Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (читаем книги онлайн txt) 📗
Різким рухом він спрямував їх на землю, й вони впали, нікому не завдавши шкоди. Останню стрілу Ерагон блискавично перехопив прямісінько в повітрі.
За сто футів від землі Сапфіра відчайдушно замахала крилами, аби уповільнити спуск, і приземлилася перед наметами варденів.
— Ну його к бісу! — буркнув Орик, випадаючи із сідла на землю. — Краще вже битись із дюжиною ургалів, ніж отак літати!
Навіть упізнавши Ерагона, перелякані воїни скупчились довкола дракона й не наважувалися підійти ближче. Серед них був і здоровань Фредрик, зброяр із Фартхен Дура, вбраний в обладунки зі шкіри вола.
— Бовдури, чого роти пороззявляли? — загорлав він. — По місцях, а то отримаєте на горіхи!
Боязко озираючись, воїни почали розходитись. Фредрик підійшов ближче, і з його змученого обличчя Ерагон зрозумів, що в Ду Вельденвардені зброяреві було непереливки. Бородань ще й досі виглядав здивовано, але з повагою мовив:
— Ласкаво просимо, Убивце Смерка. Ви прибули якраз вчасно. Даруйте за напад наших лучників. Ви не постраждали?
— Ні, все гаразд.
— Ну й слава небесам! — відказав Фредрик. — Винних буде покарано, їх розжалують.
— Я хочу їх бачити, — попрохав юнак.
— Тоді ходімо, мій пане, — з острахом кліпнув на вершника здоровань, гадаючи, що Ерагон вигадав якесь гірше покарання.
Він провів прибульців до великого намету, біля якого двадцятеро воїнів приречено здавали зброю вартовим. Побачивши Ерагона із Сапфірою, вони впали на коліна.
— Вітаємо тебе, Убивце Смерка! — забелькотіли вони.
Ерагон нічого не відповів і пройшовся вздовж шеренги арештантів, розглядаючи переляканих воїнів.
— Ви непогано стріляєте, — несподівано сказав він. — Сподіваюсь, вам не забракне влучності й у бою з Галбаторіксом. Але раджу дивитись, куди стріляєте, інакше наступного разу я можу розвернути ваші стріли назад. Зрозуміло?
— Так, Убивце Смерка! — радісно закричали щасливі воїни.
Зупинившись перед одним із них, Ерагон віддав йому перехоплену стрілу:
— Здається, це твоя, Харвіне?
— Справді, — розгубився той. — На ній біла смужка, яку я малюю для того, аби її легше було знайти. Дякую, Убивце Смерка.
Ерагон кивнув і голосно сказав Фредрику, так, щоб почули всі:
— Це добрі воїни, тож я не хочу їх карати.
— Я особисто прослідкую за цим, — посміхнувся бородань.
— А тепер ведіть нас до леді Насуади.
— Слухаюсь, мій пане.
Прямуючи від намету, Ерагон зрозумів, що вчинив правильно й що про це незабаром говоритиме все військо варденів.
По дорозі юнак проникав у свідомість багатьох воїнів і бачив їхні долі: героїчні, звичайні або й просто безглузді.
«Як же ж легко бачити в цих людях об'єкти, якими можна маніпулювати, — думав Ерагон. — І як важко не забувати про те, що кожен із них — насамперед людина».
Проте заглибитись у свідомість деяких воїнів йому так і не вдалося — ті мали добрий захисний бар'єр. Спершу юнак був подумав, що це шпигуни, але невдовзі зрозумів, що це чаклуни Ду Врангр Гата.
«А вони нівроку злякалися, — озвалась Сапфіра. — Гадали, що якийсь могутній чаклун збирається їх знищити».
«Я не можу їх заспокоїти, — відповів Ерагон, — доки вони блокують свою свідомість».
«То знайди їх і негайно попередь, доки вони не об'єднались і самі не напали на нас».
«Знайду, але пізніше, — заспокоїв дракона юнак. — Вони не заподіють нам шкоди. До речі, їхнє ім'я свідчить про їхнє ж невігластво. Прадавньою мовою Ду Врангр Гата має звучати як Ду Гата Врангр».
Вони вийшли до великого червоного шатра, над яким майорів прапор із чорним щитом і двома схрещеними мечами. Фредрик відкинув завісу, й Ерагон з Ориком увійшли. Сапфіра й собі просунула голову в отвір, зазираючи досередини.
Розглядаючи карти, за великим столом посеред шатра стояла Насуада. Юнак, помітивши біля неї Арію, ледь не скрикнув від подиву. Обидві жінки були вбрані по-військовому.
— Ерагоне? — вражено спитала Насуада, звівши погляд на прибульців.
— До ваших послуг, — шанобливо вклонився юнак.
— Ох, Ерагоне! — ще раз із полегшенням мовила вона. — Як тобі вдалося так швидко дізнатись, що ми в скрутній ситуації?
— Я бачив видіння, — посміхнувся той. — Як же добре бути знову з варденами.
— Але що з тобою сталось? — уважно його розглядаючи, спитала Насуада.
«Мабуть, Арія не попередила її про те, що ти обернувся на ельфа», — подумки буркнула Сапфіра.
Зітхнувши, Ерагон швидко розповів про все, що сталося з ним потому, як він вирушив на вишкіл до Елесмери. Схоже, що Насуада вже багато чого знала від гномів та Арії, але юнак усе одно боявся говорити всю правду. Він не став розповідати про Оромиса й про те, чому він його навчав. Натомість докладніше зупинився на тих перетвореннях, що сталися з ним під час святкування Агаеті Блодхрен.
— Виходить, твій шрам зник? — спитала Насуада.
Юнак ствердно кивнув і закінчив свою розповідь.
— Оце так історія, — зітхнула Насуада. — Вас із Сапфірою спіткало чимало пригод відтоді, як ви покинули Фартхен Дур.
— Так само, як і вас, — обвів поглядом шатер Ерагон. — Узагалі дивно, що ви тут. Певно, важко було витягти варденів до Сурди? Рада старійшин докучала вам?
— Зовсім трохи, — озвалась дівчина. — Тепер вони змирилися з моїм владарюванням.
Брязнувши кольчугою, Насуада сіла в глибоке крісло з високою спинкою й звернулась до Орика. Вона привіталась із гномом і поцікавилась, чи той не має чого додати до Ерагонової розповіді. Але він лише знизав плечима й пробелькотів щось невиразне про пригоди в Елесмері, певно, готуючись звітувати перед своїм королем.
— Ну що ж, я рада, що ельфи поспішають нам на допомогу, — вислухавши, сказала Насуада. — Але чи бачили ви по дорозі воїнів Ротгара? Ми розраховуємо й на їхню підтримку.
— Ні, — озвався дракон. — Хоча в темряві ми могли й не помітити табір гномів. До того ж, ми летіли навпростець, а вони могли йти якимось іншим шляхом.
— Яка в нас ситуація? — спитав юнак.
Насуада зітхнула й розповіла про те, як вони з Орином дізналися про військові маневри Галбаторікса.
— Війська Імперії прибули три дні тому, — додала вона. — З того часу ми обмінялись двома посланнями. Спочатку вони спитали, чи не хочемо ми здатись, а тепер, коли отримали заперечну відповідь, не озиваються.
— Скільки їх там? — буркітливо спитав Орик. — Згори здалося — сила-силенна.
— Так, справді. Ми гадаємо, що Галбаторікс зібрав близько ста тисяч воїнів.
— Сто тисяч! — вжахнувся Ерагон. — Та де ж їх стільки взялося? І хто з людей узагалі може служити цьому деспоту?
— їх змусили, — озвалась Насуада. — Ми сподіваємось тільки на те, що люди, силоміць відірвані від звичного життя, вчасно схаменуться. Якщо їх добряче налякати, вони неодмінно розбіжаться. А щодо нашого війська, то тепер нас більше, ніж було у Фартхен Дурі, бо до нас долучився король Орин, а також трохи добровольців, що зголосилися до війська, почувши про нового вершника Ерагона.
— То які в нас шанси на перемогу? — спитала Сапфіра.
— Це залежить від вас з Ерагоном, — просто мовила дівчина. — А також від ворожих чаклунів, яких ви маєте ліквідувати, щоб війна була чесною. Тоді ми можемо протриматись до приходу ельфів на чолі з Ісланзаді. Ясна річ, ми сподіваємось іще й на те, що тут не з'явиться сам Галбаторікс, оскільки тоді нам доведеться відступити.
Обдумуючи все почуте, Ерагон раптово відчув, як хтось намагається проникнути в його свідомість. Оговтавшись, він помітив за спиною в Насуади ту саму чорноволосу дівчину, яку бачив раніше у видінні.
— Ласкаво просимо, Убивце Смерка, — озвалась вона. — Ласкаво просимо, Сапфіро.
— Хто ти? — аж здригнувся юнак.
Дівчина мовчки прибрала пасмо волосся з чола, показавши магічний знак, схожий на той, що його мав Ерагон. Юнак з болем зрозумів, хто перед ним. Наблизившись до малої, він узяв її долоню у свої руки. Шкіра палала, наче від лихоманки.
— Вибач мені, — мовив він прадавньою мовою. — Ти можеш пробачити мене за те, що я з тобою зробив?
