиме.

— Які ви маєте матеріали про клінічний дослід?

— Дещо є. Особисті свідчення дівчини, велика серія фотографій, плюс персональний таємний візит у дослідний відділ фабрики “Черіл”. Маємо також докладний життєпис доктора Джеймса Раффа. Цілком зрозуміло, що жоден поважний лікар не встряв би в таку рекламну авантюру, Цей Рафф кілька років тому був виключений з корпорації і відсидів у тюрмі за підпільний аборт, що спричинився до смерті пацієнтки.

— Непогано, — пожвавішав Бомон. — Що далі?

— Дівчину тримають у готелі “Онікс-Асторія”, по суті, як ув’язнену. Для охорони до неї приставлено приватного детектива. Можна роздобути факти, що компрометують, Фасберже, — ми вже маємо деякі відомості щодо його необачних зв’язків з жінками.

— З цим будьте обережні, — порадив Бомон. — Ми не можемо наражатися на ризик звинувачення в наклепі, особливо якщо факти не мають відношення до даної історії. От якби вам пощастило довести його зв’язок з цією дівчиною…