Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (читаем книги онлайн txt) 📗
ЧАКЛУНКА, ЗМІЯ ТА СУВІЙ
Того самого вечора, повернувшись із урочистої церемонії, Ерагон помітив біля свого помешкання незнайому жінку, яка чекала на нього в коридорі. Вона мала темне волосся, блакитні очі, а з її вродливого обличчя не сходила посмішка. Зап'ясток жінки прикрашав золотий браслет у вигляді розлюченої змії. Ерагон мав надію, що вона тут не задля того, аби прохати поради в якійсь повсякденній справі, як то робили інші вардени.
— Арджетламе, — низько вклонилась йому незнайомка.
— Я можу вам чимсь допомогти? — Ерагон схилив у відповідь голову.
— Сподіваюсь, що так, — озвалася жінка. — Мене звати Тріанна, я чаклунка Ду Врангр Гата.
— Невже справді чаклунка? — перепитав заінтригований хлопець неждану гостю. — То заходьте, прошу.
— І маг у бою, і шпигун, і решта всього, що потрібно варденам, — посміхнулась Тріанна, заходячи до кімнати. — Їм не вистачає магів, тому ми виконуємо близько шести обов'язків. Власне кажучи, саме через це я й завітала до тебе. Ми просимо тебе очолити нашу спільноту, бо ти єдиний, хто може замінити Близнюків.
Ерагон мимохіть посміхнувся їй у відповідь. Жінка була такою чарівною, що юнак не хотів відмовляти їй одразу.
— Ні, я не можу, — почав був він. — Ми із Сапфірою незабаром покинемо місто. Окрім того, мені слід було б порадитись із Насуадою… До того ж, я не хочу знову мати справу з політикою, особливо там, де раніше порядкували Близнюки.
— Мені дуже прикро це чути, — засмутилась чаклунка, підходячи до юнака майже впритул. — Можливо, ми ще зустрінемось? Тоді я б залюбки показала тобі, як викликати й контролювати духів… Це було б вельми цікаво для нас обох.
Ерагон відчув, як його щоки заливає гарячий рум'янець.
— Я дуже ціную твою пропозицію, — пробелькотів юнак. — Але я справді не маю часу.
У Тріанниних очах спалахнула неприхована лють, проте вона встигла себе опанувати, перш ніж юнак щось помітив.
— Розумію, — удавано сумно зітхнула чаклунка.
Вона вимовила це з таким розчаруванням й виглядала такою нещасною, що Ерагон розчулився.
— Утім, мені справді цікаво, — завагався він, не бажаючи образити жінку, — як ти навчилася магії?
Тріанна аж засяяла.
— Моя мама була цілителькою в Сурді, — заговорила вона. — І хоч вона мала невелику силу, проте змогла навчити мене основних речей. Звісно, я не така вправна, як вершник… Ніхто б із Ду Врангр Гата не зміг самотужки перемогти Смерка. А ти зміг, бо ти герой!
— Та ні ж бо, — зніяковів Ерагон, зашарівшись. — Якби не Арія, я б не вижив у тому бою.
— Ти надто сором'язливий, Арджетламе, — заперечила Тріанна. — Саме ти завдав останнього удару й маєш цим пишатися. Це такий самий подвиг, як і вчинок самого Врейля. — Вона раптом схилилася до Ерагона, і його серце шалено закалатало, коли він відчув запах її парфумів. — Хіба ти не чув пісень, складених на твою честь? — улесливо промуркотіла чаклунка. — Вардени співають їх щоночі, сидячи біля своїх багать. Вони кажуть, що ти прийшов забрати трон у Галбаторікса!
— Це неправда! — відсахнувся Ерагон. — Тобто… вони можуть патякати, що їм заманеться, але я прийшов зовсім не задля цього. Я не прагну влади над людьми.
— Це так мудро з твого боку! — вигукнула Тріанна. — Хто такий король, як не людина, позбавлена свободи через свої обов'язки перед народом? Утім, це було б поганою винагородою для вершника та його дракона… Хоча, звісно, вирішувати тобі самому. До речі, ти маєш родину?
— Родину?.. — розгубився юнак. — Ні… Тільки двоюрідного брата.
— Виходить, ти не заручений? — уточнила чаклунка.
— Та начебто ні, — невпевнено відповів він.
— Ой, не вірю, — посміхнулась Тріанна, знову наближаючись до юнака. — Невже на тебе ніде не чекає кохана?
— У Карвахолі в мене нікого не було, — знітився Ерагон. — А потім я весь час мандрував…
Чаклунка трохи відійшла й піднесла руку з браслетом на рівень хлопцевих очей.
— Тобі подобається? — спитала вона.
Ерагон нервово кивнув.
— Я називаю його Лорга, — гордо закопилила губки Тріанна. — Це мій талісман і оберіг. — Повільно схилившись над прикрасою, жінка прошепотіла: — Се орум тхорнеса хавр шар'явлі ліфе!
Золота змія несподівано ожила, зиркнула на хлопця й знову застигла.
— Бачиш, ти їй сподобався, — посміхнулась чаклунка. — Отже, чарівники можуть і мають допомагати одне одному.
Вражений Ерагон несподівано ніжно торкнувся руки, оповитої змією. Раніше він ніколи не поводився так із жінками, але йому щось підказувало, що варто спробувати.
— Якщо хочеш, — тихо сказав він Тріанні, — ми можемо разом повечеряти. Тут неподалік є харчевня.
Жінка поклала долоню на руку хлопця, її пальці були гладенькі й прохолодні: це дуже відрізнялось від тих грубих рукостискань, до яких Ерагон так звик за своє життя…
— Залюбки, — мовила Тріанна. — Може, ми…
Із коридору долинув якийсь шум, вхідні двері різко розчахнулися. Чаклунка навіть не встигла скрикнути, коли над нею схилилась Сапфіра.
Дракон нерухомо застиг над жінкою, і тільки його верхня губа повільно здіймалася догори, показуючи низку гострих зубів. Потім він загарчав. Це було дуже незвичне гарчання, сповнене презирства й зневаги, чути яке було б принизливо будь-якій жінці.
— Сапфіра ревнує! — здивувався Ерагон.
Бліда Тріанна дочекалась, доки дракон трохи заспокоївся й замовк, а потім повільно забрала руки від хлопця й мовчки подалась геть.
Роблячи вигляд, ніби нічого не сталося, Сапфіра звела лапу й облизала пазур.
— Що це в нас із дверима? — невинно поцікавився дракон. — Я ледь змогла їх відчинити!
— Навіщо ти це зробила? — вибухнув Ерагон, не в змозі себе стримати. — Тобі не було жодної потреби втручатись!
— Тобі була потрібна моя допомога, — запевнила Сапфіра.
— Якби мені було щось потрібне, я б тебе погукав! — визвірився юнак.
— Не кричи на мене! — клацнув у відповідь щелепами дракон. — Я не дозволю тобі бігати за всякими хвойдами, яким потрібен Ерагон як вершник, а не Ерагон як людина!
— Вона не хвойда! — скрикнув юнак і вгатив кулаком у стіну. — Зрозумій, Сапфіро, я не пустельник! І ти не можеш вимагати, щоб я ігнорував жінок тільки через те, що я вершник… Не тобі це вирішувати! Що як мені просто сподобалося з нею розмовляти? Про якісь цікаві речі, а не про трагедії? Ти й так вічно товчешся в мене в голові для того, щоб знати, як я почуваюся! Чому ж ти не можеш дати мені спокій?
— Та як же ти не розумієш? — відвела очі Сапфіра.
— Що, що я маю розуміти? — не вгавав Ерагон. — Що ти й далі перешкоджаєш мені завести дружину й дітей?
— Ерагоне! — з докором мовив дракон. — Ми з тобою тісно пов'язані…
— Ще б пак! — гірко всміхнувся юнак.
— …І якщо ти прагнутимеш стосунків із якоюсь жінкою, — вела далі Сапфіра, — а згодом прив'яжешся до неї, я теж буду пов'язана з цією людиною. Ти повинен це знати. Отож, надалі пам'ятай, що це стосується нас обох.
— Стривай-стривай, — розгубився Ерагон. — Це означає, що того, кого ти ненавидітимеш, я так само зневажатиму? Тоді я розумію твоє занепокоєння… Так значить, ти не ревнувала?
— Хіба що трішки, — знову лизнув свій пазур дракон.
Цього разу від люті й відчаю загарчав уже Ерагон. Він швидко розвернувся на каблуках і ображено попрямував геть по коридору.
Юнак довго блукав Тронжхеймом, уникаючи будь-яких зустрічей. Те, що сталося, неабияк вразило й засмутило його, особливо зізнання Сапфіри. З усіх питань, які вони досі обговорювали, це було найделікатнішим, тож не дивно, що вершник і дракон не дійшли згоди. Цієї ночі — вперше з часів ув'язнення в Джиліді — Ерагон спав окремо від Сапфіри, в одній з нічліжок для гномів.
Юнак повернувся до дракона аж наступного ранку. Не змовляючись, вони із Сапфірою мовчали про те, що сталося, бо будь-які подальші суперечки були б марними: жоден із них не бажав поступатися. Окрім того, вони почувались виснаженими, перебуваючи окремо одне від одного, тож надалі не хотіли ризикувати дружбою.
