Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (читаем книги онлайн txt) 📗
— Авжеж, вибачаю, — прошепотіла дівчинка й поцілувала юнака в чоло. — Як же не вибачити? Ви із Сапфірою зробили мене такою, не бажаючи зла. Але знай, ти змусив відчувати мене всі довколишні страждання. Твоє закляття будить мене серед ночі й змушує бігти на допомогу людям, яких я не знаю. І я не можу цьому опиратись. Я навіть спати не можу, бо щохвилини чекаю, що мене хтось покличе. Ось до чого призвело твоє благословення, вершнику.
— Заспокойся, люба, — сказала Сапфіра, торкаючись її долоні носом. — Щось ти надто зла.
— Так буде не завжди, — сказав Ерагон. — Ельфи навчили мене знімати закляття. І хоча це буде нелегко, я спробую тобі допомогти.
На якусь мить дівчина, здавалося, стала сама собою. Вона важко зітхнула, а на її очах забриніли сльози. Проте, швидко опанувавши себе, вона знову вдягла цинічну маску й глузливо всміхнулась:
— Ну що ж, подивимось. Тільки після битви.
— Але я можу зробити це зараз! — здивувався юнак.
— Не слід виснажувати вершника, коли всі ми залежимо від його сили, — невдоволено скривилось дівча. — Крім того, позбувшись твого закляття, я не зможу допомагати варденам під час битви. Ти ж не хочеш, щоб через це загинула Насуада?
— Ні, — зітхнув Ерагон, похитавши головою. — Гаразд, із цим ми почекаємо. Але присягаюсь, що після битви я виправлю свою помилку.
— Я змушу тебе дотриматись слова, — почув він у відповідь.
— Елва врятувала мене від найманого вбивці, — нагадала Насуада.
— Справді? — вигукнув Ерагон. — У такому разі я в боргу перед нею!
— Ходімо, — сказало дівча, — я представлю вас Орину та його вельможам. Ви бачили короля раніше, Орику?
— Я ніколи не був так далеко на заході, — буркнув гном.
Виходячи з шатра, Ерагон намагався поговорити з Арією, але та пришвидшила крок, випередила юнака й навіть не глянула на нього. Зневага ельфійки дошкуляла йому ще дужче, ніж усі попередні страждання під час розлуки з нею. Дівча відчуло його страждання й занепокоєно озирнулось.
Невдовзі вони опинилися біля ще одного командного шатра, жовто-білого, хоча випари тліючого торфу надавали всьому довкруги невизначених відтінків. Ерагон, увійшовши досередини, був вражений великою кількістю лабораторного начиння: колби, пробірки, реторти. «І кому це може знадобитися на полі бою?» — дивувався він.
— Ерагоне, — озвалася Насуада, — я хочу представити вас Орину, сину Ларіна, монарху королівства Сурда.
Із глибини шатра, задзеленчавши склом, з'явився доволі симпатичний молодик із золотим вінком на голові. Його свідомість була надійно захищена. Орин одразу ж сподобався Ерагонові, хоч, певно, й нічого не тямив на військовій справі. Зрештою, Насуаді було видніше.
Після того як юний король неуважно задав Ерагонові кілька запитань про його перебування в ельфів, до шатра стали зазирати пихаті вельможі, вітаючись із вершником і запрошуючи його відвідати їхні гостинні маєтки.
«Незабаром ми битимемось з однією з наймогутніших армій, — подумки злився Ерагон, — а вони думають казна про що!»
«Потерпи, — озвалась Сапфіра. — Лишилось уже зовсім недовго… До того ж, уяви собі, як вони частуватимуть нас після перемоги!»
«Аби ж вони знали, скільки всього треба, щоб прогодувати дракона, — посміхнувся юнак. — Не кажучи вже про те, що ти за одну ніч спустошиш їхні винні запаси».
«Та чого ж бо? — вдавано зніяковіла Сапфіра. — Може, й за дві».
Коли вони нарешті покинули королівський шатер, Ерагон спитав Насуаду:
— І що тепер? Як я маю вам служити?
— А ти як гадаєш? — зиркнула на нього дівчина. — Ти ж сам знаєш власні можливості.
— Гаразд, — зітхнув юнак. — Тоді я підготую людей з Ду Врангр Гата, і ми разом спробуємо знешкодити чаклунів Галбаторікса.
— Непогана ідея, — кивнула Насуада.
«Спитай її, — встрягла в розмову Сапфіра, — де можна залишити речі. Я не збираюсь увесь час тягати на собі твоє сідло».
— Авжеж-авжеж, — відповіла дівчина, коли юнак поцікавився, де вони можуть зупинитись. — Для вас поставлять окремий намет, але не знімайте обладунків, бо все може початись будь-якої миті. До речі, для Сапфіри також принесуть обладунки.
— А як же я, леді? — нагадав Орик.
— З нами є кілька землекопів з Дургрімст Інгейтум для перевірки земляних укріплень. Можливо, ви зволите їх очолити?
— Так, чудово! — зрадів гном, почувши про земляків. — Якщо ви не проти, я негайно до них вирушу.
Насуада нагадала Ерагонові про зв'язок із Ду Врангр Гата й пішла до свого намету.
Вклонившись на прощання, юнак тихо покликав Арію, що теж збиралася йти, але ельфійка лише холодно зиркнула на нього.
— Я не вибачатимусь за те, що відчуваю, — мовив він. — Але мені дуже шкода, що тієї ночі все сталося саме так. Я не мусив наполягати.
— Цього більше не повториться?
— Навіть якби й повторилося, то хіба це допоможе? — гірко всміхнувся Ерагон.
— Я ще раз тобі кажу: я не хочу заважати, — нагадала Арія. — Розкажи ліпше, як ви долетіли?
— Цілком нормально, дякую.
— І жодних проблем у пустелі?
— А хіба вони мали бути?
— Та ні, я просто так спитала, — знизала плечима ельфійка. — Як ти… взагалі? Що було після святкування? Я чула, ти розповідав Насуаді про свою спину. Але як з усім іншим?
— Як? — перепитав юнак, розуміючи, що не варто їй звірятися. — Тепер уже значно краще.
— Ну що ж, я рада за тебе, — якось розгублено відповіла Арія, озирнувшись на голоси в шатрі Насуади. — А тепер бувай і бережи себе, Убивце Смерка.
Дивлячись услід ельфійці, Ерагон аж нетямився з відчаю. Здавалося, ось воно, його втрачене кохання, але нічого не вдієш.
«Ти так і будеш тут стовбичити? — озвалась Сапфіра. — У мене від твого сідла вже спина затерпла».
Юнак роздратовано зняв із дракона важку упряж і кинув її на землю. Трохи поміркувавши, він узявся за власні обладунки: вдяг кольчугу й позолочений шолом, захистив гомілки та зап'ястки, взув залізні чоботи й урешті-решт сунув руки в залізні рукавиці.
Меча юнак повісив із лівого боку на Оромисів ремінь, а подарований Ісланзаді лук із сагайдаком закинув за спину. Склавши решту поклажі до шатра, він рушив разом із Сапфірою на пошуки Тріанни, ватажка Ду Врангр Гата. За кілька кроків Ерагон відчув, що хтось поблизу пручається й не хоче пускати його до своєї свідомості. Юнак вирішив, що це варденівський чаклун, і подався його шукати.
Трохи поблукавши, Ерагон із драконом вийшли до невеличкого зеленого намету, біля якого стояв прив'язаний віслюк. Неподалік булькав над вогнищем казанок і було розвішено безліч різних трав. Помішуючи вариво, на прибульців уважно поглядала знахарка Анжела. А поруч, звісно ж, сидів всюдисущий Солембум.
— Ви тільки погляньте, хто прийшов! — нявкнув кіт-перевертень.
— І тобі доброго дня, — посміхнувся Ерагон.
— Це все, що ти можеш сказати? — несподівано крикнула Анжела. — Ти бачив нещасну Елву? Бачив, що ти з нею накоїв?
— Так.
— Так? — аж скривилась Анжела. — Ні, ви тільки послухайте його! Невже ельфи не навчили тебе нічого іншого, як тільки казати «так»? Знаєш, що б я з тобою зробила?
Похнюплений Ерагон вислухав безліч лайливих слів і те, як його пращурів звинувачували в родичанні з ургалами, інакше чаклунка ніяк не могла пояснити тупість молодика. І йому довелось це проковтнути, хоча комусь іншому Ерагон не вибачив би жодного почутого слова. Утім, він справді зробив помилку.
— Після битви я збираюсь зняти закляття, — сказав юнак, коли знахарка на хвильку замовкла, щоб перевести подих.
— Що? — з недовірою скривилась вона, — Ти кажеш це для того, аби я відчепилась?
— Ні, я справді це зроблю.
— Справді це зробиш? Але хіба це можливо?
— Так, ельфи всього мене навчили, — запевнив Ерагон.
— Ну що ж, гаразд, — аж засяяла Анжела, поглядаючи на дракона. — Рада тебе бачити, Сапфіро! А ти підросла!
— Привіт, Анжело! — озвався дракон у відповідь.
Коли Анжела повернулась до свого казанка, Ерагон не витримав:
